Для тих, хто не в курсі, нагадую: Путяндія- величезна миролюбна країна, що межує з багатьма державами, які чомусь регулярно нападають самі на себе, просять: «Путя, ввєді!»- а потім путяфобствують. Країна Путяндія заселена людьми багатьох національностей, але майже усі вони називають себе узкімі, пишаються своїм природним газом, «Іскандерами», зайвою хромосомою та вмінням гарно матюкатись. Національною путяндійською традицією є регулярна зміна назви держави, її перейменовують співзвучно з іменем вождя.

Як я вже казав, Путяндія- держава виключно миролюбна. Тому на усіх своїх сусідів вона нападає не відразу. Спочатку підгодовує на чужих теренах близьких за духом узкоязичних, потім переймається їхньою дискримінацією, потім усе просто: від «Ми нє вводілі войска» до «ето мєстниє опочлєнци купілі в Воєнторгє». А вже потім- «Ми нікогда і нє скривалі». Власне кажучи, тут пріоритет не за Путяндією, хоч багато чого на світі (та що там: майже усе!) придумано на її безкраїх просторах. Але метод миролюбства керівники Путяндії запозичили у такого собі Алоїзича, що керував своєю власною «тисячолітньою» імперією, котра чомусь розвалилась за 12 років.

Теперішній керівник Путяндії зветься, як легко здогадатися, Путєю Першим. В давні суворі часи Путя працював, як тоді казали, чекістом. Бойцом нєвідімого фронта. Тому звички у нього лишились суворі, конспіративні. Ніхто достеменно не знає, скільки у нього дітей, де вони, від кого. Не знають навіть, чи взагалі то його діти, чи ні. Про свої статки він теж не надто патякає. Каже, що живе на зарплатню, але яка вона- не пам'ятає, бо давно вже її не одержував. Злі язики ляпають, що разом із «тамбовською братвою» та гебешними друзями Вальдеморд (це Путіне ім'я) накосив сотні мільярдів поганих американських доларів, але усі адекватні узкіє, завдяки додатковій хромосомі, чудово розуміють, що то усе злісні путяфобські наклепи.

Путя дуже любить спілкуватися з народом. Тому, роз'їжджаючи країною, він завжди возить із собою кращих, перевірених представників народу, яких, звісно, перевдягають то в рибалок, то в мисливців, то в науковців. І Путя з ними так демократично та невимушено спілкується. Звісно, вороги нє дрємлют, тому до цієї «групи народу» потрапити сторонньому практично неможливо. Бо мало бути ФСБшником чи ФСОшником, треба бути ще й нижчим за Путю, а в ці органи штибзиків не беруть. Тому й група ця невелика: десь менше десятка.

Нещодавно Путяндійська армія проводила військові маневри, на яких відпрацьовувала напад на путяфобську Вейшнорію. І от же ж: Вейшнорія, дарма що її було повністю видумано, виявилася справжньою путяфобкою та відчутно клацнула Путяндію по носі. Це ж треба: путяндійське військо втратили пару-трійку літаків та кілька вояків, серед яких і командувач повітряно-десантними військами. Це ще добре, що авіабєдоносця «Кузю» не встигли поставити на колеса й не випустили в придумані вейшнорійські степи, бо прийшов би «Кузі» там триндець, а перед триндецем він би половину своїх потруїв чадним газом.

Територія, на якій розташувалась теперішня Путяндія, завжди належала якійсь імперії. І це так увійшло в характер людей, що живуть на Путяндії, що навіть на питання: хто ти?- відповідають не «хто», а «чий». «Я узкій!»- з гордістю кажуть люди більше ніж сотні національностей. Усі вони до нестями люблять свого вождя та хочуть народити від нього дитину. Колишніх своїх вождів вони теж люблять: і Сталіна, і Лєніна, і царя Миколу, якого вбили за наказом Лєніна. У них ще є приказка: «Гдє узкій язик, там і Родіна», тому свій язик (та ще й з гарним додатком матюків та «фєні») узкіє розносять світом разом з кислобздійським «узкім духом», що кожному узкому ностальгічно нагадує рідні щі, свіжовіджатий бєрьозовий сок та бражку.

Усі імперії, до складу яких входила Путяндія, завжди ласо поглядали на сусідню Країну. Звідти переманювали до себе, спокушаючи гарною платнею, щоб натомість із часом отримати можливість казати: «Мишебратья!»- залазячи до чужої кишені. Не прогавила таку можливість і Путяндія. Зовсім нещодавно вона відкусила гарний шмат сусідньої території. Намагалася з'їсти якомога більше, але й те, що відгризла, стало їй поперек горла. Бо ніхто не підказав Путі, що на споконвічних козацьких землях понад усе цінують волю, а не цілування сіятєльної сраки, що в путяндійських звичаях. Що люди тут не тільки не зустрічатимуть сусідських «чєловєчков» квітами, а навіть не забезпечать трунами. І усе Путіне облудне «мишебратство» з сокирою за пазухою побачив увесь світ.

Світ висловлював занепокоєність різного ступеню глибини, та пройшов час- і навіть на далекому Заході побачили, куди, до яких цінностей, дотяглися вже довгі гебучі руки узкої їмперії. Скільки зовні цілком респектабельних людей вже перекуплено на Путяндійські гроші. І побачили, що Країна бореться. І почало приходити розуміння, що вираження занепокоєності- це, звісно, добре, але надто мало. І у Країни з'явилася така необхідна їй допомога.

А днями, виступаючи в ООН, Президент Порох назвав таки Путяндію агресором, таки сказав, що саме Путяндія анексувала частину нашої території та розв'язала війну на іншій частині, видаючи це за «внутрішній конфлікт». Ну що тут скажеш: краще пізно, ніж ніколи. Та й то таке: Порох сказав те, що знали усі, просто не виказували це відкрито.

Маша Захєрова, відома в путяндійському МЗС як Манька-Дипломація, ще не вийшла з чергового запою, тому нічого з цього приводу не ляпнула. Чекаємо на черговий перл. Але висказався прес-секретар самого Путі, Дмітрій Сєргєєвіч Піськов. Висказався лаконічно та суворо: раз ви нас так обзиваєте, то й компромісу з нами з приводу розміщення миротворців ви не досягнете. Ось так. То у нас «внутрішній конфлікт», ледь не громадянська війна, а як смажений півень в сраку клює- так і «ми нікогда нє скривалі», тобто, домовлятися за миротворців треба не з блазнями з динири, а з нами, з путяндійцями. А ми тепер зобидились.

Пан Піськов- справжній путяндієць. Він настільки скрєпний та суворий, що навіть донька його живе не на Путяндії, а в Гейропі. У Франції дитинка страждає, без скрєп в душі й без царя в голові. Приїздила, правда, ненадовго. З'їздила до окупованого Криму, побувала в Севастополі, там швиденько сплутала судочинство з судобудівництвом та й вшилася спочатку до стольної Мацкви, а потім знову в гірке заслання, до проклятущої Франції. Що ж поробиш: кожний несе свого хреста.

Хочеться йому сказати: пане Піськов! не чудуйте людей, як казала моя бабуся. Ви, я розумію, дуже добре пов'язані зі своїм напівцарем Путєю. Але, по-перше, царі зазвичай вмирають, раніше або пізніше. Дехто з них встигає потрапити до в'язниці, що й світить вашому босові. Ваша доріжка поведе вас за ним. А навіть якщо ваш Путя помре тихо й спокійно, від старості: на мій превеликий жаль, це теж можливо, це не убезпечить вашого щасливого існування. Нагадаю вам старовинну узкую традицію: після смерті коханого царя, узкіє люді починають до нестями любити нового. А так, як дві любові в одній узкій голові не вміщуються, то народішко починає колишнього царя ненавидіти. І дуже можливий тоді отой самий «бєссмислєнний і бєспощадний». А бігти ви тоді зможете лише до якоїсь європейської тюрми. Скажімо, в Гаазі.

А на суворий вираз вашої морди ліца нам, по правді, насрати. І, сподіваюсь, в недалекому майбутньому- в прямому, грубому сенсі.