Ось прочитав в стрічці новин: «Сергій Бабкін визначив свою позицію». Ну що ж, власна позиція- це добре. В будь-якому разі, це краще, ніж «Хі-хі» у відповідь на запитання про агресора. Вважаю Сергія досить дорослою людиною та таким, що, звісно, має право на власну думку та на власну позицію. І, як кажуть, «Не судіть їх...». Але своя позиція у мене теж є, і не просто десь завалялася, а я намагаюся згідно з нею й жити. І оцю свою позиція я тихенько, без ґвалту, зараз викладу. Якщо Сергій не проти, звертатимусь до нього на «ти», бо я ж таки дещо старший за віком, та й побачив дечого за свій вік.
Я зрозумів, що виступати в Росії для тебе- підтримка отих тоненьких ниточок, що єднають наші сусідські народи. Згода? Так я, мабуть, не відкрию Америки, що з того боку безперестанно, століттями, намагаються оті «ниточки» перетворити на пута. Для усіх нас разом, та для тебе окремо. Бо іменно тому, що нас вони, у своїй імперській зарозумілості, намагаються не відпустити, вони, росіяни, полізли до нас війною. Зауваж: мова не про Путіна чи Шойгу, чи, не приведи Боже, про Жирика: йдеться про увесь багатонаціональний «русскій народ». І те, що робимо зараз ми,- намагання вирватися з імперських обіймів,- вони сприймають за зраду. Зраду імперії, а значить- особисто їм. Так чи потрібні нам оті ниточки?
Почитай, друже, Войновича, його «Москву-2042». Там пише письменник таке, не дослівно, пробач, але зміст я передам: На будь-якому концерті в Колонній залі Дома Союзов (чи в Палаці з'їздів) обов'язково звучала українська пісня. Найчастіше «Ганзя». Це символізувало «дружбу між народами». І, звісно, владу Москви. СРСРу. Російської імперії. Московії. Тартарії.
Коли ти співаєш в Росії, ти символічно й співаєш оту «Ганзю». Хай ти виконуєш свої пісні виключно російською (пробач, не знаю, попсою не дуже цікавлюся), але саме ти даєш своїм слухачам оту імперську вітамінку: онде, хвошисти воюють, а нормальний хахол їде до нас зароблять. Так вони й думають, не сумнівайся.
Ще одне. Скільки б ти там не співав, скільки б не жив, для них ти дуже довго так і лишишся «співаючим хохлом». Тебе, звісно, люблять там, в Росії. Інакше б ти туди й не їздив. Та люблять тебе там приблизно, як білий масса часів невільництва в США любив слухати співи своїх «хороших негрів». І ти в цьому теж не сумнівайся, бо «начінаєтся Зємля, как ізвєстно, от Крємля». Ці слова у них у крові. І так буде якщо й не завжди, то досить довго, щоб ми до того не дожили.
Не казатиму нічого про твою благодійність, про те, як ти зі своїх гонорарів допомагаєш людям. Може й так. Але мені, ти вже пробач, це здається на спробу відкупитися. Дай Боже, щоб я помилявся.
Ти кажеш, що після концертів прості росіяни підходять до тебе та вибачаються. Що ж, я вірю тобі. Та не вірю їм. Класику почитай, російську. А там є й таке: руська людина, перед тим, як зарубати тебе сокирою, перехреститься. І скажи-но мені: комусь буде краще від того, що його вбивця перехрестився? Отож. А те, що просять пробачення- це маячня. Ні, звісно, вони просять. Але тоді чому вже 17 років у них Путін при владі? Бо люблять. Бо Путін не сам загарбав наш Крим: його було підтримано АБСОЛЮТНОЮ більшістю росіян. Тепер, звісно, ти можеш вигукнути на концерті в окупованому Криму: «Слава Україні!». Бо вигук вигуком і залишиться, ба й більш того: окупаційна «влада» матиме привід патякати про демократію та свободу слова, що нібито в Криму аж процвітають. А «Не всяка цвіль- пеніцилін»,- казав покійний Андрій Крижанівський.
І ще про вибачення з сумом. Я зараз тобі розкажу одну річ, майже, воєнну таємницю: вміст, чи то пак, зміст, отієї «загадочной русской душі». Звісно, «загадочная» вона від слова «загадити». А це в їхній колективній душі- найголовніше. Може, пам'ятаєш дитячого анекдота про жабу, що хотіла переплисти через струмок та про гадюку, що взялася оту жабу перевезти? Так гадюка вкусила жабу, а на її передсмертний зойк: «За що?!»,- відповіла: «А вот такоє я гавно».
Так от: дебілкуватий рашист-імперець кричатиме оте: «Вот такоє я гавно» радісно, як: «Тагііііл!». А російський інтелігент, демократ та плюраліст, скаже те ж самісіньке, тільки з сумом. Бо усе, що він може- думати: чому я таке гівно, чому- і не знаходити відповіді. Так чим же отой інтелігент кращий за хворого на голову, що бажає собі дитину від Путіна?
На закінчення згадаю свою дещо хуліганську юність. Чому? А як тільки прочитав, що ти, Сергію, висловив свою позицію, так і згадалася мені одна пісенька, з тих, що ми, після пляшки «Біоміцина» горлали під гітару біля під'їзду:
«Как я нє крічала,
Нє звала міліцію,
Всьо равно поставілі
В пятую позіцию».
Сумно, Сергію. Її хоч поставили. Вона хоч кричала.
А ти вигнув спинку без примусу та із задоволенням.
Співаючи.
