Дискусія навколо права громадян на володіння вогнепальною зброєю (зокрема, короткоствольною нарізною) залишається однією з найгостріших тем у сучасному суспільстві. У глобальному вимірі цей процес давно вийшов за межі суто кримінологічної чи правоохоронної площини, перетворившись на складний соціокультурний та політичний виклик. Країни світу демонструють абсолютно полярні підходи: від максимально ліберальних моделей і глибоко вкоріненої збройової культури (як у США чи Швейцарії) до збереження жорсткої монополії держави на застосування сили та фактично тотальних заборон на володіння зброєю для самозахисту.

Цей текст не має на меті вкотре переказувати стандартні побутові аргументи «за» чи «проти» легалізації. Тривалий час — аж до 2014 року — рушійними силами цієї дискусії в Україні були переважно кулуарна боротьба за збереження дозвільної монополії МВС та прагнення бізнесу (виробників і продавців зброї) розширити свій ринок. Проте військове вторгнення Росії докорінно змінило саму суть проблеми, перетворивши її з комерційного чи відомчого питання на екзистенційну потребу національної безпеки.

Для України питання легалізації зброї та ухвалення профільного закону набуло особливого, безпрецедентного значення на тлі повномасштабної війни. Проблема вийшла з тіні теоретичних дискусій і стала гострою потребою національної та особистої безпеки. Володіння зброєю перетворилося на питання базового права на самозахист, підготовки резерву та загальної обороноздатності суспільства перед обличчям агресора. Досвід перших місяців вторгнення, коли добровольці та сили ТрО брали до рук зброю для захисту своїх міст, довів ефективність озброєного та мотивованого населення.

Однак шлях до остаточного законодавчого врегулювання ринку цивільної зброї в Україні супроводжується жорсткими дискусіями та спротивом. На заваді стоять побоювання щодо можливого сплеску насильницької злочинності, психологічний стан посттравматичного суспільства, величезні обсяги необлікованої або «трофейної» зброї, що осіла на чорному ринку, а також традиційний брак довіри до дозвільної системи та державних механізмів контролю.

 

Розділ 1. Історичний огляд.

 1.1 Від європейських традицій до Київської Русі

Щоб зрозуміти першопричини дискусій про легалізацію зброї, варто зазирнути в історію. В європейській традиції, до якої належить і Україна, право на володіння зброєю здавна було не просто привілеєм, а невіддільним атрибутом вільної людини.

Перші спроби кодифікувати ці правила сягають ще часів імперії Каролінгів (VIII–IX століття). Тодішні документи, такі як Capitulare missorum (бл. 792–793 рр.) та Capitulare Bononiense (811 р.), чітко вказували: володіння зброєю було обов'язком. Кожен вільний чоловік, незалежно від статків, мусив мати принаймні щит і спис (а заможніші — ще й коня, обладунки та меч), і йому суворо заборонялося продавати чи віддавати свою зброю. Водночас залежні люди та раби (servi, mancipia) такого права не мали, адже самі вважалися власністю.

1.2 Право на зброю в Київській Русі: «Руська Правда»

Якщо поглянути безпосередньо на територію України часів Київської Русі, ми не знайдемо окремого «закону про зброю» в його сучасному розумінні. Усі правила поводження зі зброєю природно випливали із загального звичаєвого права, насамперед із найвидатнішої правової пам'ятки — Руської Правди.

Головна логіка тогочасного суспільства кардинально відрізнялася від сьогоднішньої: зброя не заборонялася як така — суворо каралося лише неправомірне насильство із її застосуванням. Право на зброю було тісно пов'язане із соціальним статусом:

Як і в ранньосередньовічній Європі, у Київській Русі існував чіткий вододіл: частина населення була позбавлена цього права. Невільні люди не мали права вільно носити зброю. Можливість користуватися нею в них виникала виключно:

Історична ретроспектива доводить, що на території Київської Русі зброя та право на неї споконвіку були ознаками волі. У Київській Русі обмеження або повна заборона на володіння зброєю були маркерами невільних людей, чиє життя повністю підпорядковувалося волі їхніх господарів.

1.3. Право на зброю у Великому князівстві Литовському та Речі Посполитій: від Статутів до Магдебурзького права

Після монгольського вторгнення і з переходом українських земель до складу Великого князівства Литовського (ВКЛ), а згодом — Речі Посполитої, правове регулювання володіння зброєю стало значно деталізованішим. Основною юридичною базою цього періоду стали Литовські Статути (1529, 1566, 1588 років). Вони не просто фіксували звичаєве право, а й закріплювали диференційований підхід до зброї, який жорстко залежав від соціального статусу людини.

Шляхта: зброя як статус і обов'язок Для шляхти володіння холодною та вогнепальною зброєю було не просто невіддільним правом, а й ключовим державним обов'язком. За законом, кожен шляхтич мусив ставати до війська (у складі так званого «посполитого рушення») на першу вимогу правителя з власним екіпіруванням, зброєю та конем. Носіння шаблі в повсякденному житті було найяскравішим візуальним маркером приналежності до панівного стану та свідченням абсолютної особистої свободи.

Міщани та збройова культура міст не менш цікава ситуація склалася в українських містах, які користувалися Магдебурзьким правом (Київ, Львів, Кам'янець-Подільський та інші). Вільно визначаючи власне самоврядування, міщани не лише мали право на зброю, але й були зобов'язані нею володіти для захисту міста.

Ремісничі цехи виконували не лише економічну, а й військову функцію: кожен цех відповідав за оборону конкретної ділянки міських мурів чи оборонної вежі. Відповідно, кожен повноправний член цеху (майстер) повинен був мати вдома власний арсенал — мушкет, запас пороху та свинцю, холодну зброю. Міста утримували спільні арсенали, а для містянина зброя була інструментом захисту власного дому та гарантією недоторканності міських свобод.

Селянство та український прикордонний феномен Найбільших обмежень у праві на зброю зазнавало селянство, особливо з посиленням процесів закріпачення. Законодавство Речі Посполитої поступово обмежувало, а згодом і забороняло залежним селянам мати зброю, аби мінімізувати ризики бунтів.

Однак на українських землях ці норми стикнулися з суворою реальністю Дикого Поля. У прикордонних регіонах, де постійно існувала загроза руйнівних татарських набігів, заборони просто не працювали. Фізичне виживання вимагало від людей — незалежно від їхнього статусу — тримати вдома зброю і вміти нею користуватися. Ця тотальна озброєність населення порубіжжя та необхідність постійної самооборони стали фундаментальним підґрунтям для формування українського козацтва.

У добу ВКЛ та Речі Посполитої зброя продовжувала бути індикатором свободи. Шляхта і вільні міщани володіли нею як гарантією своїх прав, тоді як залежне населення поступово позбавлялося цього привілею. Проте специфіка українського фронтиру зламала цю систему: неможливість покластися на захист держави змусила українців озброюватися самостійно, перетворивши зброю з атрибута еліти на інструмент всенародного виживання.

1.3. Російська імперія (XVIII ст. – 1861 рік): Державна монополія на силу та роззброєння невільних

З поступовою колонізацією українських земель Російською імперією у XVIII столітті правова парадигма щодо володіння зброєю зазнала кардинальних змін. На зміну відносним вільностям часів Речі Посполитої та глибоко мілітаризованій культурі козацтва прийшла жорстка централізована модель . Російська імперія вибудовувала систему, де держава прагнула абсолютної монополії на насильство.

Знищення збройової культури УкраїниКлючовим зламом для українських територій стало поступове обмеження автономії Гетьманщини та остаточне знищення Запорозької Січі у 1775 році Катериною II. Це був не лише політичний чи військовий акт, а й свідоме роззброєння найбільш непідконтрольної частини населення. Козацтво як окремий соціальний прошарок, для якого зброя була  професією та гарантією прав, було ліквідоване. Верхівку козацької старшини інтегрували в російське дворянство, а більшість рядового козацтва з часом перетворили на державних селян, остаточно позбавивши їх традиційного статусу вільних озброєних людей.

Кріпосне право: зброя як табу для більшості  Період до 1861 року (часу підписання Маніфесту про скасування кріпосного права) характеризувався тотальним безправ'ям абсолютної більшості населення. Кріпаки де-факто і де-юре вважалися власністю своїх поміщиків. У цій системі координат володіння вогнепальною чи холодною зброєю кріпаком було суворо заборонене і розцінювалося як пряма загроза суспільному та державному ладу.

Жива пам'ять про масштабні селянські повстання (як-от Коліївщина чи повстання Омеляна Пугачова) змушувала імперську владу та поміщиків пильно стежити за тим, щоб зброя не потрапляла до рук «низів». Єдиним знаряддям селянина залишався сільськогосподарський реманент (вила, сокири, коси), який згодом і ставав зброєю під час стихійних бунтів.

Привілей лояльного дворянстваЄдиною верствою, яка зберігала легальне право на зброю, залишалося дворянство (Жалувана грамота дворянству 1785 року остаточно закріпила їхні права). Проте в умовах російського самодержавства навіть для еліти зброя перетворилася радше на статусний атрибут (шпага при мундирі), інструмент для полювання у власних угіддях або засіб вирішення питань честі (дуельні пістолети), аніж на інструмент захисту. Імперія дозволяла дворянам мати зброю рівно доти, доки вони залишалися лояльними гвинтиками системи.

У період з XVIII століття до 1861 року на українських землях у складі Російської імперії відбулося жорстке закріплення класового підходу до зброї, який досяг свого абсолюту. Зброя остаточно стала монополією імперської машини та привілеєм вузького прошарку панівного класу. Для переважної більшості українців це був час примусового роззброєння, яке йшло пліч-о-пліч із втратою особистої свободи та перетворенням на кріпаків. Історична формула «вільна людина — озброєна людина» в умовах імперії підтвердилася через свою протилежність: раб не має права на зброю.

  1. 4. Радянська епоха: Тотальна монополія держави та криміналізація самозахисту

Прихід до влади більшовиків ознаменував початок епохи найбільш жорсткого та тоталітарного контролю над зброєю в історії України. Парадокс радянської влади полягав у тому, що, здійснивши переворот під гаслами «озброєння пролетаріату», вона майже одразу розпочала масштабну кампанію з тотального роззброєння населення.

Від декретів до кримінальних статей. Уже 10 грудня 1918 року Рада народних комісарів видала декрет «Про здачу зброї». Усі громадяни були зобов'язані здати будь-яку вогнепальну зброю та шаблі. За приховування загрожувало суворе покарання, аж до розстрілу. Більшовики чудово розуміли: озброєний народ, який допоміг їм захопити владу, є найголовнішою загрозою для нової диктатури.

З утворенням СРСР та початком репресій контроль лише посилювався. У кримінальних кодексах союзних республік, зокрема й УРСР, з'явилися статті, які жорстко криміналізували незаконне зберігання зброї. Зброя стала абсолютною монополією силового апарату держави (міліції, НКВС/КДБ) та армії. Короткоствольна нарізна зброя (пістолети та револьвери) була виключним привілеєм партійної номенклатури, яка отримувала її як «нагородну».

Мисливська ілюзія Єдиною шпариною для легального володіння вогнепальною зброєю залишалося полювання. Цікаво, що в 1950-х роках (у післявоєнний період) гладкоствольні мисливські рушниці навіть можна було вільно купити в господарських магазинах без спеціальних дозволів. Проте ця «відлига» тривала недовго. Згодом систему знову посилили: для купівлі рушниці необхідно було стати членом мисливського товариства, отримати позитивні характеристики та пройти сувору перевірку міліції. Але навіть тоді йшлося виключно про гладкоствольну зброю, яка не могла скласти реальної конкуренції армійському озброєнню.

Знищення концепції самозахисту

Найбільш руйнівним наслідком радянської політики стала зміна суспільної психології. Держава повністю скасувала концепцію збройного самозахисту громадян. Було насаджено ідеологію, за якою безпека — це виключна прерогатива та обов'язок держави ("міліція нас береже").

Застосування зброї цивільною особою для захисту власного життя чи дому радянськими судами майже завжди трактувалося як "перевищення меж необхідної оборони", що перетворювало жертву нападу на злочинця.

За 70 років існування СРСР зброя в масовій свідомості українців перетворилася з природного атрибута вільної людини на джерело небезпеки та символ криміналу. Держава свідомо виховувала беззахисне суспільство, залежне від силового апарату, страх перед яким був одним із головних інструментів утримання влади.

1.5. Незалежна Україна (1991–2022): Юридичний вакуум, відомчий диктат та монополія МВС

Зі здобуттям державного суверенітету Україна успадкувала радянську систему ставлення до зброї. Попри демократичні трансформації суспільства, сфера обігу цивільної вогнепальної зброї залишилася однією з найбільш консервативних та зарегульованих. Головним парадоксом цього періоду стала абсолютна відсутність профільного закону, який би регулював фундаментальне право громадян на збройний захист.

Правовий вакуум та диктат Наказу № 622 Понад 30 років обіг зброї в Україні регулювався не Законом, ухваленим парламентом, а підзаконним актом — сумнозвісним Наказом МВС № 622 (затвердженим ще у 1998 році) відповідно до якого Міністерство внутрішніх справ фактично узурпувало право визначати, хто, як і на яких підставах може володіти зброєю. Відомча інструкція підмінила собою закон, що суперечило Конституції України, яка вимагає врегулювання питань власності виключно на рівні законів.

Ілюзія збройової свободи: мисливці без права на самозахист Система МВС створила специфічну ілюзію доступності зброї. Будь-який несудимий і психічно здоровий громадянин міг легально придбати гладкоствольну рушницю (з 21 року) або навіть потужну нарізну зброю, включно зі снайперськими гвинтівками та цивільними версіями автоматів Калашникова чи AR-15 (з 25 років).

Однак усе це класифікувалося виключно як мисливська або спортивна зброя. Короткоствольна нарізна зброя (пістолети та револьвери) — єдиний ефективний засіб для прихованого носіння та повсякденного самозахисту — залишалася під суворим табу для пересічних громадян. Держава ніби казала: "Ви можете мати вдома гвинтівку, здатну пробити бронежилет на відстані кілометра, але не маєте права носити в кишені пістолет, щоб захистити своє життя".

Кастова система: "травмати" та нагородна зброя Заборона на короткоствол діяла не для всіх, що породило глибоку соціальну нерівність та корупційні ризики:

  1. Травматична зброя (пристрої для відстрілу гумових куль): Право на їх придбання отримала чітко визначена "каста" обраних: судді, правоохоронці, журналісти, депутати та члени так званих "громадських формувань з охорони правопорядку". Це спровокувало появу чорного ринку фальшивих журналістських посвідчень, за допомогою яких люди купували право на самозахист.
  2. Нагородна зброя: Найвищим проявом цинізму системи стала практика роздачі бойових пістолетів як "відомчих нагород". Міністерство внутрішніх справ, Міноборони та СБУ роздали десятки тисяч одиниць нагородної зброї. Її отримували політики, бізнесмени, судді та близьки до влади особи. Таким чином, українська еліта, як і в часи Російської імперії, забезпечила собі легальне право на зброю, залишивши решту громадян беззбройними.

Економічна монополія на безпеку Уперте небажання МВС віддавати контроль над ринком та блокування всіх законопроєктів про зброю в парламенті мало не лише ідеологічне, а й економічне підґрунтя. Структури МВС (зокрема, Поліція охорони / колишня ДСО) десятиліттями залишалися найбільшим гравцем на ринку охоронних послуг. Озброєний і здатний захистити себе громадянин — це пряма втрата клієнтської бази для державної охоронної монополії.

Висновок до розділу Період незалежності до початку повномасштабної війни характеризувався лицемірною політикою держави у сфері обігу зброї. Відсутність закону, монополія МВС, корупційні схеми отримання дозволів та поділ суспільства на "озброєну еліту" і "беззбройний народ" гальмували розвиток нормальної збройової культури. Держава продовжувала розглядати власного громадянина не як партнера у забезпеченні безпеки, а як потенційну загрозу.

1.6. Злам парадигми (2014–сьогодні): Від "мисливців" на фронті до легалізації трофеїв

Події 2014 року, а особливо повномасштабне вторгнення 2022-го, стали тим шоком, який остаточно зруйнував пострадянську ілюзію про те, що монополія на зброю гарантує безпеку. Реальність довела протилежне: виживання держави напряму залежало від того, наскільки швидко громадяни зможуть озброїтися. Проте законодавчі зміни катастрофічно не встигали за реаліями фронту.

2014 рік: "Мисливці" рятують країну З початком війни на Донбасі виник безпрецедентний феномен: перші добровольчі формування часто йшли в бій із легальною цивільною зброєю. Громадяни масово скуповували в збройових магазинах нарізні карабіни (цивільні версії АК та AR-15), оформлюючи їх як "мисливські. Суспільство здало іспит на відповідальність, проте парламент — ні. Усі спроби ухвалити повноцінний закон про зброю (наприклад, законопроєкт 1135-1) розбивалися об стіну поліцейського лобі, і сумнозвісний Наказ МВС №622 продовжував діяти.

Лютий 2022: Іронія долі та зброя з вантажівок Справжній злам стався у лютому 2022 року. Історична іронія полягає в тому, що Верховна Рада проголосувала за основу довгоочікуваний законопроєкт №5708 "Про право на цивільну вогнепальну зброю" 23 лютого — буквально за лічені години до широкомасштабного вторгнення.

А вже 24-25 лютого держава була змушена роздавати автомати та гранатомети прямо з вантажівок усім охочим. Навесні 2022 року парламент екстрено ухвалив закон "Про забезпечення участі цивільних осіб у захисті України". Цей документ безпрецедентно дозволив цивільним застосовувати як власну нагородну чи спортивну, так і знайдену вогнепальну зброю проти окупантів, гарантувавши повний імунітет від кримінальної відповідальності.

Для тисяч людей — від бійців ДФТГ до волонтерів і пошукових груп, які вже з березня 2022 року працювали просто в полях, відшукуючи та досліджуючи уламки ворожих ракет і безпілотників, — наявність зброї стала не предметом теоретичних дискусій, а базовим інструментом виживання та безпеки під час роботи на деокупованих або прифронтових територіях.

Еволюція контролю: Реєстр та легалізація "трофеїв" Зрозумівши, що на руках в українців опинилися мільйони одиниць необлікованої зброї, держава почала діяти прагматичніше:

  1. Єдиний реєстр зброї (червень 2023): МВС нарешті запустило цифрову базу. Процес отримання дозволів суттєво спростився, паперові книжечки та навіть пластикові посвідчення відійшли в минуле, а корупційні ризики під час оформлення "мисливських" дозволів знизилися.
  2. Закон про декларування трофейної зброї (серпень 2024): Цивільним дозволили офіційно задекларувати знайдену чи трофейну вогнепальну зброю (зокрема автоматичну) і легально зберігати її до кінця дії воєнного стану, після чого її треба буде здати або переробити на дозволену цивільну. Це перший в історії України крок до виведення "сірого" арсеналу в легальну площину.

Головний нерозв'язаний парадокс Попри всі ці тектонічні зрушення, станом на сьогодні фундаментальна проблема залишається. Україна — це країна, де сотні тисяч громадян пройшли горнило найстрашнішої війни сучасності, де працює електронний реєстр, де можна легалізувати трофейний автомат, але де остаточно не ухвалено закон про право на приховане носіння короткоствольної нарізної зброї (пістолетів) для самозахисту звичайних громадян.

Висновок до розділу Війна де-факто легалізувала зброю в руках українців, знищивши радянську стигму "зброя — це кримінал". Законодавча база зазнала точкових, але вкрай важливих змін (цифровізація, робота з трофеями), проте держава все ще перебуває в шпагаті між об'єктивною реальністю тотально озброєної нації та залишками бюрократичного страху перед вільно озброєним громадянином у мирному місті.

Проаналізувавши тисячолітню історію розвитку права на зброю на українських землях, можна простежити одну беззаперечну закономірність. Від часів Київської Русі, Великого князівства Литовського та епохи Козаччини до найтемніших часів Російської імперії та радянського тоталітаризму зброя ніколи не була просто інструментом. Вона завжди виступала головним індикатором соціального статусу та особистої незалежності.

"Вільна" людина завжди мала право на збройний захист себе, своєї родини та своєї землі. Натомість будь-яка імперська чи диктаторська система починала своє становлення з примусового роззброєння населення, перетворюючи його на безправну масу, цілком залежну від волі правителя чи силового апарату. Відібрати зброю означало відібрати волю.

Але, на жаль, до сьогодення фактично, як ми бачимо в історичній перспективі, обмеження в праві володіння та носіння вогнепальної зброї продовжує ділити громадян на "вільних" та "холопів".

Збереження в незалежній Україні кастової системи — де існує нагородна зброя та спецдозволи на "травмати" для обраної еліти й силовиків, але діє сувора заборона на ефективний самозахист (короткоствольну нарізну зброю) для пересічних громадян — є прямим рудиментом цього імперського, феодального мислення.

Повномасштабна війна довела, що порятунок держави залежить насамперед від готовності звичайних громадян зі зброєю в руках стати на її захист. Тому ухвалення повноцінного та справедливого закону про цивільну зброю — це не просто питання кримінології чи розвитку збройової культури. Це акт остаточного подолання постколоніального синдрому і повернення українцям їхнього споконвічного історичного статусу вільних людей