«Вагонниє спори- послєднєє дєло», звичайно. І їхав я «комфортною електричкою», чи то пак, регіональним поїздом в неділю, з Києва на свою малу батьківщину. Їхав собі, нікого не чіпав. Читав, дрімав, аж поки троє тіток, що сиділи поряд, не завелися за вибори. Почалося, звісно, з «як його вижити, як же важко, яка дорога комуналка». Ну й такий-сякий Порошенко, звісно.
Гарно побалакали. Одна з тіток за Бойка згадала, так її ж подруги, без моєї допомоги, нагадали їй і пусту скарбницю навесні 2014, і ті ж пріснопам'ятні «вишки Бойка», та й Овоча згадали незлим та тихим. Якби до рук отих тіток потрапив «двічі несудимий», ніякий доктор Хаус вже б йому не допоміг.
«Так стабільність була»!- пручалася одна з них. А інші до неї: «А прикинь, скільки кредитів нахапали януковичі, щоб якось утримувати оту „стабільність“ та долар по 8! По мільярду на місяць. А віддавати нам! Та нашим дітям»!
А я ще й про лютих тіток та дядьків біля фунікулеру на Поштовій згадав: «На Майдан! Там наших дітей б'ють».
Та, що Бойка згадувала, щось там про Зеленського: «А от же нова людина»...
Заклювали її подруги. «Яка така „нова“? То ж блазень! Актор гарний? То й що? Досвіда в політиці- ніякого. Що він вміє? Що зробить? Він відкрито заявляє: робитиму, що скажете. Тобто, сам не знає, що та як треба. Він- лялька. І це зараз він належить Коломойському. Але, як з'явиться потреба, його настільки швидко та непомітно перекупить Москва, що він нічого й зрозуміти не встигне. І керуватимуть нами з Кремля, а Фофа тільки рота розкриватиме. Та читатиме, що в Кремлі напишуть».
Розійшлися тітоньки. Я теж вставив свої п'ять копійок, нагадавши старого та не вельми цензурного анекдота з часів свого совєцького дитинства.
Йдуть кудись Вінні Пух та П'ятачок. Йдуть та співають: «Куди йдемо ми з П'ятачком». І така розмова:
— А куди ми йдемо, Вінні?
— Свиню ...
— Вінні, а вона нам дасть?
— А хто тебе спитає?
Оце,- кажу,- точнісінько про Фофу та Путіна, якщо, не приведи, Господи, виберемо його в Президенти. І Фофа тут аж ніяк не Вінні.
Тітки посміялися та й погодилися зі мною. Тоді 14 рік згадали, як пройшла країна над прірвою- а пенсії платились, а борги потроху віддавались, і зроблено не так вже й мало, хоч, звісно, хочеться усе й відразу. Але, зрозуміло, так не буває. Хоча багато що можна було й дійсно, зробити швидше та краще. Про війну побалакали. Про те, що війну, звісно, можна закінчити хоч зараз, але на умовах Москви. А те, що Расєюшка у нас відгризла, ми усе одно повернемо. І не випросимо, а сама Москва віддасть, коли їй таки припече.
І про те побалакали, що обіцяти можна що завгодно, але хтось обіцяє, а хтось ще й робить. Згадали, як поляки свого часу кляли Бальцеровича, як топили хати чим завгодно, бо газ був аж надто дорогим. Перемучались, а тепер нормально живуть. А ми віримо обіцянкам та «добрим царям»: не так, звісно, як на Московії, але все одно, зайва вона, така віра.
А потім тітоньки вийшли собі, а я поїхав далі.
А вчора повертаюсь я до Києва, їду з вокзалу, раптом погляд натикається на зеленого білборда: «Ні обіцянок, ні пробачень». Тут згадав я тіток, з якими разом їхав, нашу розмову, та й подумав: от же хитросраке таке!. Тобто, як щось піде не так (а піде ж обов'язково!), то ось вам: «я ж казав, що нічого не обіцяю! Я ж слуга: мені кажуть, я роблю. Не вийшло? Я робив, що казали, я не винний».
Ще згадав білборда, де обіцяв мені Фофа, що за кожного корупціонера, якого я здам (поліції, НАБУ, чи особисто Фофі- не зрозуміло), я отримаю 10 відсотків від корупціонерових статків. Начебто так. Я не дуже люблю корупцію. Точніше, зовсім не люблю. Але як швидко та оперативно мені виплатять мої 10 відсотків: засідатимуть антикорупційні трійки, як при Єжові чи Берії? Чи ще простіше: я вирішив, що мій сусід корупціонер, заявив- і вуаля?
У простих рішень для складних завдань є два плюси: гарний вигляд та зрозумілість. Та тільки один мінус: неможливість виконання. І той, хто пропонує прості рішення , про цей мінус чудово знає. Просто він (чи вона) настільки не поважає своїх виборців, що обіцяє те, чого не може та й не захоче зробити. А потім: «А я вам не обіцяв»!
Думаймо. Усі разом. Вибираймо відповідально: лідера, а не слугу. Не віримо в легкі та прості рішення. Розуміємо, що система ламається важко та болісно. Для усіх болісно, а надто під час війни, але без цього- не вижити. Не купуємось на сім мішків гречаної вовни, та й на подарунки чи гроші теж не купуємось. Бо можемо задешево продатися. Разом зі своєю країною, яка швидко може стати не нашою. Чиєюсь.
Думаймо.
