Ми вже неоднорозово висловлювали свою позицію щодо так званої «провини» генерал-майора Віктора Назарова у знищенні терористами українського військово-транспортного літака з нашими десантниками.
Впевенені, що результатом появлення на світ цієї ганебної справи стало з одного боку цинічне бажання військової прокуратури «засадити генерала», з іншого – жадібність продажного адвоката Погосяна, який для того щоб отримати свій гонорар, безсовісно натравив родичей загиблих на конкретну людину.
Про обставини загибелі літака можно прочитати за цим посиланням
Щодо багаторічного цькування бойового генерала – у його інтерв'ю
Це – заключне слово Виктора Миколайовича у апеляційному суді. Приговор буде оголошено завтра, 11 грудня 2020 року.
Це юридичний документ, там є деякі складнощі. Але дочитайте до кінця, бо воно того варте.
Шановний суд!
Своє останнє слово я розпочну зі слів адресованих всім нам у святому писанні.
«Перше послання Тимофію святого апостола Павла.
21. Перед Богом і Господом Ісусом Христом та обраними ангелами заклинаю тебе зберегти це без упередження, нічого не роблячи з упередженням.
22. Рук ні на кого не покладай поспішно і не ставай учасником чужих гріхів. Бережи себе чистим.»
Презумпція невинуватості, закріплена в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, є одним із найважливіших елементів справедливого кримінального процесу. Якщо судове рішення стосовно особи відображає думку, що вона винна, але ця думка сформована до того, як було доведено її вину відповідно до закону, це рішення порушує вимогу статті 6 Конвенції. Це підтверджується декількома фактами.
У програмі «Подробиці тижня» на телеканалі «Інтер» 18 січня 2015 року був показаний телесюжет, який стосувався катастрофи літака ІЛ-76МД №76777 та мене безпосередньо, як звинуваченого в цьому, за участю директора Київського науково-дослідного інституту судових експертиз та представника прокуратури Крима М.Ю.
Є очевидним той факт, що голова комісії Рувін О.Г. всупереч вимогам п.4 ч.5 ст.69 КПК України, вчинив розголошення відомостей щодо проведення даної експертизи. Роблячи такі коментарі ще до завершення експертизи він вийшов за межі своїх повноважень як експерта.
Він, разом із старшим групи процесуальних керівників у даному провадженні, який є державним обвинувачем у справі, Кримом М.Ю. поза судовим розглядом зробили висновок про мою винуватість у катастрофі літака, що, згідно ч.1 ст.17 КПК України, відноситься виключно до компетенції суду.
10 лютого 2015 року в інтернет-виданні «Українська правда» з'являється інтерв'ю головного військового прокурора Матіоса А.В. під назвою «Всегда виноват тот, кто командует». Назва обрана мабуть не випадково, щоб суд зрозумів сигнал влади. В інтерв'ю, між іншим, йдеться про висновки експертизи, про доведеність моєї вини, хоча навіть досудове слідство ще не було завершено.
В подальшому, 2 лютого 2017 року у газеті «Факты и коментарии» (Павлоград, Запорожье) надрукована стаття Ірини Левченко «Генерал-майор Виктор Назаров: „Я стал олицетворением зла“, де, окрім іншого, було зазначено (цитується мовою оригіналу): „- Недавно общаясь с Генеральным прокурором Украины Юрием Луценко… По мнению Луценка, Виктору Назарову дадут 8 лет с конфискацией имущества, а в дальнейшем запретят ему выезжать из страны. Но после минимального срока отсидки генерала помилуют. Якобы это необходимо, иначе другие генералы … будут бояться отдавать приказы“.
Інший факт попрання принципу презумпції невинуватості – виступ Генерального прокурора Ю. Луценка 24 травня 2017 року під час слухань у Верховній раді, в ході якого на 57 хвилині він наголосив що „засудження генерала для нього є актом справедливості“, та „що вони висунули підозри російським воєначальникам і нашому генералу.“ Така заява була зроблена ним в той час, коли вже була подана апеляційна скарга, вирок не набрав законної сили, а сам апеляційний розгляд ще й не починався.
Такі дії посадових осіб Генеральної прокуратури є порушенням принципу презумпції невинуватості, про що наголошує в своїх рішеннях Європейський суд з прав людини.
Таке порушення мають місце навіть за умови відсутності формальних заяв щодо вини особи, але коли є підстави говорити, що національний суд уважає людину винною. Така позиція Європейського суду з прав людини закріплена в низці вердиктів, зокрема, в рішеннях у справах 'Deweer v.Belgium', 'Minelli v.Switzerland' i 'Allenet de Ribemont v.France'.
Пункт 2 статті 6 Конвенції забезпечує право вважатися невинним доти, доки вину не буде доведено в законному порядку. Крім цього, відповідно до рішення у справі „Аллен проти Об'єднаного Королівства“ презумпція невинуватості визначає вимоги щодо передчасних висловлювань суду або інших представників держави щодо вини особи.
В рішенні у справі „Грабчук проти України“ наголошувалося, що принцип презумпції невинуватості порушено, якщо твердження посадової особи стосовно людини, обвинуваченої у скоєнні злочину, відображає думку, що людина винна, коли це не було встановлено відповідно до закону.
Провадження, наголосили в Стразбурзі, не було кримінальним за суттю, йому не вистачало ключових елементів, які зазвичай характеризують судове кримінальне провадження. За цих обставин Європейський суд з прав людини вважав, що мотиви використані слідчим та судом призвели до порушення принципу презумпції невинуватості.
- Щодо об'єктивної сторони службової недбалості.
Службову недбалість характеризує наявність трьох ознак у їх сукупності: дія або бездіяльність службової особи; наслідки у вигляді істотної шкоди; причинний зв'язок між вказаними діями чи бездіяльністю та шкідливими наслідками. В обвинуваченні відсутні зазначенні ознаки у їх сукупності, що підтверджується такими фактами.
В ході судового розгляду були досліджені документи та заслухані показання свідків, які свідчать, що фактичні обставини кримінального правопорушення, які були встановлені досудовим слідством і викладені в обвинувальному акті ґрунтуються на припущеннях та породжують непереборні сумніви.
Під час дослідженні в апеляційній інстанції висновку експертизи КНДІСЕ виникли питання, які свідчать про недостатнє висвітлення деяких питань, які мають значення для цього кримінального провадження, на що було наголошено в апеляційних скаргах сторони захисту.
З метою повного і об'єктивного розгляду апеляційних скарг, дві колегії суддів дійшли висновку про необхідність призначення у межах апеляційного розгляду судової експертизи у обсязі, необхідному для ґрунтовної відповіді на питання щодо дій (бездіяльності) військової службової особи та фактичних обставин події.
Проте в експертизі від 19.03.2020 №8918/19-62 дск зроблено висновки, які дають підстави вважати мене не винним у вчиненні кримінального правопорушення за ч. 3. ст.425. (ст. 85-88 експертизи)
Так, у висновку зазначено що „на аеродромі Луганськ не було призначено старшого авіаційного начальника та групу керівництва польотами, що унеможливлювало врахування обстановки у районі аеродрому під час здійснення перевезень літаками транспортної авіації та забезпечення безпеки їх польотів.
Вирішення цих питань…є обов'язками заступника керівника АТО з авіації генерал-лейтенанта Нікіфорова В.С. та підпорядкованої йому оперативної групи ПС ЗСУ…“
Такий висновок експерта ґрунтується на матеріалах провадження і свідчить про те, що не виконання своїх обов'язків конкретною посадовою особою (Нікіфоров В.С.) унеможливило забезпечення безпеки польотів літаків, а отже породжує причинно наслідковий зв'язок з катастрофою літака.
Проте ні в ході досудового слідства ні під час розгляду справи в суді першої інстанції, цей факт не отримав правової оцінки.
У висновку також зазначено, що „Безпосередньою причиною вогневого ураження літака Іл-76 мд були дії терористичної групи НЗФ озброєних ПЗРК в районі, що прилягали до аеродрому м. Луганськ під час заходу на посадку літака бортовий номер 76777.“
Такий висновок відповідає фактичним обставинам провадження. Якщо безпосередню причиною катастрофи літака був терористичній акт, то службова недбалість певної службової особи не може бути причиною цієї ж катастрофи. Цей висновок не дає підстав вважати, що було кримінальне правопорушення і воно було скоєно начальником штабу АТО.
Крім того, у висновку зазначено, що „оскільки дій (бездіяльність) посадових осіб штабу АТО на чолі із генерал-майором Назаровим, створили необхідні умови вогневого ураження літака…. тобто явища, яке не може саме по собі викликати наслідок, але створює можливість для його настання, експерти стверджують, що ці дії перебувають у причинно-наслідковому зв'язку..“
Такий висновок експертів вказує на те, що не існує безпосереднього причино-наслідкового зв'язку між діями начальника штабу АТО та тяжкими наслідками, оскільки експерти їх пов'язують з діями (бездіяльністю) невизначеної кількості посадових осіб штабу АТО.
А твердження експертів, про те що посадові особи створили необхідні умови, тобто явища, яке не може саме по собі викликати наслідок, і те, що ці дії перебувають у причинно-наслідковому зв'язку… взагаліпозбавлена юридичної логіки, оскільки об'єктивна сторона службовій недбалості передбачає наявність складових: діяння у формі неналежного виконання службовою особою службових обов'язків (у висновку посадових осіб штабу); тяжкі наслідки (у висновку експертів дій терористичної групи); наявність причинного зв'язку (у висновку – створення умов).
Вказана позиція сторони захисту підтверджується практикою Верховного Суду, викладеною в постанові від 17.04.2019 у справі №752/18401/15-к провадження №51-5868км18:
„…відповідальність за цією нормою настає лише у випадку, якщо дій, невиконання чи неналежне виконання спричинило наслідки…, входили в коло службових обов'язків цієї службової особи, або якщо обов'язок діяти відповідним чином юридично був включений… до кола службових повноважень такої особи“
Відтак обвинувачення начальника штабу АТО у службовій недбалості втрачає підґрунтя, оскільки цей злочин, відбувається лише одноосібно. Суб'єктом службової недбалості може бути лише службова особа, а не „посадові особи штабу АТО, очолюваного Назаровим В.М.…“ як зазначено у висновку експертів.
Таким чином, це є підставою для закриття кримінального провадження судом апеляційної інстанції згідно п. 2 ч.1 ст. 284 КПК України: „встановлена відсутність в діянні складу кримінального правопорушення“.
2. Щодо суб'єктивної сторони службової недбалості.
Службова недбалість – це єдиний злочин у сфері службової діяльності, який вчиняється тільки з необережності. З суб'єктивної сторони він характеризується злочинною самовпевненістю або злочинною недбалістю, тобто злочин перебачений ст. 25 КК України.
Суд в обвинувальному вироку на стор. 56 зробив висновок, що: „Обвинуваченим скоєно тяжкий злочин з непрямим умислом – він, як військовослужбовець вищого рангу, мав передбачати суспільно небезпечні наслідки своєї бездіяльності і хоча не бажав, але свідомо припускав їх настання.«
На цій же сторінці вироку зазначено : „У зв'язку з тим, що Назаровим В.М. інкриміноване йому кримінальне правопорушення вчинено з непрямим умислом…“.
Проте на стор. 12 вказав: „Недбало ставлячись до служби за вищевказаних обставин Назаров В.М. передбачав можливість настання зазначених тяжких наслідків, але легковажно розраховував на їх відвернення, чим допустив злочинну самовпевненість, тобто діяв з необережності.«,
Відтак, суд, встановлюючи суб'єктивну сторону зробив юридично неспроможний висновок про вчинення мною злочину з непрямим умислом поєднаним зі злочином з необережності.
Кримінальний закон визначає ставлення особи до вчиненої дії чи бездіяльності та її наслідків у формі умислу або необережності (статті 24, 25 КК України). Суб'єктивна сторона злочину, передбаченого ст. 425 КК України характеризується виключно необережною формою вини.
Позиція сторони захисту щодо неможливості одночасного застосування судом статей 24 і 25 КК України підтверджується судовою практикою Верховного Суду, викладеною, зокрема в постановах, а саме:
від 19.11.2019 у справі №689/332/18 провадження 51-8654км18: „Крім того, ревізуючи оспорюваний вирок та вирішуючи питання про правильність юридичної оцінки діяння, зокрема про розмежування умисного ушкодження…. від необережного…, суд апеляційної інстанції має перевірити чи було з'ясовано місцевим судом зміст вольового критерія вини…, чи усвідомлював обвинувачений характер вчиненого діяння….. і в залежності від установленого ухвалити рішення з урахуванням також правил ст.337 КПК (межі судового розгляду).
Недотримання цих положень закону є істотним порушенням норм права, які тягнуть за собою скасування судового рішення.«
від 17.04.2019 у справі №752/18401/15-к провадження 51-5868км18 „Службова недбалість – це злочин, який може бути вчинений тільки з необережності, у зв'язку з чим наведене у обвинувальному акті формулювання форми вини особи 1 («своїми умисними діями, які виразилися у службовій недбалості“), не відповідає вимогам ст. ст. 24, 25 КК України, беручи до уваги той факт, що необережність і умисел є різними формами вини, що виключають одна одну».
Таким чином, зазначене є підставою для скасування вироку згідно п. 2 ч. 1 ст. 413 КПК України: «застосування закону, який не підлягає застосуванню».
- Щодо неповноти судового розгляду.
Стороною захисту 08.12.2016 було заявлено клопотання про повторний допит свідка Муженка В.М., оскільки під час допиту я зазначив, що був свідком телефонної розмови близько 9.00 13.06.2014, між ТВО МОУ Ковалем М.В. і керівником АТО Муженком В.М. під час якої обговорювалося питання щодо формування і перевезення зведеної роти 25 опдбр.
На переконання сторони захисту повторний допит свідка Муженка В.М. міг мати істотне значення для ухвалення законного, обґрунтованого та справедливого судового рішення.
Це пов'язано з тим, що у вироку зроблено висновок про одноосібне прийняття мною рішення щодо перевезення зведеної роти 25 опдбр, хоча свідок Муженко В.М. підтвердив, що телеграма була відправлена з його відома саме після цієї телефонної розмови. Отже 11 – 12 червня штабу АТО не було відомо про залучення зведеної роти. Проте судом мені інкримінована службова недбалість в період 11 червня – 0.50 14 червня.
Також судом були досліджені матеріали стороні захисту, де зокрема, міститься інформація (стор. 85-92) про те, коли стало відомо про залучення зведеної роти 25 опдбр до АТО та її перевезення на аеродром м. Луганськ. У відповідях, наданих Генеральним штабом ЗС України, Командуванням Високомобільних десантних військ та штабом АТЦ при СБУ зазначено, що вперше про цю роту стало відомо 13.06.2014.
Однак, суд відхилив клопотання сторони захисту вказавши, що це не впливає на обсяг обвинувачення (журнал судового засідання від 08.12.2016).
Таким чином, зазначене є підставою для скасування вироку згідно п.1 ч.1 ст. 410 КПК України: «судом були відхилені клопотання учасників судового провадження про допит певних осіб,… для підтвердження чи спростування обставин, з'ясування яких може мати істотне значення для ухвалення законного, обґрунтованого та справедливого судового рішення».
- Щодо одноосібно прийняття мною рішення як єдиноначальника
У вироку (стор. 2) зазначено, що «…Назаров В.М., як військовий начальник, наділений всією повнотою розпорядчої влади стосовно підлеглих, є єдиноначальником, має право одноособово приймати рішення, видавати накази…». Такий висновок суду, що я був єдиноначальником, не відповідає фактичним обставинам кримінального провадження, виходячи з наступного.
Згідно з статтею 2 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» боротьба з тероризмом ґрунтується на принципах єдиноначальності в керівництві силами і засобами, що залучаються до проведення антитерористичних операцій.
За приписами статті 12 цього Закону для безпосереднього управління конкретною антитерористичною операцією та керівництва силами і засобами, які залучаються до здійснення антитерористичних заходів, утворюється оперативний штаб, очолюваний керівником АТЦ при СБУ або особою, яка його заміщує (в редакції Закону станом на 11-14.06.2014).
Як вже було зазначено вище, я не призначався на посаду керівника оперативного штабу, оскільки не був керівником АТЦ при СБУ, першим заступником чи заступником, ні особою, яка його заміщує. Отже я не міг бути єдиноначальником та приймати одноособово рішення.
Проте судом проігноровано той факт, що серед матеріалів кримінального провадження відсутній наказ про призначення мене керівником АТО на території Донецької та Луганської областей.
Крім того, судом не взято до уваги показання свідків
Муженка В.М., Воробйова Г.П. та Прохоренка І.М. щодо відсутності факту видання наказу про покладення на мене виконання обов'язків керівника АТО на території Донецької та Луганської областей під час відсутності Муженка В.М.
Так, свідок Муженко В.М. під час допиту, на питання представника потерпілих: «Отже, генерал Назаров В.М. відправляв цю телеграму з Вашого дозволу, або сам вирішив?» відповів: «З мого дозволу, однозначно». На питання: «Поясніть, Ви сказали взяли на себе відповідальність?» відповів: «Я взяв на себе відповідальність та ті командири частин» (журнал судового засідання 22.06.2016).
У свою чергу, свідок Воробйов Г.П., на моє запитання: «Чи пам'ятаєте Ви в обов'язках начальника штабу АТО пункт про виконання обов'язків керівника АТО за його відсутності?» відповів: «Пункта такого немає». На моє питання: «Ви коли залишали штаб АТО, Ви накази видавали про покладання своїх обов'язків на начальника штабу АТО?» відповів: «Ні» (журнал судового засідання 07.06.2016).
До того ж, свідок Прохоренко І.М. на моє питання: «А, за відсутності керівника АТО чи виконував я обов'язки керівника АТО?» відповів: «Ви не виконували, тому що не було відповідного наказу для того щоб Ви особисто виконували. Повинен бути відповідний наказ по штабу АТО в якому повинно бути прописано що на час відсутності керівника АТО на Вас покладаються ці обов'язки». На моє питання: «А, такий наказ був?» відповів: «Такого наказу не було» (журнал судового засідання 25.06.2016).
Показання цих свідків доводять те, що не був єдиноначальником. Проте, суд всупереч вимогам п. 2 ч. 3 с. 374 КПК України не навів мотиви їх неврахування. Відтак, судом не наведені беззаперечні докази того, що я є суб'єктом відповідальності за ст. 425 КК України.
В матеріалах кримінального провадження наявна телеграма № 104/АТО від 13.06.2014 начальнику Генерального штабу – Головнокомандувачу Збройних Сил України, яка підписана начальником штабу АТО такого змісту: «Прошу Вас додатково до сил і засобів суб'єктів боротьби з тероризмом, що підпорядковуються керівнику АТО, включити зведену пдр 25 опдбр. До 17.00 13.06.2014 зосередити зведену пдр 25 опдбр у аеропорту Дніпропетровськ. У подальшому здійснити переміщення повітряним транспортом у аеропорт Луганськ.»
Судом не враховано те, що телеграма за своїм змістом не є розпорядчим документом. Також судом не враховано той факт, що такого документу, як «запит» у Збройних Силах України не передбачено.
У матеріалах справи є доказ в якому зазначено, що «Інструкція з діловодства в Міністерстві оборони України та Генерального штабі Збройних Сил України, затверджена наказом Міністерства оборони України від 21.11.2012 № 777, наказом Генерального штабу Збройних Сил України від 16.09.2013 № 200 і Тимчасова настанова з оперативної роботи органів військового управління, затверджена наказом Генерального штабу Збройних Сил України від 18.03.2016 № 04 не містять такого поняття як „запит“, а тому ототожнювати його з „наказом“, „розпорядженням“, „директивою“ чиіншими керівними документами, визначеними Інструкцією та Тимчасовою настановою – не можливо.»
Крім того, на підставі запиту цього запиту ТВО начальника Генерального штабу прийняв рішення на організацію перевезення і визначив завдання трьом посадовим особам: командувачу Сухопутних військ, начальнику Головного оперативного управління та начальнику Головного командного центру. Зміст запиту не викликав ні у кого сумнівів, щодо можливості його реалізації.
На виконання рішення ТВО начальника Генерального штабу начальником Головного оперативного управління були підготовлені, підписані і доведені розпорядженнями, зокрема Командувачу Повітряних сил, командувачу військ оперативного командування «Південь» та керівнику АТО. Відтак з моменту прийняття рішення ТВО начальника Генерального штабу та доведення його до виконавців обвинувачення мене в одноосібному прийнятті рішення є безпідставним. А отже є неправомірним і обвинувачення у службовій недбалості оскільки переміщення зведеної роти здійснювалось саме на виконання розпоряджень Генерального штабу.
Це підтверджується і практикою Верховного Суду України, зокрема в Постанові від 23 червня 2020 року у справі №159/3738-к провадження №51-9229км18 зазначено: «…колегія суддів зауважує, що особі не може ставитися в провину службова недбалість тоді, коли підготовлені документи перевірялись і затверджувались державними органами…».
Таким чином, наведене є підставою для скасування вироку відповідно до п. 2 ч.1 ст. 411 КПК України: «суд не взяв до уваги докази, які могли істотно вплинути на його висновки».
- Щодо службових обов'язків начальника штабу АТО
Службова недбалість може бути лише у випадку, коли службова особа мала об'єктивну можливість виконати дій, які входили до кола її обов'язків та були юридично закріплені.
Так, у ч. 2 ст. 13 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» визначено що «за рішенням керівника АТЦ при безпеки України або особи, яка його заміщує, першого заступника чи заступника керівника Антитерористичного центру при СБУ, погодженого із керівництвом відповідних суб'єктів боротьби з тероризмом, до широкомасштабних, складних антитерористичних операцій у районі їх проведення залучаються та використовуються сили та засоби (особовий склад та спеціалісти окремих підрозділів, військових частин, зброя, бойова техніка, спеціальні і транспортні засоби, засоби зв'язку, інші матеріально-технічні засоби) Міністерства оборони України».
Разом з тим, дана частина статті внесена до Закону України «Про боротьбу з тероризмом» лише Законом України від 05.06.2014. № 1313, який набрав чинності на наступний день після опублікування у газеті «Голос України» від 20.06.2014 № 117. Проте і сама ст.5 Закону, на яку посилається суд, також викладена в редакції Закону України від 05.06.2014 № 1313, але яка вступила в дію 21.06.2014.
Судом не враховано те, що застосування сил і засобів Міністерства оборони України у період з 11.06 по 00.50 14.06.2014 було можливе лише за наявності терористичної загрози об'єктам і майну Збройних Сил України, а станом на 13.06.2014 не існувало ч. 2 ст. 13 Закону, що регулює порядок залучення Міністерства оборони України до широкомасштабних, складних антитерористичних операцій.
Відтак на момент катастрофи літака діяв Закон України «Про боротьбу з тероризмом», якій не покладав на службових осіб Міністерства оборони України обов'язку вчиняти дій які мені інкриміновані.
Така ж позиція викладена в постанові Верховного Суду колегію суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду від 6 травня 2020 року у справі № 133/2138/15, провадження № 51-4354км19, а саме : «Колегія суддів ВС погоджується також с висновками суду апеляційної інстанції, що службова недбалість може бути лише за умови, що службова особа мала об'єктивну можливість виконати дій, які входили до коло її обов'язків».
Крім того, згідно кримінального закону відповідальність за службову недбалість настає лише у випадку, якщо дії, невиконання чи неналежне виконання яких спричинило тяжкі наслідки, входили у коло службових обов'язків цієї службової особи і якщо обов'язок діяти відповідним чином був юридично включений (законом, указом, постановою, наказом, інструкцією) до кола службових повноважень такої особи.
Судом не враховано те, що я для проходження військової служби на посаду начальника штабу-першого заступника керівника АТО не призначався. Зазначене підтверджується доказом – листом начальника штабу – заступника керівника АТЦ СБУ Сігарьова С.С. № 33/3696 від 29.07.2014 (т.10 а.с. 2): «Начальник штабу – перший заступник керівника АТО Службою безпеки України на вказану посаду не призначався. У зв'язку із зазначеним в СБУ відсутній наказ про призначення на посаду та його функціональні обов'язки».
Так, службові обов'язки начальника штабу АТО визначено у «Положенні про штаб АТО на території Донецької та Луганської областей» затверджене наказом керівника АТО Муженком В.М. від 28.05.2014 №11/дск.
Вказуючи на порушення мною п. 2-4 цього Положення, суд не звернув увагу на те, що п. 2 стосується основних завдань штабу АТО, а п. 3 – його функцій, відповідно до покладених на штаб завдань. Права і обов'язки начальника штабу АТО викладені в п. 4, який містить п'ять підпунктів, кожен з яких складається з декількох абзаців. Проте суд не вказав, які конкретно підпункти і абзаци я порушив, і чим це обґрунтовується.
В супереч вимогам ст. 358 та п. 2 ч. 3 ст. 374 КПК України щодо дослідження документів, суд у обвинувальному вироку посилається на відсутні у матеріалах кримінального провадження документи, а саме Бойовий статут авіації та Засади застосування ЗС України, як докази на підтвердження встановлених судом обставин. Проте ці документ, як докази, стороні захисту не відкривалися і судом не досліджувалися.
Також обвинувачення мене в порушенні Конституції України, Військової присяги, статуту Внутрішньої служби ЗС Украйни свідчить про його неконкретність.
Таким чином, наведене є підставою для скасування вироку відповідно до п.1 ч.1. ст. 411 КПК України: «висновки суду не підтверджуються доказами, дослідженими під час судового розгляду».
6. Щодо узагальнюючих довідок з оперативної обстановки.
