Знаєте, є в бойових мистецтвах така вправа: «бій з тінню». Особливо гарно це виглядає в карате. Не знаю, на жаль, як це називається, але виглядає дуже гарно. Куди тому балету! Спортсмен рухається. Удари, серії ударів, блоки, зв'язки. Дивишся та розумієш, чим бойове мистецтво відрізняється від вуличного мордобою. І розумієш, що поряд з таким митцем- а інакше не назвеш такого спортсмена- бикувати не рекомендується, бо може негарно вийти. І соромно, й боляче.

А буває й таке. Треба нам спеціаліст з карате. Справжній, сильний та спритний. Ми знаходимо такого та запрошуємо його до себе, пам'ятаючи його минулі заслуги. І він починає. Як починає! Рухи, ухиляння, блоки, удари та серії ударів... в повітря. Спортсмен ще й примовляти встигає: «Я їх, гадів, зараз лівою! Правою! Ага, а носака не хочете? Ось я вам!»- це за відсутності суперника. А коли ти нагадуєш, що його, власне, наймали для справжнього бою, виявляється, що спортсменові кімоно в шагу тисне. Та й тканина якась немодна, та взагалі: він може битися лише в теорії, лише сам із собою. Це виходить на відмінно! Правда, до реального бою діло не доходить. Як спортсмен стверджує, з нашої вини. І весь бій починається та закінчується боєм з самим собою. Такий собі, пробачте, бойовий онанізм.

Як гарно починалося у пана Саакашвілі в Одеській області! Селфі! Інтерв'ю! Ажіотаж! Преса! А потім виявилося, що недосить повноважень, хоч їх, задля експерименту, було як ні в кого з голів обладміністрацій. Але усе одно не досить. Та це нічого, битва триває! Зліт антикоррупціонерів. Аплодисменти! З'їзд антикоррупціонерів. Екзальтовані дамочки згодні віддатися просто на трибуні. Десь там, на задньому планіі, тихо лунає: «А робота як же? Робота?»... Робота? А льогко: ремонтуємо вічну руїну: дорогу Одеса- Рені. „Тут стоятиме намет! А в наметі- моя приймальня! І я не вийду звідси, доки ми не побуду...“- і помчав на черговий антикоррупційний конгрес.

Результатів, як виявилось, нема тому, що система в особі Президента заважала робити хоч щось корисне. Завалити приватизацію багатостраждального Одеського припортового заводу, система не заважала. Це, звісно, важко сприйняти як успіх, але хоч щось: як успіх зі знаком мінус.

Тепер оця катавасія з позбавленням громадянства. Чи з припиненням, чи чорт його зна...

Я вважаю, що з боку Президента уся ця історія- великий ляп і йому треба як мінімум відкрито усе пояснити та вибачитись. Чому вибачитись? А тому, що якщо позбавили пана Саакашвілі громадянства законно, то отримав громадянство він... не дуже законно. І правило: „Своїм- усе, усім іншим- закон“- негідне. І не треба мимрити, длубаючись у носі: „А ми не знали...“. Повинні були знати! Тому, мають бути оргвисновки: хто налажав, чому, хто конкретно несе відповідальність.

У нас із відповідальністю завжди були проблеми. Нахапався хабарів- на больничку. Під коричневу ковдрочку. Можна всратись на людях, зображуючи інфаркт. І усьо! Налажав по роботі- промовчав, зробив вигляд, що нічого не сталось.

А відповідати ж усе одно прийдеться. І керівник повинен відповідати за підлеглих. Навіть за тих, хто підмінив нудну повсякденну роботу з'їздами, селфі, мітингами та іншими проявами бойового онанізму.

Зауважте: у мене особисто до пана Саакашвілі немає претензій. Ну потрапила людина не на своє місце. Знайшла своє та перемістилася туди, де їй начебто краще. Усе це добре. Одне лише мене непокоїть: ну полаявся ти з Президентом, буває. Я теж від нього не в захваті, м'яко кажучи. Оцей стиль Януковича: мовчечки, не пояснюючи своїх дій- р-раз!- і зробив. А як хтось і запитає: а як, а навіщо?- то у відповідь а ні пари з вуст. Це стиль ділка, а не політика. Так я про що? Ну от полаявся, то таке. Але навіщо було обкакувати країну, громадянином якої ти ще нещодавно був? Чи, якщо не громадянин, то можна?

Я, боронь Боже, не політолог і до політиків відношусь з деякою підозрою. Знаєте, ця підозра, вона себе виправдовує. Бо тільки-но людина потрапляє у владу, як з нею відбуваються дивні метаморфози. І в самій владі мене дуже багато чого не влаштовує. Це й бізнес-проекти під назвою партій. Це й дешевий популізм, що на слабкі мізки частки електорату діє як важкий наркотик. І імітація роботи: як наші дупетати горять на засіданнях! І презумпція безкарності для „народних обранців“. А по мені, усі ті, у кого мільйонні статки при досить низькій зарплатні, повинні сидіти, або, на крайній випадок, повинні лишитися своїх повноважень. Бо на мій простацький погляд, манда з мандатом- набагато гірше, ніж вона ж без оного. І шансів у прокуратури взяти її за пухкеньке тільце набагато вище, коли мандат тю-тю.

Моя підозра щодо політиків справдилася на усі 100. В цій історії плюсів для нашої держави нема. Вчергове ми явили світові те, що слова „український політикум“ та „терраріум“- синоніми. Що закон був та лишається дишлом. А те, що піар, гроші та демагогія заміняють справжню, часом копітку та нудну роботу- це й до ворожки не ходи. і наше суспільство усе ще чекає чи то царя, чи то на мессію: на того, хто дасть настільки прості, наскільки ж облудні відповіді на надскладні питання. Тому чимало наших, пробачте, партій, замість роботи на благо країни, вимахують руками, приймають ізящниє пози, розповідають, як вони збираються покращити життя посполитих та скаржуться на тісне кімоно, що тисне в шагу.