Есе присвячено аналізу мотивів народної демонології у ранніх творах Кобзаря на прикладі балади «Причинна». Розглядається історія створення балади, її доля, місце в національній культурі. Дається поглиблений розбір тексту в розрізі фольклорних джерел. Висувається авторська реконструкція фонового сюжету балади.
Замість вступу. Так хто був насправді був вурдалаком?
Творчість Тараса Григоровича Шевченка(1814-1861) являє собою цілісний поетичний світ — образний, моторошний, просочений глибинним національним фольклором і самобутньою авторською філософією. Його балади лежать в руслі загальноєвропейської традиції «фентазійного романтизму» і займають гідне місце на Олімпі світової літератури.
Українська фольклорна демонологія базується на східноєвропейських традиціях. На відміну від російських «жахливих казок», що мають в основі тюркський(татарській) символізм, вона використовує частіше за все середньовічну скандинавську та готську традицію. Російському читачу, що вихований на адаптованих «билинах» важко орієнтуватися у складній та незнайомій системі західного фольклору. Цю специфіку час від часу використовують нечистоплотні, політично ангажовані публіцисти.
Ось, наприклад, що пише Олесь Бузина (нині покійний) у своєму «творі» «Вурдалак Тарас Шевченко» (2000 р.):
«Первая же поэма, с которой начинается „Кобзарь“ ("Причинна») поражает своей дикой бессмыслицей. Ждет дивчина казака из похода. Ждет, пока, тронувшись рассудком, не испускает дух под дубом. А тут (надо же, какое совпадение!) любимый возвращается. Глядит — красавица его ненаглядная копыта откинула. И что же он? Да не поверите: «Зареготавсь, розiгнався — та в дуб головою!»
По-видимому, это был богатырский удар! Поэт не уточняет подробностей, но, скорей всего, казак раскроил себе череп, как кавун. Оставалось только собрать мозги и похоронить этих степных Ромео и Джульетту. Мораль? А никакой морали, как всегда у Шевченко! Только глубокомысленная констатация: «Така —— доля»...
И не стоит искать скрытых смыслов. Их нет. Ведь это просто бред не вполне нормального человека, помешанного на сценах жестокости. Материал для психоаналитика — не более того."
Особисто мені після "цебра нечистот", що процитовано вище, захотілося вимити руки. Тому що смисли в баладі є. І відкриті, і приховані і, навіть, не повірив би убитий Бузина (бог йому суддя) — філософські. Пасквілянту це було нецікаво, йому потрібно було танцювати на могилі поета заради реготання російській публіці, яка не те що української мови та історії, і своїх-то майже не знає ...
На превеликий жаль виявилося, що на творчість Т.Г. Шевченка у сучасній Росії взагалі прийнято дивитися саме через криве скло творів цього убитого комерційного українофоба(Бузини). До війни я написав це есе для своїх здібних до мислення російських друзів як "лікнеп". Зараз, коли російська федерація знаходиться у стані неоголошеної війни з Україною, на суд національної аудиторії представляю доопрацьований результат своїх досліджень та реконструкцій.
Українські, потім і радянські політики і культурологи створили з поета Шевченка національно-державну ікону, яка має небагато спільного з реальною особистістю. Тарас Шевченко як жива людина, безперечно, не був ані ангелом, ані, ймовірно, прикладом для наслідування. Однак, яке це має відношення до його творчості, що просякнута гіркою любов'ю до своєї землі?
Не секрет, що всі талановиті неординарні люди в мистецтві, особливо художники і поети, відрізнялися і відрізняються особливою ексцентричністю. Їх свідомість найчастіше перебуває в прикордонному стані, що вимагає підживлення сильними емоціями та усілякими стимуляторами — сексом, алкоголем, наркотиками, конфліктами. Така ціна за безсмертя ...
Світогляд творчої особистості завжди ірраціональний, а моральні принципи спірні. Поети, як свідчить історія, частіше бувають непослідовні і політично наївні. Таким чином, використовуючи "творчий метод" Бузини нескладно створити вкрай мерзенний пасквіль на будь-якого поета зі світовим ім'ям — Едгара По, Оскара Уайльда, Пушкіна, Лермонтова, Міцкевича, Єсеніна, Висоцького...
Це есе — не полеміка з убитим пасквілянтом. Воно присвячене детальному аналізу предмету його злісних нападок, баладі "Причинна".
Кобзар і "Причинна"
В автобіографії Тарас Шевченко пише, що перші свої вірші він складав ще будучи кріпаком в Літньому саду Санкт-Петербурга. Поет говорить про себе в третій особі:
"В этом саду и в то же время начал он делать этюды в стихотворном искусстве; из многочисленных попыток он впоследствии напечатал только одну балладу "Причинна"".
Станемо далі разом з автором називати "Причинну" не "віршем" або "поемою", а саме баладою.
Поштовхом до створення "Причинної" послужила балада Л. Боровиковського "Молодиця" (додаток №1). Сюжетно і композиційно твори схожі, проте Шевченко, спираючись на той же самий фольклорний матеріал, на відміну від політизовано фарбованого штучного "українства" Боровиковського намалював екзистенціальну картину трагедії двох закоханих, що балансують на межі двох світів.
Часом написання балади, на підставі протоколу допиту поета у справі Кирило-Мефодіївського товариства, де Шевченко вказав, що почав складати вірші в 1837-му, прийнято вважати цей рік. Тобто "Причинну" створено, коли Тарасу Григоровичу було двадцять три роки.
І саме ця кобзарева балада стала першою ланкою в ланцюжку подій, що призвели юнака до визволення з ганебного рабства. За спогадами сучасників, після того, як Карлу Брюллову показали цей вірш, художник: "... побачивши з оного думки і почуття молодої людини, зважився витягти його з податного стану".
Публікація відбулася через чотири роки. Наприкінці 1838 року поет передає твір разом з низкою своїх робіт Є.П. Гребінці, упоряднику альманаху української літератури "Ластовка", який був виданий в 1841 року в Санкт-Петербурзі. Саме ця публікація являє собою найраніший повний текст балади, який зберігся до наших днів.
Після виходу альманаху балада почала поширюватися в рукописних списках. У 1860 р вона була включена в третє видання авторської збірки "Кобзар", зайнявши в ньому "програмне" перше місце, на якому перебуває й донині.
Як віршований твір, "Причинна" відбиває світову романтичну традицію своєї епохи. Накладення міфологічної поетики на архаїчні повір'я про взаємодію земного та загробного світів — характерна тематика багатьох видатних творів того часу. Середина 19 століття багата на "поетичне чорне фентезі" Гете, Шиллера, Міцкевича, Жуковського, Пушкіна, Гулак-Артемовського, Костомарова і безліч інших авторів. Але творчість Шевченка відрізняє особливо глибоке занурення у національні традиції та повір'я. Його "фентезі" побудовано на тих же самих цеглинах, що закладені у фундамент сучасної хоррор-літератури та кінематографу "жахів".
В тіні "візитної картки України"
Перші три строфи балади, завдяки тому, що були покладені на музику, відомі навіть тим, хто не володіє українською та не знайомий з творчістю Шевченка:
Реве та стогне Дніпр широкий,
Сердитий вітер завива,
Додолу верби гне високі,
Горами хвилю підійма.
І блідий місяць на ту пору
Із хмари де-де виглядав,
Неначе човен в синім морі,
То виринав, то потопав.
Ще треті півні не співали,
Ніхто нігде не гомонів,
Сичі в гаю перекликались,
Та ясен раз у раз скрипів.
Ці строфи ще в поза-тому сторіччі перетворив у пісню молодий одеський педагог і композитор Данила Крижанівський (1856 — 1894). Вперше її виконав народний хор і оркестр під час театральної вистави в Одесі за підтримки відомого режисера, драматурга і актора Марка Кропивницького. Пісня вразила присутніх настільки, що відразу ж стала "народним хітом". Яким, власне і залишається по сьогоднішній день.
"Реве та стогне ..." протягом десятиріч виконувалася провідними колективами та артистами Російської імперії, далі СРСР, ставши в якійсь мірі "неофіціальним гімном" України.
З часу Другої світової війни мелодія служила позивними Українського радіо. У 70-ті — 80 рр. використовувалося як мелодія перед оголошенням в Київському метро. В даний час використовується "Національним радіо України" та Всесвітньою службою "Радіо Україна".
Однак, потужне народно-ліричне звучання перших рядків балади нажаль зіграло погану службу для твору в цілому. У тіні хорів та оркестрів сховався основний зміст балади, яка насправді є найяскравішим прикладом літератури хтонічного жаху, в порівнянні з якою навіть класичний гоголівський "Вій" виглядає "дитячою пугалкою".
Привид на межі двох світів
Остання строфа вступу-експозиції — перехід від емоційно-пофарбованої картини нічної грози до основної дії. Цей короткий текст насичений образами, які символізують межу "того світу":
Ще треті півні не співали,
Ніхто нігде не гомонів,
Сичі в гаю перекликались,
Та ясен раз у раз скрипів.
Треті півні — "до третіх півнів" — це час нечистої сили.
Сич — в українській традиції — символ темряви, смерті. Крик сича провіщає смерть, біду.
Ясен — у слов'янській міфології дерево, яке шанували як провідника між світом людей і світом надприродних істот.
Автор чітко вибудовує мізансцену. Ніч, вітер. Час нежиті. Передчуття смерті. "Портал" у загробний світ.
Підготувавши читача до того, що його чекає у подальшому, автор виводить на сцену головну героїню. Але робить це поступово, шаг за шагом наближаючи нас до неї та малюючи читачеві різні образи...
В таку добу під горою,
Біля того гаю,
Що чорніє над водою,
Щось біле блукає.
"Така доба", "той гай" — займенниками автор підкреслює невипадковість місця та часу події, що відбудуться незабаром.
Блукаюча уночі біла фігура — класичне для світової фольклорно-літературної традиції зображення привида.
Далі автор конкретизує "привид", припускаючи його русалкою. Це важливий момент, оскільки на асоціаціях, порівняннях дівчат і русалок побудована основна драматургія цієї досить непростої в нашаруванні смислів і образів балади.
Може, вийшла русалонька
Матері шукати,
А може, жде козаченька,
Щоб залоскотати.
Русалка (мавка, богиня) української демонології — аж ніяк не миле створіння з казки Андерсена. У самому загальному розумінні це дівчина, яка померла нехрещеною. Іноді "красива дівчина-утоплениця".
Найбільш поширена "версія" русалки в неадаптованих митцями та етнографами народних повір'ях набагато страшніша. Це новонароджена або грудна дівчинка, яка померла нехрещеною, частіше убита матір'ю, або витравлений плід. В місячну ніч виходить на сушу, може "залоскотати", "закачати" людину до смерті і утягнути в воду. Може втопити. Їсть мертвечину.
Але наша героїня — не русалка. Це причинна дівчина.
Не русалонька блукає –
То дівчина ходить,
Й сама не зна (бо причинна),
Що такеє робить.
Причинна — слово, що винесене в назву балади, зазвичай перекладають як "божевільна", "одержима", "зачарована". Але народне, розмовне значення слова в живій українській мові, з одного боку ширше і масштабніше, з іншого, страшніше й конкретніше.
Так ворожка поробила,
Щоб менше скучала,
Щоб, бач, ходя опівночі,
Спала й виглядала
Козаченька молодого,
Що торік покинув.
Обіщався вернутися,
Та, мабуть, і згинув!
Ворожка — українського фольклору — не "гадалка". У європейському середньовіччі це відьма, чаклунка — тобто жінка, яка промишляє не стільки передбаченням майбутнього, як лікуванням людей та худоби, приворотами, "психотерапією", гіпнозом та абортами. Християнська церква, вважаючи "ворожок" своїм основним конкурентом, люто полювала на них, тому образ "ворожки" в народних традиціях — це образ ізгою.
Скучати — в контексті твору це синонім не літературного "нудитися, хандрити". Сюди вкладено народне використання слова, ближче до "сумувати", тобто відчувати гнітючий душевний стан.
На перший погляд тут закладено протиріччя. Ворожка "поробила причину" щоб дівчина не сумувала по коханому, що поїхав, але при цьому причинна вночі у гаю, саме це і робить, тобто ходить та сумує...
Але протиріччя немає якщо припустити, що дівчина хвора на сомнабулізм.
Спала й виглядала — тут і далі по тексту героїня поводиться в суворій відповідності з клінічною картиною лунатизму. Численні дослідження вважають причиною виникнення цього психічного захворювання саме конфлікт несвідомої потреби, мрії та свідомої реальності, а людина у стані сомнабули потім не пам'ятає, що вона робила і відчувала. Тобто за можливість не мучити себе у здоровому стані дівчина розплачується нічними стражданнями.
Подальший аналіз тексту балади дозволяє висунути гіпотезу про більш жорсткі рушійні сили тієї драми, яку автор залишив за дужками своєї безпосередньої розповіді.
Торік покинув — дуже важливе для реконструкції подій посилання. Надалі буде показано, що події цієї ночі датовані кінцем травня-початком червня, тобто з часу розлуки пройшло не менш ніж півроку.
Сільська драма та екзистенціальна трагедія.
Поглиблюючи читача у морочний внутрішній світ героїні, Шевченко майстерно грає з дуже складним авторським прийомом "зміна точки зору". Ведучи за собою читачів, автор проникає в думки дівчини, з яких ми розуміємо, що вона вважає улюбленого мертвим. Слід звернути особливу увагу на те, як яскраво і емоційно, за допомогою народної образної системи автор розкриває тему смерті.
Не китайкою покрились
Козацькії очі,
Не вимили біле личко
Слізоньки дівочі:
Орел вийняв карі очі
На чужому полі,
Біле тіло вовки з'їли, –
Така його доля.
Китайка — спочатку щільний шовк, частіше блакитного кольору, який завозили з Китаю. Пізніше бавовняна тканина місцевого виробництва. За козацьким звичаєм червона китайка служила саваном.
"Вовки" і "орел" на відміну від тюрксько-російського фольклору (де вовк — товарищ та помічник героя, а орел — мудрий, благородний, "царський" птах) виступають у ролі падальщиків. Це скоріше характерно для франкського раннього середньовіччя, де порівняння людини з вовком, орлом, та особливо левом були негативними характеристиками.
У наступних двох строфах ховається ключ до розуміння драми, яку автор залишив "за кадром" розповіді. Акцент переживань змінюється. Як не дивно, але дівчина жалкує не стільки про смерть коханого на чужині, скільки про те, що він помре не в неї на руках. Точніше — що вона не стане його дружиною.
Дарма щоніч дівчинонька
Його виглядає.
Не вернеться чорнобривий
Та й не привітає,
Не розплете довгу косу,
Хустку не зав'яже,
Не на ліжко – в домовину
Сиротою ляже!
Щоніч — указує на те, що дівчина блукає ночами на березі вже певний час.
Розплітання коси, пов'язування хустки — відсилання на весільний обряд, що символізує перехід дівчини в статус заміжньої "молодиці".
Далі розкривається цілком зрозуміла "сільська" причина дівочої трагедії. Це не просто сум за коханим. Це страх ганьби.
Така її доля… О боже мій милий!
За що ж ти караєш її, молоду?
За те, що так щиро вона полюбила
Козацькії очі?.. Прости сироту!
Кого ж їй любити? Ні батька, ні неньки,
Одна, як та пташка в далекім краю.
Пошли ж ти їй долю, – вона молоденька,
Бо люди чужії її засміють.
Це дуже інформативні строфи. З них ми дізнаємося про дівчину дуже багато. По-перше, вона сирота. По-друге, швидше за все прийшла – "у далекому краю" можна трактувати як метафору самотності, а можна і розуміти дослівно. По-третє, зі зниклим козаком у неї, очевидно, був позашлюбний зв'язок.
І, головне, по-четверте, що дівчина завагітніла. Пройшло, як казали вище, півроку, тобто незабаром її відносини з коханим, що зник, перестануть бути таємницею для "чужих". В такому разі повністю зрозумілий її страх і її мотиви.
Дівчині було чого боятися. У будь-якому сільському патріархальному суспільстві з християнською мораллю дівчина-стороння-сирота з дитиною на руках і при відсутності хоч якогось чоловіка, приречена стати ізгоєм. "Засміють" — тут надзвичайно легкий евфемізм, характерний для образного ряду народної української мови, де часто використовуються "ослабляючі" синоніми. Звідси і "дивні" думки про ганьбу, заміжжя і, в кінцевому підсумку, про смерть ...
Чи винна голубка, що голуба любить?
Чи винен той голуб, що сокіл убив?
Сумує, воркує, білим світом нудить,
Літає, шукає, дума – заблудив.
Щаслива голубка: високо літає,
Полине до бога – милого питать.
Кого ж сиротина, кого запитає,
І хто їй розкаже, і хто теє знає,
Де милий ночує: чи в темному гаю,
Чи в бистрім Дунаю коня напова,
Чи, може, з другою, другую кохає,
Її, чорнобриву, уже забува?
Голубка у фольклорі та християнській міфології — символ жіночої непорочності, чистоти. Автор, розмірковуючи про долю героїні, шкодує, що дівчина не "голубка", тобто безневинна, тому вона не може звернутися за допомогою до бога. Грішниця шукає порятунку в чаклунстві ...
"Дунай" тут, як і в багатьох народних баладах, як вважають літературознавці, це не конкретний топонім, а символ "далеких земель". Це посилання може служити досить чітким зазначенням епохи — "за Дунай" козаки ходили воювати з турками у складі армії Речі Посполитої. Пізніше, після розформування Січі, багато хто пішов "за Дунай" на службу султану Порти. Це добре перекликається зі змістом народних пісень, на які у подальшому посилається автор.
Другую кохає — думки дівчини метушаться. Тепер у своїх фантазіях вона уявляє не смерть коханого, а його зраду. Говорячи про "другу" автор використовує слово "кохає", яке означає саме плотську любов.
Буквально в чотирьох рядках автор дає розгорнуту і глибоку картину почуттів одержимої дівчини. Вона хоче знайти коханого, бажає смерті своєї суперниці, яку сама ж і вигадала, готова лягти з ним у труну, якщо він мертвий:
Якби-то далися орлинії крила,
За синім би морем милого знайшла;
Живого б любила, другу б задушила,
А до неживого у яму б лягла.
Далі автор філософськи розкриває зміст тяжкого внутрішнього конфлікту героїні.
Не так серце любить, щоб з ким поділиться,
Не так воно хоче, як бог нам дає:
Воно жить не хоче, не хоче журиться.
"Журись", – каже думка, жалю завдає.
О боже мій милий! така твоя воля,
Таке її щастя, така її доля!
У дівчини від відчуття повної безвиході наростає суїцидальний стан. Розум її розуміє, що потрібно виплакатися, очиститися через страждання. Почуття ж підштовхують до смерті. Така ціна за чаклунство, що наведене. Але лунатизм — лише наслідок, якби мовити "побічний продукт" "спілкування" дівчини з ворожкою. У чому ж справжня причина, яка змусила її звернутися до допомоги сільської відьми? Що насправді "поробила" ворожка?
З від'їзду козака, як ми казали, минуло півроку. Якщо так, то в описуваний час дівчина перебуває приблизно на шостому-сьомому місяці вагітності. Але її зовнішність, лазіння по дереву (що також буде далі) ніяк не свідчать про "великий живіт".
Цьому є логічне пояснення. Наречений пропав, приховувати вагітність від оточення все складніше. Дівчина йде до сільської ворожки, але не для того, щоб "зняти сум", а для того, щоб витравити плід!
Ворожка робить аборт. Внаслідок вже напівбожевільна дівчина стає не тільки сомнамбулою, але й грішницею, беззахисною перед нечистою силою.
Героїня і сили зла
Вітер ущух, Дніпро заспокоївся. Хмари розійшлися і вийшов місяць. Настав час річної нечисті.
Вона все ходить, з уст ні пари.
Широкий Дніпр не гомонить:
Розбивши, вітер, чорні хмари,
Ліг біля моря одпочить,
А з неба місяць так і сяє;
І над водою, і над гаєм,
Кругом, як в усі, все мовчить.
Аж гульк – з Дніпра повиринали
Малії діти, сміючись.
"Ходімо гріться! – закричали. –
Зійшло вже сонце!" (Голі скрізь;
З осоки коси, бо дівчата).
. . . . . . . . . . . . . . .
Малії діти, голі скрізь, з осоки коси, бо дівчата.
Перед нами "найжорсткіший" різновид русалок українського фольклору. Ніякої луски, ніяких хвостів. Маленькі голі дівчатка з волоссям з річкової трави. Під водою їм холодно, вони гріються в місячному світлі, шукають прожиток на березі, вбивають людей, їдять мертвечину.
Русалоча "мати" — звісно це не родичка дівчин. Доросла русалка у народних традиціях — це жінка, яка потонула в "русалочий тиждень". Як представник "дорослої" нечисті вона опікується малечею.
"Чи всі ви тута? – кличе мати. –
Ходім шукати вечерять.
Пограємось, погуляймо
Та пісеньку заспіваймо:
У баладі використані фрагменти народної пісні, яку співають "народжені на землі русалочки, виходячи з води на Зелений...", тобто "русалочий" тиждень, який завершується християнськім святом Трійці...
Ух! Ух!
Солом'яний дух, дух!
Мене мати породила,
Нехрещену положила.
Місяченьку!
Наш голубоньку!
Ходи до нас вечеряти:
У нас козак в очереті, в осоці,
Срібний перстень на руці;
Молоденький, чорнобровий;
Знайшли вчора у діброві.
Світи довше в чистім полі,
Щоб нагулятись доволі.
Поки відьми ще літають,
Посвіти нам… Он щось ходить!
Он під дубом щось там робить.
Ух! Ух!
Солом'яний дух, дух!
Мене мати породила,
Нехрещену положила".
"Солом'яний дух" — посилання до давніх язичницьких обрядів слов'ян. Солом'яне опудало, яке спалювали під час свят, сходить ще до іранського мітраїзму і символізує повернення з "того світу", зв'язок світу живих і світу мертвих. Це відповідає загальному символічному рядку "пограниччя", який відбудовує автор.
"Нехрещену положила" — в українському фольклорі та розмовної традиції сон щільно асоціюється зі смертю. Настільки близько, що навіть існують дієслова з коренем "сон, спати", які прямо позначають смерть або вбивство. "Приспати" — задушити, вбити уві сні. "Положити" — не тільки поховати, але і вбити. Тобто може йтися як про дітей, померлих своєю смертю, так і про тих, кого матері вбили після народження.
Місяць — відносно образу "місяця", слід зазначити для російськомовних читачів, що в українській мові немає різниці між повним та неповним місяцем. Звертання до "місяця", як до світила додатково свідчить про повню, що при бажанні можна використати для "точного розрахунку" року та дню подій.
Срібний перстень на руці у козака — язичницький чоловічий оберіг. Ймовірно таким чином пісня підкреслює, що жертва була доступна нечисті як "поганий християнин" ...
Русалки чують дівчину у гаю, та несуться на поживу. Але та вичіпується на дерево.
Зареготались нехрещені…
Гай обізвався; галас, зик,
Орда мов ріже. Мов скажені,
Летять до дуба… нічичирк…
Схаменулись нехрещені,
Дивляться – мелькає,
Щось лізе вверх по стовбуру
До самого краю.
Ото ж тая дівчинонька,
Що сонна блудила:
Отаку-то їй причину
Ворожка зробила!
Відсутність висотобоязні — додатковий штрих до лунатизму героїні. Автор вже прямим текстом засуджує ворожку, яка "нагородила" дівчину одержимістю.
На верхівці дерева у дівчини настає тимчасове прояснення свідомості. Злякавшись, вона починає спускатися на землю, де її очікує нечисть.
На самий верх на гіллячці
Стала… в серце коле!
Подивись на всі боки
Та й лізе додолу.
Кругом дуба русалоньки
Мовчки дожидали;
Взяли її, сердешную,
Та й залоскотали.
Довго, довго дивовались
На її уроду…
Треті півні: кукуріку! –
Шелеснули в воду.
Залоскотання як спосіб вбивства, що притаманний фольклорним русалкам, скоріш за все не треба розуміти буквально. Не виключено, що це зменшувальна, трансформована народною образною системою форма від первинного значення "задушити".
Русалочки до смерті "залоскотали" жертву, однак до себе у воду її не віднесли, і взагалі не розглядали труп як поживу. Навпаки, довго милувалися на її красу.
Чому русалки її не з'їли? Тут можна висунути дві гіпотези. Перша — ніде у фольклорі не зустрічається жодної згадки про те, що русалки харчувалися жінками, завжди тільки чоловіками. Друге — серед "русалочок" цілком могла опинитися і ненароджена дочка небіжчиці ...
Дівчина мертва. Русалки, почувши птахів, сховалися у воді. Перед тим, як продовжити аналіз другої частини балади, час підвести підсумок і коротко змалювати сюжет, що лежить в основі подій, які Шевченко лишив поза текстом.
Реконструкція "фонового сюжету"
Сирота (швидше за все наймичка), чужа в селі, таємно сходиться з козаком, вірогідно, сином її хазяїв. Козак від'їжджає ненадовго на службу, або з якоюсь місією і не повертається.
Незабаром дівчина дізнається, що вона вагітна. До шостого місяця відсутності козака вона знаходиться на межі особистої і соціальної катастрофи.
У відчаї дівчина звертається до сільської чаклунки, яка робить їй аборт.
Після подвійного стресу героїня божеволіє, стає сомнамбулою і починає ночами бродити у гаю, "виглядаючи" коханого, знову і знову переживаючи свою трагедію в різних інтерпретаціях.
Бродить вона до тих пір, поки в місячну ніч її не зустрічають русалки — демонічні істоти, серед яких, можливо, знаходиться і її ненароджена дитина ...
Можна, звичайно, припустити, що нечисть існувала лише в запаленій уяві сомнамбули, а померла вона від цілком природних причин: не витримало серце, позначилися наслідки аборту, зламалася остаточно психіка. Однак фентезійна версія все ж яскравіша і привабливіша, як для сценариста.
Ранок життя і смерті
На початку умовного третього розділу балади автор малює дуже сильну картину. Мирний досвітній гай, який наповнюють живі звуки природи, що прокидається, жорстко контрастує з тілом мертвої дівчини.
Защебетав жайворонок,
Угору летючи;
Закувала зозуленька,
На дубу сидячи;
Защебетав соловейко –
Пішла луна гаєм;
Червоніє за горою;
Плугатар співає.
Жайворонок, соловей, спів селянина, що йде за плугом(плуготаря) — символи світла, добра, простого селянського життя.
Зозуля у символічному ряду птахів балади грає особливу роль. Спочатку вона просто "зозуленька", одна з ранкових пташок. Дали — вісник смерті.
Крім ліричної складової цей фрагмент дає нам досить точну тимчасову, географічну та історичну прив'язку місця і часу подій.
Дубовий гай, лозняки, що згадуються в тексті дуже характерні для Канівщини, де Шевченко народився і ріс. Солов'ї в тих місцях співають приблизно з першої третини травня і до середини червня. Згадка у русалочій пісні "зеленого тижня" ще більше конкретизує час. Зелений або Русалчин тиждень припадає на останню третину травня або першу третину червня.
Чорніє гай над водою,
Де ляхи ходили;
Засиніли понад Дніпром
Високі могили;
"Де ляхи ходили" — відсилання до народної пам'яті, що зберегла це місце як таке, де побувало/пересувалося польське (ляське) військо. Тобто події відбуваються після козацьких воєн.
Топонім "високі могили" широко поширений по Україні що зафіксовано у назвах багатьох населених пунктів. Так здавна називають стародавні скіфські кургани, що часто лежать поруч села. Такі кургани в безлічі зустрічаються в середній течії Дніпра.
Пішов шелест по діброві;
Шепчуть густі лози.
А дівчина спить під дубом
При битій дорозі.
Знать, добре спить, що не чує,
Як кує зозуля,
Що не лічить, чи довго жить…
Знать, добре заснула.
Зозуля тут вже символ неприйняття безглуздої смерті дівчини — вона кує, незважаючи на те, що та вже мертва.
Мертвий сон — символ смерті-сну має глибокі народні та міфологічні традиції. В даному випадку він символізує авторську незгоду прийняти смерть, як даність. Цим Шевченко нас готує до наступного епізоду, де на сцену виходить закоханий козак.
А тим часом із діброви
Козак виїжджає;
Під ним коник вороненький
Насилу ступає.
"Ізнемігся, товаришу!
Сьогодні спочинем:
Близько хата, де дівчина
Ворота одчинить.
А може, вже одчинила
Не мені, другому…
Швидче, коню, швидче, коню,
Поспішай додому!"
Утомився вороненький,
Іде, спотикнеться, –
Коло серця козацького
Як гадина в'ється.
Кінь воїна, як товариш та передвісник, також цілком у руслі міфологічних традицій.
Кінь передчуває біду. Козак теж. Але страхи свої вершник відносить до того, що дівчина за час відсутності могла йому змінити.
"Ось і дуб той кучерявий…
Вона! Боже милий!
Бач, заснула виглядавши,
Моя сизокрила!"
Кинув коня та до неї:
"Боже ти мій, боже!"
Кличе її та цілує…
Ні, вже не поможе!
Козак бачить дуб, очевидно пов'язуючи з ним спогади про кохану. І знову автор використовує сильне образне зіставлення. Місце любові обертається в місце смерті.
"За що ж вони розлучили
Мене із тобою?"
Зареготавсь, розігнався –
Та в дуб головою!
Претензії "літературознавця" Бузини надумані і безглузді. Звинувачувати героя ліричної фентезійної балади в "безглуздої смерті" — така ж дурість, як обурюватися тим, що в поемі Пушкіна "Руслан і Людмила" кіт розмовляє і ходить по золотому ланцюгу (якщо справа на Русі, то чому ланцюг досі не стягнули), а герой літає, вчепившись у бороду Чорномора ...
Перед нами — яскрава, образна і страшна картина явища, яке має у клінічної психіатрії назву "миттєва нестяма". Розбивають з розгону голову люди в імпульсивному пориві, в глибокому розпачі і повної безвиході. Таким способом самогубства Шевченко якраз і підкреслює трагічність події. Слід зазначити, що по "реалістичності" такий сюжет нічим не слабше, ніж сюжет "Ромео і Джульєтти" Шекспіра, а по-моєму, так глибше і сильніше.
Вони розлучили — це дуже цікавий момент. Козак звинувачує у розлуці з дівчиною не бога, а людей, причому людей цілком конкретних. Він каже: "за що вони розлучили" — очевидно НЕ маючи на увазі русалок. Стало бути "вони" — це ті, хто відправив козака в якесь далеку подорож. В доповнення до реконструкції подій та змісту народних пісень, на які автор дає у подальшому посилання, можна припустити, що це могли бути родичі героя, які, дізнавшись про любовний зв'язок з наймичкою, відправили хлопця з якимось дорученням.
Завдяки цій фразі драма, що розгорнута перед нами поетом, може мати зовсім інше підґрунтя. Тут можна при бажанні реконструювати цілий детективний сюжет про батьків, які, зрозумівши що наймичка вагітна, заслали сина в Порту, а в його відсутність винищили дівчину за допомогою сільської чаклунки ...
Фінал у стилі Хічкока
Ідуть дівчата в поле жати
Та, знай, співають ідучи:
Як проводжала сина мати,
Як бивсь татарин уночі.
Як проводжала сина мати... — тут угадуються посилання на народні пісні "Засвіт встали козаченьки..." де є слова "Мати сина в доріженьку слізно проводжає", та балади "Ой морозе, Морозенку". Бо в тих піснях є передчуття коня, відмова матері прийняти кохану, нічний бій з татарами ... (див. додатки)
Кохані мертві, а дівчатка-жниці, що їх знайшли, протиставляються дівчаткам-русалкам. Вони теж веселі та шкодливі. Теж, розважаючись співають пісню. Але вже настав день, пішов час нечисті …
Ідуть – під дубом зелененьким
Кінь замордований стоїть,
А біля його молоденький
Козак та дівчина лежить.
Цікаві (нігде правди діти)
Підкралися, щоб ізлякать;
Коли подивляться, що вбитий, –
З переполоху ну втікать!
Далі автор робить "стрибок у часі" і без переходу дає картину похорон.
Описання самого поховання свідчить, що обох небіжчиків сільська громада прийняла за самогубців.
Збиралися подруженьки,
Слізоньки втирають;
Збиралися товариші
Та ями копають;
Пішли попи з корогвами,
Задзвонили дзвони.
Поховали громадою
Як слід, по закону.
Насипали край дороги
Дві могили в житі.
Нема кому запитати,
За що їх убито?
Самогубство за церковним законом є тяжким гріхом, тому закоханих кладуть за межами освяченої цвинтарної землі — козака та дівчину ховають у полі.
"Попи з корогвами" "пішли", вони уходять до того, як закопують могили, і тільки після цього дзвонять дзвони. Це натякає на те, що місцевим жителям відома справжня причина загибелі дівчини. Тобто священники не відспівували покійних, а знаючи, що дівчина стала здобиччю нечистої сили освячували місце.
Ховають "громадою", тобто це не сімейно-церковний, а суспільно-громадянський обряд. Про родичів козака автор не говорить ані слова.
Священики "по закону", проводять обряд очищення, обороняючи від злих сил селян. Місце для могил вибрано в полі, там де нікому буде запитати, що ж саме відбулося ...
Над могилами не ставлять хрестів, а висаджують дерева, що цілком у народно- язичницької традиції.
Посадили над козаком
Явір та ялину,
А в головах у дівчини
Червону калину.
Символізм висаджених над могилами дерев витриманий автором гранично точно.
Явір(білий клен) — символ смутку, суму, за традицією символізує передчасну кончину молодої людини.
Ялина — у фольклорній традиції українців та взагалі слов'ян ніяк не "різдвяне дерево". Аж до кінця XIX століття в українській поезії і літературі вона зображувалася без симпатії. Ялина пов'язана з лісовою нечистю. Ялинові гілки широко використовуються під час похорону. Існував звичай: самогубців заривати між двома ялинками, кладучи в могилу обличчям вниз. Ялина, що росте у дворі, в деяких регіонах вважається вкрай поганою прикметою.
Калина — символ дівочого життя, що занапащене.
Останні строфи являють собою класичний засіб літератури жахів — картина "спокійного фіналу" та нагадування про існування чорних сил.
Денні сили та нечисть після смерті героїв ведуть "безмовну боротьбу" за могили покійних.
Прилітає зозуленька
Над ними кувати;
Прилітає соловейко
Щоніч щебетати;
Виспівує та щебече,
Поки місяць зійде,
Поки тії русалоньки
З Дніпра грітись вийдуть.
Зозуля — символ життя, соловей — символ любові. Їх ночами змінюють, виходячи на берег, русалки …
