site.ua
alex.zakletsky
Олександр Заклецький
член клубу

Шість рівних за маститістю фотографів: Георгій Пінхасов, Олівія Артур, Франческо Зізола, Пеп Бонет, Крістофер Морріс и Юрій Козирєв; з трьох впливових міжнародних фото агенцій: Magnum Photos, NOOR, VII протягом всього 10 днів 2014 року зняли фото проект який нещодавно побачив світ. Його назва «Інший Крим». Нажаль попри гучність імен, регалій та агенцій весь цей проект виявився заказушною халтурою.
Чи маю я право так стверджувати? Далі для невтаємничених в мову візуальної фотографії я постараюсь старанно розтлумачити чому я так вважаю, і що саме хотіли сказати автори своєю фотографією.

Чому така назва ?

Що це Крим, то зрозуміло, що автори мали під словом «інший». Інший відносно чого? З моменту проведення референдуму на момент старту проекту пройшло всього 2 місяці, ще не були поміняні паспорти, прийняті закони РФ, по великому рахунку не змінилося нічого окрім статусу Криму.
Так чому ж інший? Може мається на увазі інший погляд на Крим? Неофіційний, погляд незалежного журналіста? Підземний Крим? Підводний Крим? Крим археологічний?
Нажаль ні. Замовлення було зроблено журналом «Русский Репортер», яке звідкілясь знайшло чималі гроші на оплату одразу шістьох дуже дорогих фотографів. Чому «Русский Репортер», який так вихваляється (і цілком заслужено) своєю школою фотожурналістики раптом вирішив звернутися до сторонніх фотографів, ще й до того не до одного, а одразу до шістьох? По якому критерію відбиралися ці люди? Звідки гроші на фінансування проекту? Чому локацією обрано було в основному Севастополь? Складається таке враження, що це була саме «політична заказуха», яка мала бути оприлюднена, прикриваючись гучними іменами виконавців і таким чином легітимізувати в очах культурного та фотосуспільства Заходу анексію Криму (яку росіяни зараз соромливо називають "передачею"), показавши, що після анексії в цьому «Іншому Криму» все добре. Двох з фігурантів не треба було особливо «обробляти» оскільки вони є громадянами Росії, цілком імовірно, що саме вони консультували щодо підбору інших чотирьох кандидатів – журналістів із певним поглядом на кримські події.

Отже основна ідея замовників – використовуючи гучні імена показати, що в Криму після анексії все добре. «В Багдаді все спокійно», так би мовити.

Але саме головне, що проект «Інший Крим» опублікували тільки через 2 роки після того як проект було зроблено і у пересічного глядача, який читає назву проекту складається враження, що це якісь свіжі фотографії з окупованого Криму, хоча, як зазначив Валерій Мілосердов: під виглядом свіжого фоторепортажу нам підсовують «осетрину другої свіжості».

Отже надалі в серії критичних статей постараюся найбільш детально розглянути реалізацію та технічні рішення різних авторів.

Георгій Пінхасов

http://anothercrimea.com/authors/gueorgui-pinkhass...

Ідея: основна ідея Пінхасова в його фотоесеї це світло як символ нової надії та сподівання на те, що все буде спокійно і мирно, що нарешті буде спокій і тиша. Розуміючі всю ступінь відповідальності автор майже повністю абстрагувався від будь-яких політичних подій, основою його есе є абстрактні картини з повсякденного курортного життя Криму. З таким же успіхом цей проект можна було зняти і за 3 і за 5 років до анексії Криму. Автора не дарма називають імпресіоністом від фотографії, своїми роботами він намагається передати той пасторальний спокій, який він віднаходив у локаціях де він знімав.

Реалізація: світлі плями, що прорізають темряву та утворюють певний ритм або малюнок, частіше за все горизонтальний, що закликає заспокоїтися та вірити що ось вже буря минула та скоро все буде добре. Передача не стільки візуальних символів, скільки настрою.

Початок з білої композиції, де темним є тільки цяточки на сукні молодої дівчини, саму дівчину ми не бачимо, але зрозуміло, що вона щось очікує, вона досить розслаблена, тобто це очікування не передбачає якогось негативного розвитку подій. Біла стіна, біла сукня, символізм незайманості, початку.


Ліс, в якому сидять якісь молодики – традиційний прийом створення позитивного настрою за рахунок зображення пасторалі.


Залитий сонцем стадіон на якому щось робить молодь, на них дивиться старше покоління, яке знаходиться в тіні, тим не менше на них теж падають сонячні промінчики, які вселяють надію. Фотографії зроблені з достатньої відстані, фотограф не взаємодіє з об'єктом, а є скоріше стороннім спостерігачем.


Основна тема безтурботності, надії, світла в кінці тунелю проходить через цілу низку фотографій.


Фотографія із штормовим морем теж надає надію – над хвилею видно смужку білого неба, автор ніби каже, що шторм ось-ось вщухне і погода налагодиться, треба тільки почекати.


Окремою серією йдуть фотографії з Артеку. Знову ж таки, автор, декларуючи аполітичність, все одно не може позбутися політики. Ключовою, за задумкою автора, як мені здається є фото дівчинки з букетом квітів що стоїть на передньому плані, на задньому плані дівчата в народних українських костюмах покидають сцену. Ніби ніякої політики, чи не так?


Наступне фото я вважаю самим знаковим з усієї серії. Діти в костюмах піонерів сталінської епохи біжуть кудись вправо. Ця фотографія свідомо чи несвідомо демонструє прагнення Росії та кримських русофілів повернення назад до сталінізму, але не справжнього, а того ілюзорного, який російська пропаганда возвела в легенду «Золотого віку».Складно сказати чи свідомо вихователі Артеку поставили цей номер чи ні, чи свідомо Георгій Пінхасов зробив цей кадр, але для мене він є самим знаковим в цьому фото есеї. Безумовно майстер своєї справи Георгій передав ті еманації які кружляли в повітрі.


Ще одне фото, яке ніби підтверджує попередню тезу – молода дівчинка на скейті їде вздовж червоної лінії бордюру в ту ж сторону, куди вказує пам'ятник Лєніну «Назад в комуністичне майбутнє».


Останні кадри знову рефреном твердять «в Багдаді все спокійно, в Багдаді все спокійно», люди гуляють, вітрила готові до підйому, прапори майорять, пелікани гуляють, церква бовваніє, розслаблені люди сидять по приморських кафе та ресторанах.

Стиль виконання – стріт-фото. Автор ніби натякає що він не до чого. Він просто знімає те що бачить навколо. Фотографії наповнені напускною наївністю та відстороненістю, вони майже сомнамбулічні. Навіть пізніше на пряме запитання чому він взяв участь у цьому проекті Пінхасов відповів буквальне наступне «Це було давно, я не пам'ятаю». Ось ця фраза і розвалює повністю весь наратив – якщо б Пінхасов сказав, що він прагнув передати свої відчуття, ту ейфорію та радість, яка дійсно охопила велику кількість населення, то його б ще можна було зрозуміти, як художника, а не як журналіста, але оце «лукавство» дає чітко зрозуміти, що Пінхасов добре все усвідомлював. Нещирість автора неприємно вражає – можна приїхати в далеку країну, дійсно не розібратися в ситуації, і відверто і чесно передавати ті враження та сюжети, які ти бачиш перед собою. Але, Георгій Пінхасов – частина пострадянської спільноти, він знає що таке Крим, він занє, що красти чуже погано. Але нічого про це не каже. По великому рахунку цим проектом він просто ганьбить себе, як фотодокументаліста. Він підриває довіру у глядача. Це порушення одногоз основних постулатів фотодокументалістики, яке в свій час сформулював Юджин Сміт: «Казати правду».

Нажаль, з якихось міркувань чудовий майстер фотографії, який винайшов свою власну образну мову зрадив цим правилам.


Розповідь про те що не було шума та протистояння теж повна брехня, буквально за місяць до приїзду в Крим цієї про-російської шістки в Криму було захоплено в полон декількох українських журналістів-фотографів Олену Максименко, Леся Кромпліца та Шуру Рязанцеву. Про їх катування можна подивитися відеоінтерв'ю записане тоді ж 2014 році.

.

Олександр Заклецький. Журналіст. Куратор.
P.S. Автор буде вдячний за переклад статті англійською мовою для подальшого розповсюдження.