Другий lockdown. Про який ще два тижні тому говорили, як неможливий, але 40000 нових випадків щодня в Італії переконують дуже швидко. Медицина наближається до межі свого запасу міцності, а червоні зони з'являють одна за одною. Наш регіон не виключення, хоч перший весняний lockdown ми пережили досить спокійно і це додало впевненості, можливо навіть безстрашної можливості, обійтися без жорстких заходів карантину. Проте ні. Не цього разу. Ми в це так вірили, що прогавили момент вчасного посилення карантину.

Спочатку ввели комендатську годину з 20 до 5 ранку. Потім поступово почали закривати міста на виїзд, де кількість зростала надто швидко. Зокремі і наше. А зараз вже закриті всі заклади і непродуктові магазини, багато сервісних компаній, але, на відміну, від весняного карантину, намагаються якомога довше тримати відкритми виробництва, будівельні компанії і зберегти роботу та діяльність цих фірм. Повністю зупинки немає, і це добре.

А ще дозволені прогулянки поблизу дому, відкриті навчальні заклади, якщо там невелика кількість хворих.

Тому прогулючись містом без можливості поїхати будь-куди, починаєш прискіпливіше звертати увагу на все, як воно є. Бо місто стало Альфа і Омега нашого життя. Тут ми не тільки живемо, працюємо і тусимо, але й проводимо вихідні, відпустки і все, що в нас було з можливістю їздити будь-куди і будь-коли.

Тепер все, що ми чи хтось нажив і зробив за роки в місті чи селі (влада, органіхації і всі всі, хто бере в тому участь) стає нашою базою для існування. Будинки, вулиці, дороги, парки, виробництва, все-все стало нашим загальним домом, і те, яким воно є, в якому стані і в тій кількості дає нам можливість класно проводити час і не спитися від нудьги.

Бо де подітися? Що робити?

Цілий день навіть на вихідних вдома всидіти дуже важко і психіка страждає в першу чергу.

А якщо є пішохідні доріжки, багато парків, променади, велосипедні доріжки — то є можливість всім бажаючим без особливих скупчень проводити час активно і з сім'єю без страхів і упереджень.

Бо коли цього всього мало, то починаються проблеми, сварки, конфлікти за місця — вулиця стає неприємним і небезпечним середовищем.

Вкотре прогулююсь парком попри річку, де є велосипедні доріжки, і люди розпорошені по них неспішно прогулюються на сонечку, їздять на велосипедах чи сидять поодинці на траві. Видно, що всім від того дуже добре. Особлива радість зустріти знайомих і на відстані перекинутись декількома словами. Тепер це така радість.

Вкотре звертаю увагу на цінність, велику необхідність у всілякій інфраструктурі міста, де можна відпочивати, гуляти, тренуватися, тусуватися у великій кількості людей, але рівномірно по всьому місту, а найкраще, щоб вона ще була гармонійно поєднана і не було якихось стовпотворінь.

Щоб було багато зелені, і можна було обійтися без авто для вирішення дрібних справ, щоб було приємно і не переслідувало бажання їхати геть чи сидіти вдома.

Місто під час lockdown є нашим великим домом і все, що ми там зробили для свого життя чи може ще зробимо, буде нашим Альфа і Омега на такі ситуації, що, ймовірно, можуть бути.