В цей день 12 жовтня, але 404 роки тому, українські козаки гетьмана Петра Конашевича Сагайдачного штурмували москву. Що це взагалі було, чому тоді не змогли взяти Москву та як це вплинуло на історію України та світову історію? Саме тому нам потрібно розуміти — що саме і з якою метою привело українських козаків під стіни Москви, яка тоді була міжнародна політична ситуація.
Детальніше у моєму ексклюзивному відео з залученням історичних карт.
Головними та, по суті єдиними, реально незалежними державами Східної Європи, на початку XVII століття були Річ Посполита у вигляді об'єднаних Королівства Польщі та Великого Князівства Литовського (ще з 1569 р.), у васальній залежності від якої знаходилася територія України до Дніпра та частина Лівобережжя, а також Московське царство. Причорномор'я з майбутньою Одесою тоді було підконтрольне Османській імперії, яка намагалася підкорити не лише Південну, а й Східну Європу, а на південні береги Балтики відверто зазіхала Швеція.
Але протягом декількох століть, з невеликими перервами, основне протистояння у Східній Європі йшло між Литовським Князівством та Московщиною. Коли ж під час Ливонської війни другої половини XVI ст. Литовське князівство після серії поразок від московського царя Івана Грозного ослабло та було вимушене піти на унію з Польщею — то протистояння з Московщиною стало вже й польською справою. Коли ж після того, як Іван Грозний довів державу до ручки, та ще й не залишив по собі спадкоємця, то в кінцевому результаті на Москві династія Рюриковичів припинилася — і одними з цілком легітимних претендентів на московський престов неочікувано стали польські монархи. Династичні та особисті зв'язки тоді ще вирішували все або майже все.
Саме тому період, який на росії традиційно називають «смутою», став фактично розтягнувшимся на два десятки років «транзитом» влади від однієї династії до іншої — від Рюриковичів до Романових. І при цьому декілька разів польська королівська династія Вази намагалася заграбастати собі ще й Московщину. Відразу скажу — у них не вдалося. А якби вдалося — то, можливо, вся історія України та Європи пішла б зовсім іншим шляхом.
Фактично ж війна між Річчю Посполитою та Московщиною не припинялася з 1605 року. Після того, як невдачею для поляків завершилися спроби сприяти становленню на московський престол Лжедмитрія І, а потім безпосередньо королевича Владислава IV Вази у 1610-1612 рр., на росії через Земський собор обрали у 1613 р. царем Михайла Романова. З династичної точки зору прав на престол у нього було менше, ніж у Владислава. І тому як тільки Владислав знову зміг, то за підтримки свого батька, короля Речі Посполитої Сигізмунда, навесні 1617 року знову розпочав спробу військовим шляхом здобути собі московську корону та пішов у похід проти «узурпатора» Романова. І далі, як водиться, було багато «зради» і «перемоги».
Оскільки ж і у Владислава, і у московського царя грошей на велику війну не було від слова «зовсім», то польський королевич збирався дуже довго. Його похід на Москву почався лише навесні 1617 року з відносно невеликою армією — до 6000 чоловік польських коронних військ та 6,5 тис. чоловік армії Великого Князівства Литовського під командуванням гетьмана Яна Хоткевича. Оце військо аж у серпні 1617 року прибуло у Смоленськ, потім московський воєвода прикордонного міста Дорогобуж перейшов на бік Владислава — а у московських воєвод почалася паніка, в результаті чого поляки взяли Вязьму, Козельськ та ще кілька фортець — і на тому бойові дії 1617 року припинилися. За зиму польська армія скоротилася всього до 5 тисяч вояків через невиплату жалування найманцям. Такі були часи...
Навесні 1618 року Владислав збільшив свою армію до 18 тис. чоловік за даними російських істориків, а Московщина загалом виставила до 16,5 тис. чоловік у складі кількох не скоординованих між собою армій. Згодом все літо йшли маневрені та позиційні бої під Можайськом, які закінчилися поразкою московитів. Але і польська армія була виснажена в боях, а солдати дезертирували через відсутність жалування. В результаті на початку жовтня 1618 року до околиць Москви дійшли лише до 8 тис. чоловік у складі власне польської армії.
Єдиним шляхом добитися успіху для Владислава було залучення українських козаків. І ще з кінця 1617 року йшли перемовини з козацькою старшиною та гетьманом Петром Конашевичем Сагайдачним про участь козаків у поході на Москву. Козаки таки згодилися, але виставили не лише економічних вимоги, як звичайні найманці, а й політичні. Так, вони хотіли і отримали гарантію відновлення православної церковної ієрархії, розширення кількості реєстрвового козацтва, визнання польською королівською владою автономії козаків у судовому та адміністративному плані. Сторони домовилися, Сагайдачний отримав символічні гетьманські клейноди - і у червні 1618 року українська козацька армія загальною чисельністю до 20 тис. чоловік у складі 6 полків рушила прямо на Москву.
Тут треба відразу зауважити, що козаки йшли як маневрена, легка армія, маючи всьго 17 легких гармат. Тобто, козаки йшли на маневрену війну без можливостей для тривалої облоги фортець, що потребуло тоді великої кількості важкої осадної артилерії та багато часу. Але це було у польській армії. І тому майбутня взаємодія армій Владислава — Хоткевича та Сагайдачного планувалася так. Польська армія йшла як ударний кулак брати Москву, а козаки повинні були відволікти на себе головні сили польової армії Московщини, розгромити їх та прийняти участь в облозі та взятті Москви вже на завершальному етапі.
Вже 7 липня 1617 року козаки швидким маневром без тривалої облоги взяли містечко та фортецю Лівни. Потім 16 липня вони хитрістю виманили за межі фортеці головні сили фортеці у місті Єлець, і після цього оволоділи і містом, де взяли величезну на той момент суму в 30 тисяч рублів, якими московський цар планував підкупити Кримського хана. У серпні частина військ Сагайдачного пройшли рейдом по Рязанській землі. У другій половині серпня основні сили Сагайдачного рушили на з'єдання з армією Владислава у Тушино, одночасно невеликий загін козаків не зміг взяти містечко Михайлів і зазнав там поразки. Після цього вже наприкінці серпня поки сам Сагайдачний йшов до Тушино, ще один двотисячний загін здійснив відволікаючий маневр та взяв кілька міст на південь від Москви, в тому числі Касимів.
До середини вересня Сагайдачний переправився через річку Оку в районі Коломни та Зарайська, московське військо під командуванням князів Пожарського та Волконського не змогло цьому завадити. І невеликими силами Сагайдачний зміг заблокувати оте московське військо біля Коломни — щоб вони не могли прийти на допомогу обложеній Москві.
Потім 6 жовтня на Каширському шляху біля Донського монастиря московити виставили проти Сагайдачного свій останній армійський резерв — 6000-ий загін Бутурліна. В короткому бою московитів розбили, вони втекли.
8 жовтня біля Тушино армія Сагайдачного з'єдналася з армією королевича Владислава. Почалася коротка облога Москви.
Гетьман Ян Ходкевич розробив план штурму Москви. Цей план полягав у одночасному штурмі столиці з декількох сторін, з головними ударама біля Арбатських та Тверських воріт. Основною атакуючою силою виступали польські війська та найманці. Військо запорожців було розділено на декілька частин, частина з них направлялись на штурм острогу за Москва-рікою, решта мусила виконувати роль резерву та відволікати царські війська від головних напрямків — як я вже казав, козаки не мали осадної артилерії і не могли тому ефективно штурмувати міські укріплення.
Гарнізон Москви налічував до 11,5 тис. чоловік, з яких 5,5 тисяч були місцевими мешканцями у ополченні — їх бойові якості були вкрай низькими. Ще до 1,5 тисяч були ненадійні підконтрольні московському царю козаки, які могли у будь-який момент зрадити або втекти. Натомість об'єднана армія Владислава, Хоткевича і Сагайдачного налічувала більше 15, але менше 20 тисяч чоловік.
11 жовтня військо королевича Владислава та козаки Петра Сагайдачного розпочали наступ на Москву. Штурм тривав протягом декількох годин з третьої ночі і до світанку 12 жовтня. Головний наступ йшов проти Арбатських та Тверських воріт, які загалом повинні були штурмувати до 5000 найбоєздатніших вояків — рейтарів, гусарів та інших підрозділів саме польської армії. Тривалого обстрілу міста не планувалося. Натомість планувалося артилерійським та стрілецьким вогнем зігнати захисників зі стін, після цього закласти вибухівку під ворота, і після вибуху увірватися у місто. Однак двоє спеціалістів з вибухівки буквально напередодні штурму перейшли на бік обложених, у Москву, де розповіли всі деталі плану — і час, і місце атаки. Гроші вирішили все. Тому командування у Москві знало все і як могло підготувалося до оборони.
Нападникам у ніч з 11 жовтня та 12 жовтня вдалося увірватись до міста зі сторони Арбатських воріт, проте, не отримавши належну підтримку, атака зупинилася. Не бачачи можливості продовження атаки, польські підрозділи із невеликими втратами відступили від Москви. Штурм не вдався, Москву не взяли — оскільки для більш тривалої облоги у польсько-української армії не було ресурсів.
Однак після цього полька армія стала табором біля Троїце-Сергієва монастиря біля самої Москви, розпочалися перемовини. Окремі частини козаків пішли далі на північний схід від Москви аж до Ярославської та Вологодської землі. А частина армії Сагайдачного пройшла рейдом від Серпухова до Калуги — хоча і не взяла їх укріплені кремлі, а але привела командування царя Михайла Романова до такого шокового стану, що майже негайно у грудні у селищі Деуліне сторони підписали мир.
Цей мир, точніше перемир'я, став найбільшим успіхом Речі Посполитої в протистоянні з Московщиною. Річ Посполита отримала білоруські й українські землі, які до того були під владою Москви — Смоленську, Чернігівську та Новгород-Сіверську, всього 29 міст, включаючи Чернігів, Новгород-Сіверський, Смоленськ. Польський король офіційно зберіг за собою право претендувати на московський трон, іменуючи себе царем. Кордони Московщини на заході фактично були відкинуті аж до XV століття, до часів князя Івана ІІІ.
З іншого боку, це перемир'я завершило період смути, воєн та боротьбі за владу у Московськом царстві, яке швидко оговталося та вже з 1633 року знову почало агресивну політику на своїх західних кордонах, воюючи з Річчю Посполитою, що потім перейшло до російського підкорення України після 1654 року.
Які ж були наслідки для України? Сам Сагайдачний мав дуже серйозні наміри взяти Москву з метою знищення політичного впливу Московського царства, подальшого закріплення автономного напівдержавного статусу своєї власної гетьманської влади у складі Речі Посполитої. Також він планував забезпечити тил від одного з потенційних і реальних ворогів під час протистояння між Річчю Посполитою та Османською імперією. Тому невдача при штурмі Москви не дала цілковитої перемоги над Московським царством, яке залишалося у вказаному протистоянні фактичним союзником Османської імперії проти України та Польщі.
Потім вже на початку 1619 року армія Сагайдачного повернулася до України. Сам гетьман зі своєї резиденції у Києві та став керувати значною частиною України, де був козацький устрій. Але вже у травні 1619 року його ненадовго позбавили влади — козаки обрали гетьманом полковника Барабаша. Але за літо 1619 р. Сагайдачний повернув владу, досяг домовленостей з польским урядом. Згодом у 1620 році Сагайдачний вже самостійно домовлявся з московським царем Михайлом та скористався перебуванням у Речі Посполитій та у Москві патріарха Єрусалимського — який легітимно відновив ліквідовану раніше при церковній унії православну ієрархію на чоли з новим митрополитом Київським, яким став Іов Борецький.
Далі Сагайдачний, якому виповнилося як раз 40 років (не вірте точності портретів, де зображений бородатий чоловік дуже поважного віку), почав лавирування між Річчю Посполитою та Москвою з метою вибудувати власну українську державність в умовах постійного тоді військового протистояння з Османською імперією та Кримським ханством. Іх тоді Сагайдачний сприймав як головних ворогів.
Хто знає, можливо плани гетьмана Сагайдачного і здійснилися б — але у 1622 році він помер, так і не одужавши від ран після битви під Хотином.
