В Південному Тіролі все досить тісненько — будинки, підприємства тісняться один біля одного, вулички вузенькі, багато тунелів, а фруктові дерева і виноградники іноді висаджені на таких карколомних схилах, що просто диву даєшся. В нас такі землі абсолютно не використовуються. Бо коли місця мало, то починаєш використовувати його раціональніше. А як багато, то можна й кинути будь-де, та й межу не надто пильнувати. Що мені шкода пару метрів, он скільки тої землі, бери не хочу. Такий підхід мені більш знайомий, ще з дитинства.
Тут же ні. Все досить ретельно прораховано, зплановано і кожен квадратний метр стараються використати з користю, або принаймні не лишити абияк. Брак землі і просторів зумовлює до цього і до догляду за ними. А як все доглянуто, то й кинути чи лишити щось будь-як, якось рука не піднімається.
Проїжджаю маленьким селом, затиснутим між річкою і стрімкою горою. Дороги вузенькі, новіші будинки, скажімо багатоповерхівки, мають перші два поверхи, як паркінг, а вже далі житлові площі. Все настільки щільненько, що місця для авто, роверів і всього решта на вулиці просто нема, і розкиданих речей теж нема. Якщо глянути зверху, то дах частково інтегрований зі схилом — там зелені насадження і тераси, що врізаються в гору. З деяких квартир є вихід на облаштований схил. Це точно дорого і важко, але ж з біса красиво.
В промисловій зоні теж все щільненько. До деяких підприємств на завантаження фурою можна заїхати лиш взявши один вірний кут. А серпантини. Проте водії тут майстерніші і точніші. Як інші приїжають, то мучаться і все дуже довго. Іноді щось розбивають.
А фруктові сади. Та їх садять де тільки можуть, і де вони плодоноситимуть. Заривають купу інженерних комунікацій. Тут дорога, тут вже сад, далі садиба, фірма, он вже велосипедна дорога на дамбі, а за нею річка. Велосипедна доріжка відразу передбачена для тракторів і авто власників садів. Просто неймовірно. І це все доглянуто, добре зроблено і продумано так, що використовувати можна для декількох цілей і це все не заважає один одному.
Заглянемо в долину Айзак (Eisacktal). В декількох кілометрах від Боцена, вона звужується до буквально декількох десятків метрів, а то й ущелини. І так вузько простягається десятки кілометрів. Там протікає річка Айзак (Eisack). Збудований автобан, проходить залізнична колія, місцева дорога і іноді є ще села. Може є ще щось, про що я не знаю. А лінії електропередач — по схилах гори. І в багатьох місцях все не вміщається. Залізничні колії прокладені в гірському хребті, потяг виїжає лиш на станції. Автобан від Боцена (бл 300м) піднімається до перевалу Бреннер на 1600м поступово протягом 100км. Значна частина проходить по шляхопроводах і мостах, висотою колон в десятки метів кілометрами, то в тунелях. Є документальний фільм — просто вражає масштабами.
Якщо глянути старі фото долини, то вона вже значно розширена і обжита. Раніше протікала тільки річка і була вузенька кам'яниста дорога, яка підтоплювалася в повінь. Основний шлях пролягав горами.
Щоб життя в Південному Тіролі було зручним потрібно було неабияк прикластися, робити добротно і якісно, на віки. Бо інакше змиє водою, зійде зі снігом, пропаде… Це в психолгії людей — все має бути добротним і міцним.
Південніше інакше. Як тільки з'являється більше площі, все стає не таким доглянутим. Межі між всім зростають і наповнюються сміттям, яке трохи ховається і непомітне окові. Хащі.
Цікаво це все.
