Частина I: Ретроспектива та український лівий рух

Минуле. Той час, коли люди відрізнялися фундаментально від своїх нащадків як процесами критичного мислення, так і загальними вчинками, які базувалися більше на емоційній складовій, а не на обдуманому рішенні. Система еволюції змінила людину в бік того, що у більшовисті змінився світогляд, моральні та життєві принципи. Вони стали більш ліберальними та демократичними; замість скудних патріархальних традицій з'явилися нові тенденції, які дали змогу народу відчути більшу свободу — як духовну, так і фізичну.

Але чи все так добре, як здається? Для цього треба все ж таки повернутися в минуле, розглянувши не загальні, а саме політичні принципи та стандарти культурно-філософських напрямів близьких минулих століть, не заглиблюючись на тисячоліття назад. Потрібно вміти аналізувати не настільки давні речі, як те, що сталося лише 100–200 років тому, адже все нове — це добре забуте старе. Саме 100–300 років назад почали лише формуватися сучасні політичні течії та підтечії, адже до цього існував принцип «Божественного порядку», суспільство не було настільки роздробленим на класи, а поняття національної свідомості просто не існувало, через що люди жили лише для того, щоб вижити. Час йшов, люди змінювались, відбувалися науково-технічні, культурні та інші революції, через що змінився і загальний світогляд людини.

Не буду тягнути. Сьогодні хочеться зануритися у спектр лівих політичних течій, які формувалися не однією людиною, а сотнями тисяч культурних просвітителів, які трактували все по-своєму і спиралися на власне бачення світу, що є абсолютно нормальним явищем. Тут я також продемонструю те, що маю власний світогляд і власне культурно-політичне бачення на все, що оточує мене. Хочу сказати, що я не збираюсь нікого ні до чого закликати чи підбурювати, адже це робота популістів та пропагандистів, які мають власну мету: переманити людей на свій бік і нав'язати їм свій власний світогляд за рахунок деяких спільних інтересів і коріння. Все, що тут написано — це лише суцільне вираження власних думок, позиції та ідеалів, але аж ніяк не пропаганда чи маніпуляція людською свідомістю. Кожна людина повинна сама обирати, що їй подобається чи не подобається, адже кожна особа повинна мати конкретно свою позицію та власний світогляд, який не має бути кимось нав'язаний, а лише обміркований і проаналізований кожною особистістю самостійно. Почнімо.

Лівий рух на українських землях завжди характеризувався більш поміркованою позицією та зрілим баченням ведення політики. Ні в якому разі не заперечую той факт, що серед українського народу не було радикальних лівих: чистих марксистів чи соціал-революціонерів. Якщо брати початок XX століття, то український політичний ландшафт був практично повністю лівим, без ухилу до консервативних чи правих поглядів. Соціалістичні та окремо соціал-демократичні погляди були поширені практично у всіх політичних організаціях та партіях на українських землях аж до 1917–1918 років. Були також представники соціал-націоналізму, а вже після 1918 року почали активно з'являтися соціал-консерватори, яскравим прикладом яких була Українська Держава Павла Скоропадського. У 20–30-х роках соціал-консерватизм був одним із осередків активного спротиву радянському порядку, який дуже швидко розповсюджувався українськими землями через активну пропаганду та «культурну революцію».

Зараз я хочу поговорити про більш далекі від лівоцентристських поглядів течії: це лівий анархізм, націонал-комунізм та соціал-революціонізм українського типу. Почнемо з економіки. Націонал-комуністи, а конкретно Михайло Симонович Волобуєв, бачили Україну як цілісний економічний організм, з якого Росія зробила колонію, поступово викачуючи все на користь РСФСР, а до цього — Російської імперії. Це дійсно було так: ще здавна українське село страждало под кріпосним правом, а велика частина зерна або вивозилася до Росії, або експортувалася за кордон. Більшовики ж натомість викачували все з колгоспів, знищували заможне і найпрацьовитіше селянство, притискали будь-які прояви національної ідентичності (окрім періоду вимушеної політики коренізації). Волобуєв був за автономний бюджет та розвиток власного ринку. Активної підтримки серед українських нацкомів набув захист заможного селянина як продуктивної сили та основи сильної незалежної економіки. Микола Олексійович Скрипник та Олександр Якович Шумський відкрито виступали проти насильства над селом.

Українські есери були схожої думки. Їхні принципи: трудова власність (земля тим, хто її обробляє) та кооперація як м'який шлях до прогресу без терору. Тобто ці люди дійсно не відкидали поняття приватної власності та підтримували малу та середню буржуазію. Це яскраво видно в тому, що як з боку нацкомів, так і з боку есерів була велика повага до селянина-господаря. Представники обох ідеологічних напрямків у соціалізмі вважали куркулів основою демократії та нації. Головним принципом такої політики було те, що наймана праця — явище, яке не робить автоматично заможного селянина ворогом. Ворог — це людина, яка не цінує людської праці, створює жахливі умови і платить копійки, за які навіть буханки хліба, як кажуть, не придбаєш.

Якщо звернутися до українських анархістів, то у Нестора Івановича Махна була своя система, частково побудована на поглядах російських філософів-анархістів Петра Кропоткіна та Михайла Бакуніна. Махно і його прибічники виступали за створення вільних комун по селах та робітничого самоврядування в містах. Допускався обмін товарами між містом і селом навіть за допомогою грошей (валюта Російської імперії не була цілковито заборонена). Анархісти виступали за бездержавність, але за самоорганізацію, що є ознакою управління. Тут важливо розрізняти владу (архос) і управління (номос). Влада — це централізована структура, яка віддає накази зверху, насаджує скрізь своїх людей та контролює економіку. Анархісти ж виступали за створення вільних рад, делегати до яких обиралися б народом і могли бути в будь-який момент ним же зняті. Управління існувало, адже в будь-якому трудовому колективі (а Махно виступав за Трудову Федерацію) повинен бути координатор, який ухвалює рішення спільно з усіма членами колективу. Ставлення до багатого прошарку селян було також зрозумілим: якщо працюєш сам і не гнобиш інших — ти свій. Воювали лише проти великих поміщиків та експлуататорів. Махновці не відкидали приватну власність як те, на що селянин заробив сам і де працює сам або зі своєю сім'єю. Так, вони були проти будь-якої найманої праці, але ні в якому разі не підтримували насильницьку колективізацію чи так звану «диктатуру пролетаріату», оскільки пролетаріат став би таким же експлуататором для села, як більшовики стали ще більшими експлуататорами для самих робітників.

Щодо культурної політики, то нацкоми виступали за реальну «українізацію»: Шумський та Скрипник вимагали повнокровної влади для українців, а не декоративної. Більша частина українських нацкомів прагнула культурного підйому та виходу з-під ідеологічного тиску Москви. Українські есери бачили в культурі не просто додаток до економіки, а фундамент національного визволення. Для них «земля і воля» були нерозривно пов'язані з просвітою. Вони вважали, що український селянин зможе стати справжнім господарем лише тоді, коли позбудеться імперського культурного тавра. Саме тому есери активно підтримували мережу «Просвіт», кооперативні видавництва та народні школи. Їхня позиція була чіткою: соціалізм в Україні не міг бути скопійований з російських зразків, він має вирости з місцевого ґрунту через відродження народних традицій, пісні та мови, які роками витискалися на маргінеси. Культура для них була інструментом деколонізації свідомості. Махновці ж мали свій унікальний погляд на культуру, який часто помилково вважають хаотичним. Нестор Махно, попри свою войовничість, приділяв величезну увагу «культурно-просвітнім відділам» у своїй армії. Анархісти виступали за повну свободу творчості та освіти, вільної від державного контролю. Їхній ідеал — це вільна школа, де дитину не вчать бути покірним слугою системи, а розвивають її особистість. У Махновії активно створювалися театри, друкувалися газети різними мовами, але українська мова та побут були природним середовищем, яке вони захищали від насадження «згори». Махно вірив, що справжня культура народжується в самоорганізованих громадах, де люди самі вирішують, які цінності їм плекати, не чекаючи наказів від міністерств. Для них культурний підйом був синонімом інтелектуального розкріпачення мас.

Якщо говорити про політичний устрій, то нацкоми ще як тільки Радянський Союз мав утворитися виступали за федерацію, тобто рівноправний союз республік, де Україна має сама керувати своїм залізом, вугіллям та хлібом. Есери ж в силу того, що Україна ще не була сформована, як єдине державне утворення, бачили її демократичною республікою, висупаючи за парламентаризм, багатопартійність та демократичні вибори. Махновці зрозуміло ж виступали за безвладдя, але тут важливо розуміти, що безвладдя на території Махновщини означало лише відсутність централізованої влади, а не відсутності держави у повному сенсі, оскільки повна відсутність держави — це абсолютна анархія, яка в принципі неможлива. Вільна територія мала фактично федеративний устрій (її ще і називали Південноукраїнська Трудова Федерація). Федерація складалася з самоврядних територій (міст і сіл), які контролювалися управлінням вільних рад, як сільських, так і міських. Махновці НЕ виступали за повне знищення держави, оскільки федерація мала б мати кордони, столицю, валюту (рублі російської імперії не заборонялися в товарно-грошових відносинах) та навіть мову. Це все робить Вільну територію анархістів державою, хоч і дуже специфічної без чіткої централізації (хтось один віддає наказ, хтось один прописує закони, хтось один призначає людей на посади, тощо). Поняття комісаріату було просто відсутнє, поняття партій було відсутнє. Існував лише трудовий колектив, заснований на співраці та взаємодопомозі. І хочется доречі в одному моменті доповнити самого себе. Як я вже казав, анархісти дійсно ставилися доволі вороже до найманої праці, але якщо мала буржуазія (заможне селянство) платить чесно і працює поруч — це не експлуатація, а такий самий труд на своїй землі. Релігійне та церковне питання для українських лівих завжди було доволі важливим. Есери поважали традиції. Підтримували автокефалію (УАПЦ). Як вони казали: Віра — приватна справа громадянина. Нацкоми виступали за українізацію церкви. Намагалися створити національну церкву, лояльну до ладу, без фанатичного атеїзму. Для Махновців, як і для есерів віра була особистою справою кожної людини. Махно не руйнував храми; вважав, що громада сама вирішує, чи потрібен їй піп і у що їйю вірити. Тобто, по факту анархісти були за мультикультуризм ще до того, як цей термін взагалі придумали.

Критерії Армії та Сили: Оборона свободи

Військова сила для українських лівих ніколи не була інструментом агресії чи імперського розширення — це був виключно механізм захисту права народу на самовизначення. Націонал-комуністи прагнули легітимізувати власну військову силу через створення національних червоних дивізій, які мали б українське командування та чітку прив'язку до території, фактично будуючи армію, що підпорядковується Харкову, а не Москві. Найбільш радикальну та дієву модель представили махновці. Революційна повстанська армія України (РПАУ) базувалася на принципах добровільності та повної виборності командного складу. Унікальність цієї сили полягала в її органічному зв'язку з селянством: армія не була надбудовою над суспільством, вона була самим суспільством в момент небезпеки. Сила махновців трималася на ідеологічній свідомості: боєць знав, що він захищає свій дім і свою комуну від будь-якого «архосу» (зовнішнього диктату). Це була мобільна, народна сила, де дисципліна трималася на авторитеті лідера та спільній меті, а не на примусі чи страху перед трибуналом.

Поняття справедливості: Праця як мірило всього

Справедливість у розумінні українських лівих течій — це насамперед відсутність експлуатації та соціального паразитизму. Для есерів справедливість втілювалася в ідеї «соціалізації землі»: природні ресурси належать усім, а право на користування ними має лише той, хто вкладає власну працю. Це була справедливість вирівнювальна, спрямована на захист слабшого. Націонал-комуністи бачили справедливість у суверенітеті: справедливо, коли нація володіє результатами своєї праці і не є сировинним додатком для метрополії. Махновці ж трактували справедливість як абсолютну рівність у правах на життя та творчість. Справедливість для них — це чесний, прямий обмін між виробниками без посередництва держави, яка завжди забирає більше, ніж дає. Будь-яка ієрархія, що дозволяла одному жити за рахунок іншого, вважалася актом вищої несправедливості, що потребував негайного виправлення.

Освіта та Мова: Фундамент вільної особистості

Освіта розглядалася не як засіб виховання лояльного підданого, а як шлях до інтелектуального розкріпачення. Нацкоми через політику українізації намагалися дати народу знання рідною мовою, щоб через освіту пробудити національну гідність. Есери робили ставку на широку мережу сільських шкіл та бібліотек, вважаючи, що лише освічена людина може зробити свідомий вибір на користь демократії. Махновці пішли далі, пропагуючи «вільну освіту» (школи за типом Франциско Феррера). Освіта мала бути позарелігійною та позадержавною, орієнтованою на розвиток критичного мислення та солідарності. Дитина мала вчитися бути вільною. Мовне питання в Махновії вирішувалося природно: оскільки народ був українським, освіта та культура розвивалися українською мовою не через накази, а як живий прояв волі громади. Це була освіта, що формувала не «гвинтик системи», а вільну, самодостатню особистість.

Загальне ставлення до міста: Братство замість диктату

Для українських лівих місто не мало бути центром експлуатації села. Нацкоми прагнули органічного союзу, де місто стає промисловим серцем нації, постачаючи селу технології. Есери бачили місто як осередок демократичного парламентаризму, що має координувати, а не наказувати селянській республіці. Для махновців місто і село були двома рівноправними частинами Трудової Федерації. Вони виступали за прямий обмін продуктами праці: робітники фабрик (під власним управлінням) обмінюють інструменти та промислові товари на селянський хліб. Місто в їхньому уявленні втрачало статус карального чи адміністративного центру і ставало просто виробничим майданчиком. Це був проект ліквідації прірви між «міським» та «сільським», де обидва класи об'єднувалися в єдиний фронт проти державного апарату та капіталу.

Підсумки: Трагедія та урок

Підбиваючи підсумок, можна стверджувати: попри ідеологічні суперечки, усі провідні сили українського лівого руху — від академічних есерів Михайла Грушевського до вогняних повстанців Нестора Махна та ідейних націонал-комуністів Миколи Скрипника — мали єдину, фундаментальну ціль: побудову вільної України як соціуму вільних господарів. Це був унікальний проект радикального гуманізму, де соціальна справедливість не суперечила національній ідентичності, а заможне селяництво розглядалося не як клас-ворог, а як живий хребет держави. Українські ліві прагнули створити лад, де земля належить тому, хто її обробляє, де економіка працює на власний народ, а не на імперську метрополію, і де людина праці є господарем, а не «гвинтиком». Проте в історію цей період увійшов як найбільша трагедія довіри. Головною помилкою українських сил стало те, що вони — кожен по-своєму — повірили в більшовицькі байки.

Махно повірив у «союз проти білих» і спільну боротьбу за вільні ради, за що отримав кулі в спину від ЧК та розгром свого гуляйпільського раю. Націонал-комуністи повірили в «рівноправний союз республік» та щирість коренізації, сподіваючись збудувати український дім под червоним прапором. Вони отримали Голодомор та «Розстріляне відродження». Есери та інтелектуали, які поїхали в еміграцію або залишилися співпрацювати, повірили в можливість «мирного будівництва», але закінчили своє життя у підвалах ГПУ або в таборах Соловків. Українські ліві виходили з логіки творення та гуманізму, тоді як більшовизм використовував соціалістичну риторику лише як димову завісу для будівництва найжорстокішої тоталітарної імперії в історії. Вони довірилися ворогу, який не збирався ділитися владою, а прагнув лише повного підпорядкування та винищення будь-якої альтернативи. Цей історичний урок є гранично жорстким: український шлях — це завжди шлях власної суб'єктності. Спроба знайти «спільну мову» з московським централізмом, навіть под прогресивними гаслами, завжди закінчувалася для українця однаково — втратою землі, свободи і, зрештою, життя. Весь цвіт українського радикального руху був принесений у жертву монстру, якого вони самі допомогли впустити на поріг, помилково побачивши в ньому «соратника» по боротьбі.

Отаманщина: Стихія проти Ідеї

Коли ми говоримо про трагедію українського вибору в 1917–1921 роках, багато хто робить помилку, звалюючи в одну купу всіх, хто тримав зброю чи виступав проти більшовиків. Часто поруч із Грушевським, Скрипником чи Махном ставлять імена «польових командирів» — отаманів Зеленого, Струка, Ангела та інших. Я свідомо не вписую їх у цей аналіз, і ось чому: Отаманщина — це не лівий рух. Це взагалі не ідеологія, це стихія. Мої герої — есери, націонал-комуністи, ідейні анархісти — були архітекторами майбутнього. Вони мали креслення нової країни: розробляли земельні реформи, планували автономні економічні цикли (як Волобуєв), будували національну систему освіти та кооперації. У них була мета — створити суб'єктну Україну, де соціальна справедливість поєднується з національною свободою. Отамани ж були лише «криком землі». Я розмежовую ці явища за трьома принциповими ознаками:

  1. Локальний егоїзм проти національної стратегії. Українські ліві мислили категоріями всієї нації та держави. Отамани ж часто не бачили далі свого повіту. Їхньою програмою був «мікронаціоналізм»: захистити своє село від будь-якої влади взагалі. Це була збройна самооборона хутора, а не політичне будівництво.
  2. Традиціоналізм проти Модерну. Українські ліві були модерністами. Вони вірили в прогрес і науку. Отаманщина ж за своєю суттю була правим консервативним бунтом. Їхнім ідеалом було повернення до міфічного «золотого віку» вільного козацтва без законів і бюджетів.
  3. Політична «німота». У есерів були маніфести та газети. Отаманщина була «акефальною» (безголовою) структурою: як тільки гинув отаман — розпадався і рух.

Саме тому отамани не могли «довіритися» більшовикам так, як це зробили ліві інтелектуали — вони просто з ними стихійно воювали. Але саме лівий рух став тією силою, чия поразка виявилася найбільш фатальною. Отаманщину розчавили силою, а український лівий проект був підло ошуканий та використаний.

Криза лівоцентризму та сучасні реалії

Але якщо з Отаманщиною все зрозуміло, то чому я не згадав лівоцентристські течії? Давайте тверезо дивитися на світ. У ті роки чіткого поняття лівоцентризму просто не існувало. Як у минулому, так і зараз лівоцентристський рух являє собою «пригнічений соціалізм». Це спроба всидіти на двох стільцях, віддаючи перевагу капіталістичній будові, де лише декоративно просвічуються ознаки соціалізму: соцгарантії та ефемерна рівність. Лівоцентристи давно перестали акцентувати на тому, кому насправді належить земля, фактично віддавши її великим корпораціям. Їх більше не тривожить ідея кооперації чи робітничого самоврядування — вони шукають компроміс із експлуататорами та олігархами. Замість боротьби за право людини бути господарем, вони пропонують Безумовний базовий дохід (ББД). Це абсурдний інструмент, який не звільняє людину, а робить її ще більш залежною, пасивною та «лінивою» істотою, що сидить на голці державних подачок. Лівоцентризм перестав бути радикальною боротьбою за життя вільного народу, перетворившись на «шестірку» правих ідеологій, яка лише згладжує кути капіталізму, не змінюючи його суті. Що ж стосується сучасних лівих в Україні, то тут картина зовсім огидна. Протягом десятиліть незалежності майже всі, хто називав себе «лівими», виявилися звичайними проросійськими шльондрами. ПІд червоними прапорами вони просували інтереси нової імперії, яка колись розстріляла справжніх українських нацкомів та есерів. Якби Скрипник, Шумський чи Махно — люди, які безкінечно і настирливо боролися за незалежну Україну — побачили цих сучасних «товаришів», вони б просто плюнули їм в обличчя. Бо справжній український лівий рух — це про свободу від Москви, про власну землю і про гідність господаря, а не про рабське служіння черговому Кремлівському господарю. Пам'ятаючи про цей кривавий досвід, ми маємо нарешті зробити свій вибір, як колись закликав Микола Хвильовий: «Геть від Москви! Дайош психологічну Європу!»

Звернення до сучасників: Від критики до єдності

Наостанок я хочу звернутися безпосередньо до сучасних українських лівоцентристів. Не сприймайте мої слова як ворожість чи спробу дискредитації. Це не хейт, а щира критика «свого до своїх». Це нагадування про те, що ви поступово відійшли від тих фундаментальних принципів соціалізму, який історично був набагато більш демократизованим, глибоким і живим, ніж сучасні бюрократичні моделі. Навіть якщо не зачіпати питання анархії чи радикальної перебудови суспільства, справжній соціалістичний рух завжди тримався на суб'єктності людини праці, на низовій ініціативі та реальному впливі громади на ресурси. Сьогоднішній лівоцентризм занадто часто погоджується на роль «косметичного ремонту» капіталізму, забуваючи про коріння. Але попри всі ідеологічні розбіжності, ми маємо усвідомити головне: Сьогодні не час для внутрішніх чвар. Всім українським лівим — від поміркованих центристів до радикальних прихильників прямої демократії — необхідно об'єднуватися. У нас є спільний, екзистенційний ворог, який використовує «ліву» риторику як зброю. Російська пропаганда десятиліттями отруює світовий простір, видаючи свій неоімперський терор за «боротьбу з нацизмом» чи «захист пригноблених». Ми, як спадкоємці справжнього українського лівого руху, маємо стати єдиним фронтом, щоб:

Наші розбіжності в методах — це предмет для дискусій у мирному Києві. Але перед обличчям Москви ми маємо бути монолітом. Тільки об'єднавши наші зусилля, ми зможемо вирвати ідею соціальної справедливості з лап імперського монстра і повернути її на службу українському народові.

 

Частина II: Світоглядна концепція майбутнього устрою

  1. Преамбула: Світогляд як маніфест індивідуальної волі

Будь-яка ідеологія, що будь-коли претендувала на зміну людства, не була об'єктивною істиною, виявленою в природі, як закони фізики. Кожна з них — від утопій минулого до сучасних неоліберальних доктрин — починалася як суб'єктивний спалах думки в розумі окремої особистості. Це акт інтелектуальної волі, спроба зафіксувати власне бачення справедливості та запропонувати його іншим.

Цей текст не є догмою і не претендує на роль релігійного письма. Це вираження особистих думок, які не нав'язуються, а пропонуються для осмислення. Справжня свобода індивіда полягає в тому, щоб пропустити будь-яку концепцію через власний критичний апарат. Тільки те, що прийняте свідомо, має право на життя. Я виходжу з того, що людина — це не об'єкт управління, а творець, чиє право на вільне волевиявлення жити так, як вона вважає за потрібне (в межах поваги до іншого), є непорушним. Моя філософія заснована на принципах самоврядування, федеративної єдності, соціальної справедливості та захисту трудового народу. Я поєдную ідеї Нестора Махна про вільні комуни та ради з сучасною соціальною державою.

  1. Критичний аналіз ідеологічних тупиків: Чому праві та центристи ведуть у нікуди

Для побудови нового світу необхідно усвідомити неспроможність старих моделей.

Праві ідеології у своїй основі завжди тяжіють до елітарності та жорсткої ієрархії. Вони бачать суспільство як піраміду, де на вершині неминуче опиняються «обрані» — чи то за походженням, чи то за правом сили, чи то за обсягом накопиченого капіталу. Правий проект — це завжди проект консервації експлуатації. Навіть прикриваючись патріотизмом, він часто перетворює націю на інструмент для збагачення вузької верхівки, де людина праці залишається лише «ресурсом». У такому світі свобода є пропорційною капіталу: чим ти багатший, тим більше в тебе прав. Це шлях до неофеодалізму під маскою порядку.

Лівоцентристські системи, попри їхню привабливу риторику, є глибоко обмеженими. Це соціалізм, який боїться власної тіні. Лівоцентризм не прагне змінити коріння несправедливості — він лише намагається зробити експлуатацію менш болісною. Це модель «держави-опікуна», де бюрократія перерозподіляє крихти зі столу олігархії, створюючи ілюзію добробуту. Така система вбиває ініціативу, робить людину залежною від субсидій та державних виплат, перетворюючи громадянина на пасивного споживача, позбавленого волі до реального самоврядування. Їхня соціалістична база занадто вузька, щоб вирвати людину з лап найманого рабства.

  1. Держава та її роль (Перехідний період)

Держава існує не для панування, а для:

  1. Контролю верхів влади, щоб запобігти появі однопартійного режиму та олігархії. Контроль здійснюється через народні професійні вищі суди, які можуть у будь-який момент скасувати рішення влади.
  2. Забезпечення трудовим народом соціальних благ: безкоштовна медицина, освіта, житло (малозабезпеченим), захист непрацездатних.
  3. Підтримки автономії трудових колективів та комун.
  4. Фінансування інфраструктури: дороги, залізниці, енергооб'єкти та великі соціальні програми, які місцеві ради не можуть потягнути самостійно.
  1. Соціалістичний фундамент: Матеріальне забезпечення як передумова волі

Центральна теза цієї концепції полягає в тому, що анархічний устрій, як стан вищої гармонії, є абсолютно неможливим без побудови сильного соціалістичного трудового суспільства. Свобода — це не абстрактне слово. Бідність — це найстрашніша форма тиранії. Тому першим кроком має бути створення системи, де кожна людина праці забезпечена всім необхідним:

  1. Комуни та Вільні Ради

Сільські комуни: Земля належить селянам та кооперативам. Голова — фермер, але техніка та ресурси спільні. Житло — особиста справа кожного. Забороняється насильницька колективізація. Комуни організовують спільне планування робіт, використання ресурсів та культурні проекти (школи, медпункти). Частина прибутку йде на інфраструктуру громади, частина — розподіляється індивідуально.

Міські вільні ради: Міста функціонують на змішаній моделі (50/50):

  1. Робочі колективи управляють виробництвом, транспортом та сервісами.
  2. Підприємці (дрібна та середня буржуазія) діють вільно, якщо не експлуатують народ.
  3. Наглядові ради робітників стежать за дотриманням прав, безпекою та справедливою оплатою у приватників. При порушеннях власність може бути націоналізована або перерозподілена через суд.
  4. Ринок зберігається як прозорий механізм обміну, контрольований радами.
  1. Труд, Економіка та Справедливість
  1. Оборона: Єдина професійна армія трудового народу

Оборона ґрунтується на єдиній професійній армії:

  1. Армія єдина та централізована у питаннях стратегії, але підзвітна радам.
  2. Служба добровільна та оплачувана. Військова служба — це професія.
  3. Армія не є кастою і не підпорядковується партіям. Вона — щит народу, а не його господар.
  4. Фінансування армії прозоре та підконтрольне громадським органам.
  1. Перехід до Трудової Федерації

Централізована держава — це тимчасовий інструмент для ліквідації олігархії. Кінцева мета — Трудова Федерація:

  1. Філософія Анархії: Гармонія як внутрішній закон

Анархія — це стан, де зовнішній примус замінюється самодисципліною. Це не хаос. Більшість людей, отримавши гідні умови, оберуть співпрацю.

 

ВИСНОВОК: Людина як міра всього

Дана концепція — це шлях від темряви експлуатації через школу соціалістичного забезпечення до гармонії вільної громади. Це проект, де матеріальний світ служить фундаментом для духовного звільнення. Світ, де закон — це повага, праця — це творчість, а свобода — це кисень, яким дихає кожен.

Це бачення не є утопією, якщо почати з реального забезпечення потреб кожної родини та віри у те, що український та світовий трудовий народ гідний жити без кайданів. Пройдено довгий шлях від розуміння того, що будь-яка влада є лише суб'єктивною ілюзією, до побудови залізобетонного фундаменту Гідності.

Фінальна істина полягає в тому, що гармонія вільної громади не є даром богів. Це щоденний, свідомий вибір кожного, хто бере в руки інструмент, хто сідає за стіл ради, хто стає на захист своєї землі. Настає епоха, де зникає сам корінь насилля — дефіцит і експлуатація. Це тріумф горизонталі над вертикаллю. Світ, де особистість — не частина примусового стада, а вільна і горда одиниця солідарного союзу.

Держави будуть руйнуватися, імперії зникатимуть у пилу історії, але вільна громада господарів житиме вічно. Це кінець старого рабства і початок нескінченного шляху людини до зірок. Шляху, де немає панів і немає рабів, а є лише незгасне світло людського генія, що творить краще своїми власними руками. Світанок уже близько, і він належить вільним людям вільної землі.