Не люблю президентів

Признаюся, чесно та відверто: я не люблю президента Зеленського.

Точнісінько так само, я не люблю президента Порошенка, а заразом і президентів Кучму, Ющенка, Ейзенхауера та Міттерана. Бо президента, як на мене, можна поважати чи ні, можна ним пишатися ("он якого ми вибрали. Як працює!)"- а можна відчувати до нього відразу. А заразом і до тих, хто такому відразливому типові, що випадково потрапив у президенти, запопадливо зазирають в очі. Пам'ятаєте? Двічи несудимий стрибає по пеньочкам, а за ним підтюпцем, посміхаючись- найєми з сірожами. Потім модно стало в антикорупціонери двинути, а зараз це не на часі- і вони вже керують країною. Ну, як керують: зарплатню отримують. А потім, мабуть, знову в антикорупціонери. Або ще комусь посміхатимуться...

Бо любов до президентів я вважаю збоченням. Таким собі ординським збоченням, коли я- не громадянин, не виборець, зрештою, а "Івашка-простоквашка", котрий "государю-надьоже чєлом бйот". Власне, оцим збоченням, а радше- дитячою хворобою людства, перехворіла більшість розвинених націй ще до промислової революції. Лише подекуди: наприклад, за парєбріком, де майже усі мріють про дитину від гебучого "царя-батюшкі", ця хвороба ще за часів Московії та Тартарії набула стійкої хронічної форми.

Досить подивитися, з яким ентузіазмом заходилися чекістанські посполиті змінювати власну Конституцію. Саме зараз, коли їхній царьок хоче відпочити від абсолютної влади та передати її залежному від себе наступникові. Чого тільки не пропонують додати до Основного Закону: і імперський статус, і неможливість повернення загарбаних територій ("ну да, ми б і не проти, та Конституція, бачте, не дозволяє"), і інститут пожиттєвого сенаторства. І усі оті зміни- цеглинки стіни, що таваріщ підполковник КДБ будує зараз між собою та Гаагою. І таки побудує.

Та й хрін би з ними, але... Зараз у нас не надто мирна ситуація. Це я так, для декого нагадую. І ми знаємо, кому в цьому дякувати. Не "Дякую, дуже дякую", а "Бодай би ти здохло, ординське поріддя". І це ще один привід вважати любов до президента небезпечним збоченням, хай він хоч тричі бубочка.

Та ні: і дорослі дяді, Гордон та Комаровський, серйозно так розмірковують, як важко живеться зараз нашому, пробачте, президентові. Так і згадується: "Воно ще дитина, не знає, як папі тяжело". Пробачте, пане Подерв'янський, але важко Вас не цитувати. Ну то таке.

А чому повинно бути легко? Усі ж чудово розуміли до виборів, розуміють і зараз: "просто пєрєстать стрєлять"- тебе буде завойовано. "Боротьба з олігархами" цілком закономірно переросла у війну одного олігарха у усіма іншими та з власною державою. "Злам системи"- з розвалом країни. Кажете, "папі тяжело"? Так воно ж бекало, що це йому на раз! Агов, зєлєбобікі: це вам сцяли в очі, що государь-надьожа усе змінить аж бігом, що тільки-но бариги та свинарчуки владою поступляться- так і усьо? Ви ж тоді радісно заплямкали: "Урра! Дайош!"- і що? Тепер ваша бубочка вже знову сцить у очі,обіцяючи закінчити війну за п'ять років. А вибачитися за попередній "душ Зеленського"? А, зрозумів: ви вибачень не чекаєте, бо сцарь завжди правий. І йому тяжело.

Про економіку мовчу. Бо західним компаніям дуже вигідна дорога гривня, тому для них наша влада- годівниця. Як дійна корівка. І цим наша влада, з бубочкою на чолі, пишається. А що вже вклали власне виробництво, то вже таке... Грошей не вистачає? Ще позичать. А віддавати настане час- додушать податками власний бізнес. Та й про заробітчан не забудуть. Саме зараз розміровують: який податок на тих, хто за кордоном працюють, вважати справедливим: 5 відсотків? 10? А щоб у вас у роті пір'ям поросло! Люди тяжко працюють, сплачують податки, везуть чи відсилають гроші додому, підтримуючи економіку своєї Батьківщини- а ви їм податки. А може, так і треба? Може хоч так до декого дійде, що простих рішень у складних питаннях не існує, і що блазень може лише блазнювати?

Є одна фраза у Зеленського, яку я особисто готовий цитувати скільки завгодно. Це коли він сказав, що непрофесіоналізм може знищити будь-яку справу. Класно сказав. Головне, самокритично. Звісно, не думавши про себе: йому думати ніколи. Сам сказав.

Економіці ще не кранти, але до того йде. Тому видумуються нові методи "относітєльно чєстного отйома дєнєг у насєлєнія". Хоча, відверто кажучи, це неприємно, але не надто страшно: було й гірше. Інше мене відверто лякає. І лякало з того дня, коли стало зрозуміло: якась чужа сила, прикриваючись неосвіченим, нетямущим, але спритним та самовпевненим Шарико... пробачте, пацанчиком з расєйського штибу "хі-хі шоу", лізе до влади в Україні.

Я чув, що наш теперішній президент щирий в намірах змінити країну на краще. Звісно, на краще в його розумінні. В глибоко совковому розумінні. В імперському розумінні. Саме в імперському оточенні він себе чудово почував (і неслабо заробляв, не забуваємо). Він- один з адептів "кращого у світі пломбіру та ковбаси за 2-20".

Він хоче модернізувати "ету страну". А я хочу жити в Україні. Для нього головне, щоб був асфальт. Асфальт, звісно, штука непогана, але він, свідомо чи несвідомо, забув про одну річ: про війну. Про сусіда, що вже відкусив чимало та намагається зжерти усе, що лишилося. Про те, що нашої держави отой сусід впритул не бачить, а бачить лише потенційну "окраїну'власної імперії.

Якщо подивитися на міжнародну активність нашого президента (не вважаючи такою, звісно, його регулярні закордонні відпочинки), то видно, що основний прояв активності- телефонні розмови із Путіним. У звітах від нашої влади про ці розмови- нічого, крім невиразного "му-му". А з Мордору пишуть: "Товаріщ презідєнт указал презідєнту України на нєдопустімость"... Карочє, наше дзвонить, а звідти йому вказують. Гарно, гарно.

До Вовочки-маленького не доходить, та й не дійде ніколи, що з точки зору Вовочки-великого, він- як Сімєон Бєкбулатович для Івана Грозного. Тобто, ніхто. Що компроміс, з точки зору Вовочки-великого- це "я вас з'їм, а декому дам ярлика на княжіння".

До Вовочки-маленького не доходить, що будувати країну, домовляючись "посрєдінє" з її головним руйнівником- нонсенс, якщо не зрада. Що не розвиваючи українську мову, українську державу побудувати неможливо: лише "ету страну", що, мабуть, його цілком влаштовує. Бо я не бачу поступу в розвитку української держави, в якій усі ми українці, незалежно від етнічного походження. Саме такою бачив нашу державу великий українець Левко Григорович Лук'яненко. А будуючи країну "какой разніци", можна побудувати лише таку собі Расєю-лайт, яка за історично крихітний час перетвориться на якийся "юго-западний фєдєральний округ", в якому буде витравлено усе хоч трохи українське.

Можете спитати у знайомих зєлєбобіків: чи не здається вам, що зараз відбувається реванш проросійських сил за сприяння зеленої влади? Відповіді різнитимуться від "та нє, та нє", до "ну і что? У Путіна порядок і зарплати большиє, і пєнсії". Бо саме на антиукраїнському електораті наш теперішній "президентик на півшостого" зайшов до влади.

Він керує Україною- і України боїться. Він хоче побудувати "ету страну"- але логіка дає йому можливість побудувати лише якогось московського улуса. І це його теж лякає. Як і те, що він чудово розуміє: в разі чого, до Ростова може й не добігти. Тому воно нервенне, мало спить та багато сцить.

Я боюся за державу, бо викликати у нас, на додачу до інтервенції ще й громадянську війну- найеротичніший сон Вови Хутіна. А бубочка, той боїться за себе. То й хай боїться.

А я не люблю президентів.