Я злий.



Ні, я не збираюся розганяти чергову «зраду», але я таки злий. Бо за випадком, гидким та поодиноким, стоїть система, з якою не знаю, що робити. Інколи згадую Мойсея, що недарма водив своїх людей 40 років пустелею, усвідомлюючи, що у нас, у нашої держави, просто нема отих сорока років спокійного життя для того, щоб змінитись та перебудуватись, щоб вбити в собі метастази «русского міра».



Ми пишаємось тим, що в нашому місті базується знаменита 58 бригада, на чолі якої- справжній герой. І цієї п'ятниці бійців 58-ї було запрошено на святкування Дня української армії. Виступали перед воїнами діти. Але після одного номеру солдати встали та пішли. Бо для них виконали пісню... що є «гімном» (не знаю, де ставити наголос) так званої «ДНР». Та ще й з відеорядом, на якому видно прапори «маладой рицпублікі».



Гидко. Взагалі, я спокійна людина. Передусім намагаюся поставити себе на місце опонента. Але тут вважаю, що це- нахабна провокація. Намагання «спробувати на зуб» владу: наскільки жорсткою буде реакція? А раптом вона буде м'якою, та тоді можна надавити ще більше? Тобто, маємо елемент гібридної війни в чистому вигляді.



Звісно, вже є, та ще будуть, оргвисновки. Вже ті, кому потрібно, вжили заходів. Але хочеться дещо сказати про інше: про безвідповідальність «відповідальних працівників». Про касту, що насправді керує провінцією.



В мерії є відділ культури, який саме й організовував цей «культурний захід». Завідувачка відділу, що особисто затверджувала сценарій та репертуар, тепер, виявляється, ні в чому не винна. Мовляв, її підставили, а вона контролювати своїх підлеглих наче й не зобов'язана. Як на мене, це дуже схоже на ситуацією з Колею-Катастрофою: пам'ятаєте такого пана Рудьковського? Як він злітав за державний кошт чартером до Парижу разом із б... пробачте, з не надто моральною жінкою, а потім, коли у нього спитали, як йому відпочивалось, відповів: це наглиє проїскі політічєскіх врагов. Тоді це було смішно, а тепер- гидко.



Наша культурна завідувачка вже пише у Фейсбуці, що вона не винна, що вона ні при чому, що вона, насправді, нічого поганого не хотіла. І я їй вірю.



По-перше, вірю, що вона, як справжній відповідальний працівник, намагається отієї відповідальності уникнути. І, по-друге, вірю, що нічого поганого вона не планувала. Бо наші виконкомівці (маю на увазі працівників мерій усієї України) нікому не бажають нічого поганого. Бо вони бажають прислужитися будь-якій владі. Держслужбовці міського-районного-областного рангу- це каста. І вони тримаються зубами за свої посади.



Вони мають свою дозу пошани, трохи «подяки» від посполитих, свій особистий шматочок місцевого бюджету та гарні печеньки при виході на пенсію. А хто при владі в Києві, якого кольору в кабінеті прапор- їм, пробачте, насрати. Вони можуть з чистою совістю розводитися про свій патріотизм, та будуть цілком щирими: вони патріоти. Патріоти своїх кабінетів. До речі, в тому ж Конотопі, коли прийшов Семеніхін, ці люди вже сиділи по кабінетах. Тепер містом керують колишні риги- в кабінетах, звісно, ніяких змін. Бо там міняють лише своїх на своїх. Сторонню людину система з'їсть або зробить своєю.



Так що сьогодні, святкового дня, я злий. І щиро заздрю старому Мойсеєві: у нього було на злам системи цілих 40 років.