«Народа российского горе,

Что с незапамятных пор

Пишет он „Хуй“ на заборе,

Еще не построив забор»

(І. Губерман).


Назву я, пробачте, скримздив у когось із совєцких класиків: чи то у Сімонова, чи то у «совєцкого графа» Толстого. Але на своє виправдання скажу, що хочеться мені щось розповісти про отой самий «русскій характєр». Про те, що на мою скромну думку його, пересічного «русского», характеризує.

Зразу: «русскій»- на мій погляд, поняття не національне, а культурне. Єврей-німець-мордвин Ленін- русскій. Хіба ні? Кузен англійського короля (Ганноверської, зауважте, династії!) цар Микола Другий- русскій. Навіть післявоєнний Сталін, коли йому доповіли, що його роль в кіно гратиме грузинський артист, заперечив та відповів: «Товаріщ Сталін- русскій чєловєк, і іграть єго должен русскій». Я вже мовчу про таких «русскіх», як грузин Петро Перший, німкеня Катерина Друга, про Іванів, Третього та Четвертого теж багато чого можна сказати...

«Русскіє» Кіркоров, Кобзон, Лєщєнко, Матвієнко- це вже з новеньких.

І не каже ніхто: «Я американський!». Чи: «Я німецький!». Усі кажуть: хто я, а не чий. А от «русскій чєловєк» собі не належить: він чийсь. Барина, царя, ще когось (чи чогось). Ні? Так. Вони усі, в першу чергу, належать імперії. Звідси й «русскій характєр»: імперський, зарозумілий, зверхній до усіх, передусім, до сусідів. Собі вони видаються носіями цивілізації, такими собі безкорисливими культуртрегерами. Ага, щас, імперську «безкорисливість» пам'ятають народи і Європи, і Азії.

Те, що «русскій» здатен на безкорисливу підлість, придумав не я, а класик російської літератури. А на корисливу підлість, на грабунок чи крадіжку, він не те, що здатен, а налаштований від народження. Вони не розминаються ні з чим: ні з крадіжкою історії (це додає їм самоповаги), ні з крадіжкою земель (бо де свої кращі, вже засрали, а де не засрали- там важко жити), ні з крадіжкою ідей, техніки, наукових досягнень. Вони не помічають, що доходить до смішного. А хіба не смішно бачити в підручнику фізики: «Міхаіл Фарадєй»?

Я народився та виріс в Радянському Союзі, який, за давньою звичкою, закордонні країни цілком слушно йменували Росією. Ми ще сміялись (звісно, потихеньку), що можемо або затирити щось та масово зліпити погану копію, або зробити щось справді гарне, але в одному екземплярі. Яку автомашину нами (Союзом, Росією) не вкрадено? Назвіть. Так отож. Колись я обурювався поправкою Джексона-Веніка. А потім зрозумів, що усі електронні компоненти, що випускалися в Союзі, було злизано з західних зразків.

Це техніка. Про крадіжку ще не закаляних «русскім міром» земель та їхнє активне обсирання змовчу, бо це болюча для усіх нас тема. Цей боржок наші «високодуховні» сусіди замолюватимуть дуже довго. Це про них, про московитів, згадувалося в літопису, це їхні слова звідти: «Все, що моє, моє. Все, що твоє, моє теж».

Так, самопожертва- риса «русского характєра». В ім'я імперії. Але й вона- не розумна, а щось на кшталт: «Ех, одін раз живьом!». Тому росіяни на війні своїх вбитих не рахують. Хтось, мабуть, Наполеон, сказав: «Війну закінчено, коли поховано останнього солдата». В такому разі, росіяни воюють ще досі в Другій Світовій, яку вони й розпочали разом з другом Алоїзичем.

Про Бандеру нічого не казали на Нюрнбергському процесі. Дивізією «Галичина» досі лякають онуків «ваєвавших дєдов». А чому не лякають армією Власова? Чому не лякають бригадою Камінського? А це був ще той фрукт. Його бригада, разом з гітлерівцями, топила в крові Варшавське повстання. І яким звіром треба було себе показати, щоб потім Гітлер наказав Камінського розстріляти за жорстокість.

А от отаманам Краснову, Шкуро та фон Панвіцу підфартило більше. ці отамани, за сумісництвом- групенфюрери СС, керували «козачим корпусом» у складі двох дивізій. І вони, на відміну від опереткової «Галичини», реально воювали. Зокрема, з югославськими партизанами. Саме за іхню «військову доблєсть», в Олександрівському саду, неподалік московського Кремля, їм, як «мужнім борцям з комунізмом», встановлено пам'ятник. Агов, сусіди, дєдоваєватєлі! Гітлер теж з комунізмом непогано воював! Правда, під таким самим червоним прапором. Де пам'ятник Адольфові?

Придумані в редакції «Правди» 28 «героїв-панфіловців». Гастелло, який нікуди не скеровував свого літака. Зараз виявляється, що хоч усе оце й придумано, але воно увійшло в історію, а тому не підлягає переробці. Інакше- кримінальна стаття та клеймо русофоба. А ось про гори вбитих під Ржевом, в Криму, під Харковом, під блокадним Ленінградом під час безглуздих «проривів», якось не пам'ятається. Про українців, в домашній одежині, з дрючками замість зброї, теж трохи підзабули. Це теж- «русскій характєр».

Гебельсові приписують фразу: «Коли я чую слово „культура“, я хапаюсь за пістолет». Дивно, бо саме в культурі, зокрема в літературі, Гебельс розбирався непогано. Навіть докторський ступінь мав. А ось вам сучасний міністр культури Росії: «Мєдінскій назвал автомат Калашнікова культурним брендом Росії». Це вам не якийсь там пістолетик в кишені Гебельса! Оце так культура! Що тут сказати: дожилися до того, що зброя стала культурним явищем. Гарним вихваляєтесь, панове!

Ще одну рису «русского характєра» нагадаю, може, хто підзабув. 90-го року, в їдальні Інституту Русского язика, при мені, якась тітка розкрила рота на хлопця-казаха: «Панаєхалі тут, Масква всєх корміт!». Я тоді запитав у неї про хлібні ліси та ковбасні дерева, якими так багата московська земля. А 91-го року москвичі дякували Україні за продукти. А пізніше уклінно дякували за «ніжки Буша». Та пам'ятати добро- риса, що не входить до чеснот «русского характєра». А от отримавши гарну відсіч та копняка під гузно, вони починають поважати свого кривдника. Поважати, дякувати за науку, бо «бйот- значіт любіт». І, час від часу, покусувати хазяїна: а як став слабшим? Якщо так- зжеруть із жорстокістю: «Вот тєбє, міроєд!». А отримавши вчергове в диню- вмиються юшкою, та й подякують: «Спасібо, барін, за науку!». А потім, через час, ще спробують куснути.

Так вже Бог дав, що вони- наші сусіди. Тому ми завжди повинні бути насторожі, завжди готові до відсічі. Бо отой падлючий «русскій характєр», характер дикого нетверезого холопа, лишиться. Треба про це пам'ятати.

Мої онуки пам'ятатимуть. Я про це потурбуюсь.