Паралелі очевидні, будемо сподіватися, що й подальша історична траєкторія буде схожою для росії. Тому доречно процитувати:
«1905 рік від Різдва Христова видався незугарним із самого початку. Буцімто приречена на блискучу перемогу над „макаками“, як кликали японців навіть найвищі за рангом російські сановники, війна несподівано затягнулась і вже призвела до втрати Порт-Артура...
Чим далі, тим частіше можна було зустріти на вулицях нещасних знайомих, які ще зовсім недавно в шаленому захваті горлали: — За вєру, царя і Отєчєство! Ура! Жєлтороссія наша! — і гордовито показували фотокартки хвацьких синів у парадній військовій формі, а тепер жалібно сповіщали, що посічений шимозою „Альошєнька поґіб под Мукдєном“ або ж „Аркаша скончался в харбінском ґоспіталє от дізєнтєріі“ чи „Васєнька утонул на Ослябє прі Цусімє“...
Часто-густо в листах з фронту, які, щоб обминути цензуру, передавалися через друзів, офіцери писали таке:
„Що ж нас жене сюди, до Маньчжурії? Чим хотіли ми тут торгувати, яку й кому прищеплювати культуру? Будь-яка китайська фанза більш простора й чиста, ніж наша російська ізба, а чистоті тутешніх вулиць можуть позаздрити наші міста“;
„До кінця третього дня залишилося тільки три гармати, — інші підбито, — шість чоловік прислуги і один офіцер — я. Уже двадцять годин ми не спали і нічого не їли, три доби сатанинський гуркіт і вереск огортав нас хмарою божевілля, відділяв нас від землі, від неба, від своїх“;
„Які тут мости! Кам'яні, прикрашені стародавніми статуями з сірого граніту! Вони, як і багато інших пам'яток, говорять про цивілізацію, яка налічує не сотні, як наша, а тисячі років“;
„Я вже втрачав сили, відтягуючи поранених, і відійшов покурити та відпочити. Від засохлої крові руки одяглися ніби в чорні рукавички, важко згиналися пальці, втрачаючи цигарки й сірники“;
„Жовтий колір маньчжурського пейзажу пожвавлюється невеличкими темно-зеленими гаями — китайськими кладовищами. Ці гаї для китайців — найдорожча святиня. Неможливо дивитися без обурення й болю, як наші війська безцеремонно вирубують їх на дрова“.
На вулицях міст з'явилася безліч безруких, безногих калік, що просили милостиню. У газетах, за новою модою, їх називали „ампутованими“. Страйки почали охоплювати великі міста безглуздої та нещадної імперії, наче пожежі тайгу в літню спеку. На Чорному морі, після слів українською поліщука Вакуленчука: „Та доки ж ми будемо рабами!“, збунтувався панцерник „Потьомкін“.
Смута нестримно насувалася на третю за площею в історії людства в'язницю народів. Величезний імперський казан увесь двигтів від тиску народної пари, яка, здавалося, ось-ось зірве чавунну кришку царату. Усі відчували — морок згустився над Російською імперією... (с) Залізне павутиння
