Нарід:
— А чому це двері не зачинено? Треба зачинити!
Слуга:
— Усе добре. Це я трохи провітрюю. Так ще краще буде.
Нарід: — Аааа...
— Слухай, а двері чомусь прочинилися! Краще б закрити.
Слуга:
— Це вітер, не звертай уваги. Хай провітриться добре, після бариг.
Нарід:
— так знадвору чути матюки та балалайку: нащо воно треба, таке слухати?
Слуга:
-Не звертай уваги: це наш скажений сусід. А слухати треба, бо це по-сусідськи. Не переймайся: як дуже надоїсть, я двері зачиню.
Нарід: — Ну добре.
Слуга:
— Ти зрозумій: ми повинні прислухатися до сусіда. А раптом, крім матюків, він щось захоче сказати тобі- а ти не почуєш, бо двері зачинено? А можна й в очі йому подивитися, а там- щось гарне. Газ, наприклад, дешевий. Та взагалі: він так на тебе схожий, наче брат-близнюк!
Нарід:
Схожа свиня на коня. Хоча щось тут, мабуть, є: недарма ж поряд живемо. Ну, хай так. Тільки, як що не так, двері зачиняй.
Слуга:
— Та аж бігом!
Трохи згодом.
— Слуга, куди ти дивишся? Онде двері ще більше прочинилися, та в них чийся брудний черевик. Біжи зачиняй!
— Не зачиняються: черевик заважає. Та ти не переживай: треба буде- я дверима по нозі так лясну! А черевик- то таке. Розумієш, він, сусід, спілкуватися хоче. Треба якось із ним порозумітися. Є ж в ньому щось людське!
— Хто зна, хто зна... А ти чесно ляснеш його дверима, як до хати лізтиме?
— Та шоб я здох! Хто слуга: ти чи я?
— Ти.
— Так сиди й чекай, поки я усе зроблю. Тільки ти його не дратуй. Може, ти на балалайці спробуєш щось злабати?
— Ти що: забув, чий слуга? А в рило не хочеш?
— Татишо, не забув, твій я, твій! Ти мене не так зрозумів. Я ж так, щоб допомогти, а ти на мене... Онде сусід, хоч і скажений, а ти послухай, як мене хвалить. Бо розуміє, що я стараюся робити так, щоб гарно було усім. І ти мене цінуй. Чув, що я найвеличніший? Цінують ті, хто розуміє!
— Ну харашо. Але ж ти дивись!
— Очей не звожу!
Ще згодом.
-Та що ж це робиться! Куди оце чмо преться!?
— Сюди. І взагалі, не преться, а хоче побалакати. Я знаю, мені розповіли.
_ Про що балакати? Хай вийде нахрін!
— Не вийде, бо я його не вижену. Треба домовлятися.
— Якого хріна?
— Як це якого: Домовлятися про спільне володіння твоєю квартирою.
— Щооо???
_ Ну, він вже тут. Але не переживай: юридично його тут нема.
— То й що? Ота сра... тьху ти, це що: морда? Ота морда хоче тут оселитися? В моїй квартирі?
— Я ж тобі казав: вчись грати на балалайці, а ти не схотів. А сусід тепер каже, що ти не даєш бажаючим грати на балалайці. Є тут любителі. Он сидять, грають, бражку п'ють.
— Так грають же?
— Грають, але неофіційно. А треба, щоб офіційно грали.
_ Сказитись можна. Щось мені здається, що ти не лише мені служиш. Навіть не так: ти служиш не мені, хоч платню отримуєш тут, у мене.
— Теж мені: «платня». Копійки срані. Дякуй, що про тебе дбаю. І нічого страшного не сталося. Те, що ми домовлятимемося, нічогісінько не означає. Тим більше, що це бариги винні: вони колись обіцяли, що як тільки у четвер на горі свисне рак, так відразу й домовлятися будемо. А я що: я слуга, от і домовляюся. Подякував би. Карочє, я пішов домовлятися. Не сци, усе буде пучком.
— Бляяяя...
— Нормуль! Домовився! Усе гут!
— Воно звідси вже пішло?
— Нє, воно тут житиме. Але квартира юридично твоя, не парься. А сусід лише таку бамажку написав: коли ти їстимеш, та що саме. Коли, там, до туалету пускатимуть, по великому чи маленькому, ну, спати дозволять... десь. Квартира велика, десь якось примостишся.
— Що за хрінь?
— Ладна, малчі, сєло. Казав же: грай на балалайці. Не схотів- тепер гратимеш, бо бамажку таку підписали. Тричі на день гратимеш, під час відпочинку. Сусід тут, панімаїш, страждає, піклується про тебе, а ти чувирло нєблагодарноє... А ну, запєєє-вай!
Хором, нарід та слуга:
Саюююз нєєєрушииимий...
