1905 рік від Різдва Христова видався незугарним із самого початку. Буцімто приречена на блискучу перемогу над «макаками», як кликали японців навіть найвищі за рангом російські сановники, війна несподівано затягнулась і вже призвела до втрати Порт-Артура. 

Імператор, цар Микола Другий — якого багато хто вважав трохи недоумкуватим, але не дуже злим, — замість звичного обліку в щоденнику відстріляних вороння та кішок, а також вирішення родинних проблем із німкенею імператрицею та дітьми, дозволив дев'ятого січня розстріляти натовп, що йшов жалітися  «доброму царю» на «поганих бояр» під проводом колишнього полтавського семінариста, попа Гапона. Війська мали наказ стріляти та переслідувати на вулицях і мостах, а втім не на льоді річки, тому багато поранених втікали Невою. І ще довго на ній бачили викривлені криваві стежки.

Три сонця, явлені в Петербурзі того нещасливого для імперії дня, а також багряний повний місяць, який ввечері шкірився над Фінською затокою, змусили людей від Великого князівства Фінляндського й Царства Польського до Камчатки й Жовторосії хреститись і згадувати чотирьох вершників та пророцтва Апокаліпсиса. Дехто навіть промовляв пошепки, що в Росії більше нема царя, бо імператор «нєнастоящій». Учені натомість казали, що то були не три світила, а лише рідкісне за сяйністю гало — заломлення променів низького зимового сонця в паморозі з глибин неба, — однак хто слухав у такі часи тих письменних та друкованих. 

Попа Гапона, це нещасне жертовне ягнятко, врятували з розстріляного натовпу, для конспірації обскубли бороду й довге волосся в щедро окропленому кров'ю поранених підворітті та згодом переправили «розстригу» за кордон. А він дивувався:
— Звідки в товаришів тоді взялися ножиці, щоб мене підстригти? Не інакше це був Божий промисел.

Ці ж самі «товариші» через рік, одного тьмяного холодного вечора, повісять Гапона на другому поверсі дачі в болотистому передмісті Санкт-Петербурга... 

Після розстрілу тисяч беззбройних людей влада почала метушитися, наче курка з відрубаною головою, чиє тіло очманіло бігає двором в останній кривавій нестямі. І робила на тлі військових поразок від японців одну дурницю за іншою. 

Чим далі, тим частіше можна було зустріти на вулицях нещасних знайомих, які ще зовсім недавно в шаленому захваті горлали: — За вєру, царя і Отєчєство! Ура! Жєлтороссія наша! — і гордовито показували фотокартки хвацьких синів у парадній військовій формі, а тепер жалібно сповіщали, що посічений шимозою «Альошєнька поґіб под Мукдєном» або ж «Аркаша скончался в харбінском ґоспіталє от дізєнтєріі» чи «Васєнька утонул на Ослябє прі Цусімє». 

Жодне серце від цього не залишалося байдужим, вірш «Біліє парус безродинний» знову став популярний серед молоді, особливо рядки «Чого знайти в чужині мріє? Чом в ріднім краї він чужий?» Часто-густо в листах з фронту, які, щоб обминути цензуру, передавалися через друзів, офіцери писали таке: 

«Що ж нас жене сюди, до Маньчжурії? Чим хотіли ми тут торгувати, яку й кому прищеплювати культуру? Будь-яка китайська фанза більш простора й чиста, ніж наша російська ізба, а чистоті тутешніх вулиць можуть позаздрити наші міста»; 

«До кінця третього дня залишилося тільки три гармати, — інші підбито, — шість чоловік прислуги і один офіцер — я. Уже двадцять годин ми не спали і нічого не їли, три доби сатанинський гуркіт і вереск огортав нас хмарою божевілля, відділяв нас від землі, від неба, від своїх»;

«Я вже втрачав сили, відтягуючи поранених, і відійшов покурити та відпочити. Від засохлої крові руки одяглися ніби в чорні рукавички, важко згиналися пальці, втрачаючи цигарки й сірники»;

«Жовтий колір маньчжурського пейзажу пожвавлюється невеличкими темно-зеленими гаями — китайськими кладовищами. Ці гаї для китайців — найдорожча святиня. Неможливо дивитися без обурення й болю, як наші війська безцеремонно вирубують їх на дрова».

На вулицях міст з'явилася безліч безруких, безногих калік, що просили милостиню. У газетах, за новою модою, їх називали «ампутованими». Страйки почали охоплювати великі міста безглуздої та нещадної імперії, наче пожежі тайгу в літню спеку. На Чорному морі, після слів українською поліщука Вакуленчука: «Та доки ж ми будемо рабами!», збунтувався броненосець «Потьомкін». 

Смута нестримно насувалася на третю за площею в історії людства в'язницю народів. Величезний імперський казан увесь двигтів від тиску народної пари, яка, здавалося, ось-ось зірве чавунну кришку царату. Усі відчували — морок згустився над Російською імперією.

Люди розділилися, замкнулися у своїх родинах. Підозрілі молодики шастали всіма усюдами і бентежили сірий люд. Навіть давні приятелі часто-густо гадали під час зустрічей, дивлячись одне на одного: «Він за тих чи за цих? За цих або за інших?» 

Прозорливі — закуповували на роки сіль, сірники, свічки та цукор, найбільш прозорливі — ще й муку з олією, дрова та гас. Відчайдухи діставали й чистили зброю, урвиголови — об'єднувалися в загони, уркагани весело розминали руки, передчуваючи поживу. Грошові мішки з родинами та прислугою натовпом утікали до Баден-Бадена лікувати розхитані нерви, полишивши напризволяще свої вже нікому непотрібні, крім грабіжників, розкішні маєтки та країну. 

Кайзер прислав кузену Ніккі запрошення на евакуацію з Санкт-Петербурга до Німеччини. Поки цар серйозно роздумував над цією пропозицією, у Фінській затоці помітили хижі сірі силуети німецьких крейсерів.
Дивлячись на таке неподобство, представники влади здебільшого вичікували. Дійшло до того, що деінде навіть городові страйкували, гурти студентів і кримінального вигляду громил ногами відчиняли двері владних кабінетів, тицяли якісь мандати від якихось союзів і висували зовсім безглузді вимоги на кшталт негайно роздати на площах всі державні гроші.

Почалася «бомбобоязнь». Нікому з сановників не хотілося, щоби криваві шматки його тіла, розкидані на десятки сажнів, зішкрібали з бруківки, стін будинків, афішних тумб і вуличних ліхтарів. Тим паче, що «пекельні машини» терористів уже розірвали дядька імператора, великого князя Сергія Олександровича, двох міністрів внутрішніх справ, декількох генерал-губернаторів і багато люду дрібнішого чину. 

На велетенську недоладну державу —  вайлуватого колоса на глиняних ногах, з яких одна стояла в Європі, а інша в Азії і частково в могилі, — насувався фатальний буревій. І багатьом убачалося, що протистояти йому вже нікому та й ні до чого.