Відразу хочу вибачитися, навіть двічи: по-перше, ніде я не згадаю горезвісну «зраду», хоч аж проситься пройтися по «шоколадних баригах». А по-друге, що нагадаю тим, хто в школі вчив російську літературу (я не наполягаю на вивченні її як окремого предмету): Салтиков-Щєдрін якось згадував одне недолуге плем'я, яке саме себе перемогло. Ні на що не натякаю, але згадаю дещо.



Сьогодні, в вагоні метро, мені потратила на очі реклама житлового комплексу «Лебединий». І тут (от же гемонська моя пам'ять, що путнє, так не згадає!) згадалася така історія.



Було собі в Києві таке собі Лебедине озеро. На ньому справді бували лебеді, тому його так і назвали. На свою біду, знаходилося те озеро біля станції метро та транспортної розв'язки. І площа, яку займало озеро, не давала спати деяким гарним людям.



Київрада пішло назустріч гарним людям, та прийняла рішення: озеро- не озеро, а технічна водойма. І почали оте озеро нищити, засипати піском, що намивався з Дніпра. Вже лебедям ніде й жити. Заразом ще й шмат Харківського ринку знищили: заважає, бач, будувати будиночки (так і хочеться додати: для безхатніх поросяточок від тьоті Беладонни. Це я так, мультика згадав). І тепер, біля решток понівеченого озера, гордо здіймаються в небо стрункі новобудови ЖК «Лебединий».



На Лісовому масиві, в тому ж Києві, на вулиці Шолом-Алейхема, ще за царя Панька якось зробили автостоянку. Земля під стоянкою знаходиться в колективній власності, цей автокооператив не так давно навіть виграв суд у Київради. Рада подала апеляцію. А щоб не затягувати процес (бо гарні ж люди просять!) в п'ятницю о четвертій ранку, приїхала гоп-компанія, яка під охороною якихось типчиків у формі, зрізала метрів 100, чи й більше, огорожі. Типчики називали себе «благоустроєм», та демонстрували якусь ксерокопію, яку було підписано якимось замом. Огорожу з кооперативної стоянки було вивезено, тобто, вкрадено. Нє, я розумію: київська влада тут ні при чому. Колись же питали у Кличка: хто це бігає містом, МАФи розвалюючи. Він зробив круглі очі та відповів: «Не знаю, це не наші люди, це ай-яй-яй».



Згадалось, як після «кришталевої ночі» в Берліні (за часів нацизму, хто не зна), іноземні журналісти запитали Гебельса: що це за погром? Чому влада так себе веде? Так Гебельс тоді гарно відповів: держава тут ні до чого, це був стихійний прояв народного незадоволення. І надалі такі прояви владою будуть каратися.



Нє, я розумію: краще будувати посеред Лісового, ніж десь на околиці. І підводити комунікації- одне задоволення, та й люди швидше придбають житло, що знаходиться не хрін зна де, а, можна сказати, в центрі цивілізації. А головне: хароші ж люди будувати хочуть! Свої. І поділяться гарно з тими, хто їм дав можливість побудуватися. І переконайте мене, що це не рейдерське захоплення під егідою міської влади, а звичайний «стихійний прояв народного невдоволення».



Досить про Київ, гайда до провінції. Тільки як проїжджатимете славне місто Конотоп, будьте уважними: конотопські дороги стають непроїждими. А усе тому, що місто вже другий рік живе без бюджету. Бо йде війна міськради з мером.



Мені, якщо чесно, не надто цікаво, хто там правий, а хто лівий. Головне, що мер хоче раду розігнати, а рада, у відповідь, збирається, як колись підпільний райком більшовиків: щоб мер не застукав.



Міський голова, він хлопець цілком патріотичний. В камуфляжі. Але спільної мови з міськими депутатами не знайшов. Тому й війна. Мабуть, не дуже голові цікаво, що його посада- політична, що його робота це й є практична політика. Тобто, якщо перекласти українською, це означає «чемне поводження». І домовлятися- це не прояв слабкості, а робота. Важка, а подеколи й неприємна. І це не «договорняки», а пошук компромісів. Для цього мало бути (хоч, звісно, й необхідно) патріотом. Треба мати й хист. А то дороги усе гірше- а наливайки у місті- симпатичні, сучасні!- ростуть, як гриби.



Переїдемо до Полтавщини.



Якось я читав, що місцева влада не дає дозволів на використання землі під бурові, тим самим зводячи нанівець усю політику енергонезалежності держави. Зрада? Адназначна! На перший погляд. А тепер начепимо на носа окуляри та гарно усе роздивимося.



Робота на буровій- важка та небезпечна. Така праця досить високо цінується. Ось, наприклад, на Полтавщині крім «Укргазвидобування» працюють хорвати. Їхнє начальство розуміє, що в підсумку, вони дуже непогано зароблять, тому на робітниках не економлять: вважаю, що зарплатня хорватських буровиків дещо більша за ті 12 тисяч гривень, що отримують наші. І начальство їхнє не намагається зекономити на одноразових рукавицях та чоботах, ніхто не стоїть із секундоміром біля туалету. Мабуть, і п'ють на вахті хорвати дещо менше. І коли бурову прибирають, то після хорватів лишається чистота та зелена травичка, а після наших- знівечена пустеля, на якій хрін що ростиме. Тому, як мені не неприємно казати, але хорватські робітники дивлються на наших, як... на не надто повноцінних.



І, як би це нас не обурювало, іноземці багато у чому мають рацію.



Бо на зекономлені на робітниках та на рекультивації кошти, місцеве начальство будує собі, скажімо, в Гадячі, палаци в стилі пізнього бикокко.



Я навів кілька прикладів. І притомна людина не знайде в них нічого, що б паплюжило (скажімо делікатно: викривало) центральну владу. Нє, зраду та зубожіння можна знайти де бажаєш: від поламаної маршрутки до хворого зуба чи поганої потенції- але ж ми розмовляємо таки про притомних.



І крутиться у мене в голові одна пісня часів моєї юності: "Look at yourself". «Подивись на себе». Та й навколо себе. І ми знайдемо багато прикладів, на що треба звернути увагу. А щодо зради... Я волів би розповідати та слухати анекдоти про «зраду», так років через 20, живучи в нормальній європейській Україні. Сміятися над собою ніколи не зашкодить.