Переклад статті The Verge
Проблеми в житті Роберта МакДаніела почались одного буднього дня у 2013, коли хтось постукав у двері трикімнатного будинку, де він жив разом з бабусею та кількома іншими родичами.
Вийшовши на подвір'я, МакДаніел побачив чималу групу відвідувачів: двох поліціянтів у формі, сусіда, який співпрацював з поліцією та сивого накачанного чолов'ягу у футболці та шортах.
Раніше МакДеніел вже стикався з поліцією. Час від часу вони проїжджали його неширокою вулицею в Остіні, пригороді Чикаго. Іноді зупинялись, проводили арешти та обшуки. За даними газети Chicago Sun-Times, з 775 вбивств, які стались у Чикаго в 2020, 72 відбулись саме в Остіні. Це майже 10%, при тому що сам район займає лише 3% території міста. У мерії Чикаго є спеціальна карта, на якій позначають всі випадки злочинів зі зброєю. На ній синім кольором позначають спокійніші райони, червоним — ті, де перестрілки трапляються частіше. Остін на карті має колір, як у пожежної машини.
Втім, цього разу МакДеніел зовсім не очікував на візит правоохоронців. В його житті вже давно не відбувалось нічого особливого, лише раніше були приводи за вживання марихуани та азартні ігри на вулиці. І, не зважаючи на присутність серед відвідувачів двох офіцерів у формі, жоден з них не збирався звинувачувати його у порушенні закону. Ніхто не хотів ні арештовувати його, ніхто не розслідував злочин. Вони просто хотіли поговорити.
«Я не розумів, чого копи до мене приперлись» — каже МакДаніел, згадуючи минулі події. «Я ніфіга такого не робив, що б могло їх привести.»
Він запросив їх до будинку. Увійшовши, вони повідомили господаря дещо неймовірне: розроблений у Департаменті поліції Чикаго алгоритм вирішив, що МакДеніел може опинитись у перестрілці. Система прийняла таке рішення, проаналізувавши відносини з іншими стрілками, відстань до місць перестрілок та інші дані. Невідомо було, чи буде МакДеніел стріляти, чи навпаки, його самого підстрелять. Але дані передрікали, що щось таке станеться.
МакДаніел одночасно міг і бути жертвою, і зловмисником, тому відвідувачі поставились до ньго відповідно. Соціальний працівник сказав, що може допомогти знайти безпечну роботу, або, може, психологічну допомогу. Натомість поліцейські попередили: від сьогодні поліція Чикаго наглядатиме за ним. Бо ж алгоритм показав, що імовірність того, що МакДаніел когось підстрелить (або що його самого підстрелять) на 99.9% більша, ніж у будь-якого іншого мешканця Чикаго. Це робило його небезпечним, і люди з великими зірками на погонах у поліції добре це розуміли. Тому МакДанієлу варто було б постаратись вести себе якомога краще.
Сама ідея того, що алгоритм може передбачити, що хтось когось застрелить (або сам буде застрелений) здавалась надзвичайною. Мак Даніел не знав, як взагалі реагувати на почуте.
Однак в результаті візиту пробудилось багато потаємних сил. Розпочалась кафкіанська містерія: поліція почала слідкувати за людиною лише тому, що вона чисто теоретично становила небезпеку. У свою чергу, небезпека могла стати реальною, відповідно до логіки пророцтва, яке справджується завдяки самому собі.
Містечко «Остінвілль» було основане в часи Громадянської війни девелопером Генрі Остіном. Воно швидко стало одним з кращих пригородів Чікаго завдяки легкому доступу до міської залізної дороги. Сюди переїхали тисячі емігрантів з Німеччини, Сканинавії, Ірландії та Італії. В середині 1920х Остін був мрією для сімей середнього класу, будинки тут проектували такі відомі архітектори, як Фредерік Шок (Frederick Schock) та Франк Ллойд Райт (Frank Lloyd Wright). Обсаджені деревами вулиці та парки поділили передмістя на багато невеличких ділянок, на яких стояли милі сімейні будиночки.
Втім, після війни все змінилось. Причиною стало розширення міста Чикаго, будівельний бум 1960х а також повоєнна політика «червоних зон». Через це білі емігранти переїхали до районів з кращим доступом до транспорту, натомість інституційна сегрегаційна політика загнала в Остін сім'ї Афроамериканців. У 1990х 90% населення було чорним, багато кварталів занепали або були покинуті.
Квартал, у якому жив МакМаніел, був типовим прикладом цієї історії, тут на вузьких вуличках жили лише Чорні та Іспаномовні. Будинок МакДаніела знаходився на North Mason і поряд не було покинутого житла, але вже на сусідній вулиці можна було знайти якісь покинуті смітники. Влітку місцеві мешканці любили проводити вільний час, сидячи на ганку біля своїх будинків. Це об'єднувало спільноту та надавало відповідну соціальну динаміку, а також допомагало поширювати інформацію, коли до району навідувалась поліція, прагнучи когось заарештувати. МакДаніел згадує, що слідкувати за сусідами було дуже легко, тому люди звикли сунути носа у чужі справи.
Отже, усі сусіди не могли не помітити групу поліціянтів, яка завітала до будинку МакДаніела. Всі відмітили, що поліція прийшла до порогу, потім пішла, а МакДеніел так і залишився вдома, ніхто не одягав на нього наручники і не тягнув з собою.
Члени сім'ї та інші люди по сусідству почали задавати питання. Невже МакДеніел уклав з поліцією якусь угоду?
«Вони хотіли знати, чому їбучі копи приперлись сюди і що вони від мене хотіли», — каже МакДаніел. «І прикол в тому, що я теж хотів би це знати».
Пізніше репортер Chicago Tribune зв'язався з МакДаніелом, щоб дізнатись більше про «хіт-парад» — так у поліції неофіційно називали список осіб, яких, подібно до Макданіела, алгоритм визнав потенційними нападниками (або жертвами нападу). МакДаніел думав, що це дасть йому можливість очистити своє ім'я і довести світові, що він не співпрацює з поліцією. Він же взагалі не робив нічого такого, що могло привернути увагу — окрім тог, що був Чорним.
У МакДаніела не було серйозного кримінального минулого, тому він вважав, що не було ніяких причин для того, щоб поліція з'являлась на порозі його дому, позначаючи його як загрозу.
МакДаніел народився у 1991, він має 12 братів та сестер. Більшість з них, а також чисельні дядьки та племінники, жили неподалік. МакДаніел визнає, що у підлітковому віці не дуже добре ставився до навчання: його вигнали з кількох шкіл через різні причини, серед яких бійки та непорозуміння зі владою. Формально він ніколи не закінчував школу, проте пізніше якось отримав GED (сертифікат про загальне навчання, пр. пер.).
З шести років він разом з бабусею жив в Остіні. Каже, що хотів переїхати до іншого місця, але якось не склалось. Мав кілька місць роботи, в тому числі на кондитерському заводі або у невеличкому магазині, який належав його другу. В інших випадках виживав, як міг.
МакДаніела ніколи не засуджували до ув'язнення, проте арештовували за розповсюдження марихуани та азартні ігри на вулиці. Він каже, що намагався триматись подалі від банд, бо мав дев'ятирічну доньку. З своєю колишньою дружиною він познайомився у старшій школі і з того час від часу вони продовжували зустрічатись. Тапер він питає, як так вийшло, що з таким минулим його занесли до списку найнебезпечніших мешканців міста?
«У мене не було строків, то ж чому вони взагалі завели на мене справу?». Влітку 2013 МакДанієл заявив Tribune: «Та навіть почавши слідкування, вони могли побачити, що я нічого такого не робив.»
Створення списку можливих цілей стало поворотною точкою у більш ніж тридцятирічній роботі по вивченню даних для формування основних засад діяльності поліції.
На початку дев'яностих начальник Транспортної Поліції Нью-Йорку Білл Браттон та його заступник Джек Мапл почали проводити перші експерименти з формування засад діяльності поліції.
Спершу вони не використовували ніяких «технологій», а просто прискіпливо вивчали отримані звіти про правопорушення. Інновація полягала у в організовуванні процесу. Браттон та Мапл отримували купу статистичних даних й відмічали місце кожного порушення на великій карті, що висіла на стіні відділу поліції.
Потім вони продумували стратегію по зменшенню злочинів у певних районах: вирішували, чи послати туди більше патрулів, чи може краще використати працівників поліції під прикриттям. Раніше Браттон займався подібною діяльністю у поліції Бостону і отримав там прізвисько «Володар Точок». У поліції Нью-Йорку Браттон став комісаром, а Мапла призначили заступником комісара з розробки стратегії. Пізніше Мапл став відомим як архітектор програми CompStat, метою якої було покращення процесу обробки інформації про правопорушення.
Тридцять років потому всю роботу з даними та картами стали виконувати комп'ютери. Крім того, завдяки використанню штучного інтелекту та моделюванню паттернів аналітики поліції можуть бачити не тільки ті місця, де було скоєно злочин, а й ті, де злочин може статись у майбутньому.
У той момент, коли спеціальна група завітала до МакДаніела, програми на зразок CompStat використовувались кожному відділі поліції по всій країні. На ринку навіть з'явились компанії типу PredPol, які створювали продукти, що допомагали офіцерам розробити кращі стратегії патрулювання.
Основою для роботи таких програм були географічні дані. Скажімо, якось поліція помітила ріст кількості розбійних нападів у мальовничому Парку Гумбольдта; це означало, що наступного разу нападів стане більше в районі Fifth District, поблизу парку. Відповідно, варто послати туди більше патрулів.
Поліцейське начальство по всьому світу визнає передбачення, основане на вивченні локацій, необхідною складовою для підвищення ефективності патрулювання. Проте такий підхід також може привести до низки жахливих наслідків.
Передбачення не є магією. Це просто здогадки щодо того, що може статись, основані на даних про те, що вже сталось. Як правило, поліцейські програми обробляють дані про арешти та затримання. Може здатись, що в них немає ніякого упередження, проте Департамент Юстиції США показав, що для Афроамериканців імовірність бути заарештованим є вдвічі більшою, ніж для білих. А якщо ви Чорний, то імовірність того, що вас зупинить офіцер поліції, може бути в чотири рази більшою, ніж у білої людини (точні дані залежать від міста, в якому ви проживаєте).
Побудова моделі передбачень на основі таких даних має ризик стигматизування великої кількості людей на основі дискримінаційних даних. Наприклад, у 2017 році дослідження Journal of Statistics and Public Policy показало, що у тих районах Лос-Анджелесу, де поліція проводила тестування ПЗ для передбачення, кількість арештів зросла вдвічі. Інша проблема полягає у тому, що програми не розкривають, на основі яких саме даних було прийняте те чи інше рішення. Таким чином «брудні дані» можуть поєднуватись з більш правильними звітами про порушення закону. У 2019 році дослідження, проведене University AI Now Institute виявило, що у деяких містах до даних додавали неточні або фальсифіковані звіти. Чикаго було одним з таких міст.
Це все свідчить про те, що передбачення може привести до того, що мешканці певних районів опиняться під надмірним наглядом. У свою чергу, такий нагляд стане причиною безчисленних вбивств, які поліція здійснить через порівняно несуттєві правопорушення. (Подумайте про Джорджа Флойда. І про Майкла Брауна. Дванадцятирічний Таміл Райс. Сандра Бланд, Філандо Кастілья, Вальтер Скотт. Тринадцятирічний Адам Толедо, цього року у Чикаго. Адам Стерлінг, Бреонна Тейлор, Ахмад Арбері. Список все ще продовжується.)
У дев'яності роки кількість вбивств у Чикаго була величезною, тому в 2003 поліція започаткувала власну програму CompStat. Того ж року, і вперше за чотири десятиліття, кількість вбивств зменшилась на 500 порівняно з попереднім роком. Не ясно, чи саме CompStat став причиною такого результату, однак програма привернула до себе увагу. Поліція повірила, що використання даних для планування патрулювання принесло реальну користь. У 2006 поліція Чикаго почала співпрацювати з лідерами місцевих спільнот для того, щоб вплинути на молодь, яка знаходиться у зоні ризику. Саме тоді місто почало експериментувати з аналізом даних та програмами по протидії злочинності.
В кінці 2000х у Чикаго стартувала програма, яка мала бути наступним кроком після передбачення, базованого на географічних даних. Натомість вона фокусувалась на людях, деяких специфічних людях. Це була «найвища форма» політики передбачення.
На той момент єдиним містом, де поліція використовувала передбачення на основі особистостей, був Лос-Анджелес. Там в рамках програми "Operation LASER" було створено список «хронічних порушників». Передбачалось, що людей, які мали певного роду контакти з поліцією, внесуть до списків. Пізніше офіцери поліції мали б активно звертати увагу на людей зі списку.
Фраза «дія на основі передбачення» зустрічається досить часто. Її початкове значення полягало зовсім не в малюванні точок на карті, і не у визначенні того, куди б послати побільше патрулів. Мова йшла про те, щоб дізнатись, хто скоїть злочин до того, як цей злочин буде скоєно. У 1956 році Філіп К. Дік описав такі «перед-злочини» у своєму романі «Особлива думка». Він фокусувався на людях, а не місцях. І це була наукова фантастика. Не кажучи вже про те, що роман в цілому присвячено «великій бездушній руйнівній машині, яка несе смерть чоловікам та жінкам.»
Тим не менше, люди на передньому краю розвитку технологій в якийсь момент почали вірити, що перед-злочини дійсно можливі. Також їм почало здаватись, що основане на особистостях передбачення злочинів також може спрацювати в реальному житті.
Такі дії мали жахливі наслідки: ідентифікування та арешт людей, що лише можуть вчинити злочин, протистоїть усім можливим принципам, на яких заснована система правосуддя США. Скажімо, принцип «вважати невинуватим, поки не доведено провину» неможливо застосувати у випадку арешту за потенційний злочин — бо тут навпаки, є завчасне визнання провини. До того ж, завжди є місце для сумнівів у тому, як технологію було реалізовано. А що, як дані були неправильними?
Попри власне бажання МакДаніел став такою собі лабораторною мишею, одним з перших, кого включили у Чиказький «хіт-парад».
21 серпня 2013 у Chicago Tribune вийшла стаття, присвячена хіт-параду та тому, як саме місто збирається втручатись у життя людей, згаданих у ньому. Невідомо, чи хтось з сусідів мав можливість прочитати статтю, яка б пояснювала непевність ситуації, у якій опинився МакДаніел. Однак вона піднімала багато питань щодо того, що собою являє хіт-парад і як людина може добитися виключення з нього.
У статті було сказано, що список складали «за допомогою математичного аналізу», але більше ніяких подробиць не наводилось. Тим паче незрозуміло, чому МакДаніел, Чорний без суттєвої кримінальної історії (у нього точно не було судимостей) став головною метою аналізу. Кого ще занесли до списку? Які фактори департамент поліції використав для аналізу? Що було зроблено для того, щоб впевнитись, що на людей не навішують ярлики просто через колір їх шкіри або місце проживання?
Перед написанням статті для The Verge у 2014 я спілкувався з посадовими особами чиказької поліції. Мене цікавило, що саме малось на увазі під «спостеріганням» за людьми, які могли (або не могли) становити загрозу? Як саме поліціянти проводили спостереження?
Врешті решт шеф поліції сказав «якщо вас внесли до списку, значить так треба було». За його думкою, люди у списку радше були злочинцями, а не «учасниками конфлікту.»
Програма була чорною скринькою. Місцевий блог Second City Cop, авторами якого є анонімні офіцери поліції, почав називати список цілей та команду, яка його склала, «підрозділом по взаємодії з кришталевим шаром.»
МакДаніел каже, що одразу після занесення до списку за ним почали цілодобово стежити.
Він зазначає, що офіцери зробили рівно те, що обіцяли. Поліція почала часто з'являтись біля магазину, в якому він працював, шукаючи приводи для затримання. Менеджерів магазину часто запитували про звички та дії підозрюваного.
Здається, всюди, куди не глянь, можна було знайти поліцейського, готового провести обшук або затримання. Одного разу поліціянти зайшли до магазину. МакДаніел каже, що тоді в них не було ордеру, а департамент поліції дав коментарів щодо цього випадку. Офіцери попросили відкрити сейф під прилавком. МакДаніел не знав комбінацію сейфу, тому вони почекали, поки прийде власник магазину і відкриє. Всередині сейфу знайшлось трохи марихуани та папір для папірос, тому МакДаніела звинуватили у зберіганні речовин. МакДаніел каже, що він не оскаржував звинувачення, бо у нього не було грошей на адвоката. Спікер департаменту поліції відмовився надавати нам коментарі з приводу цієї справи.
«Вони прийшли за вбивцею і все, що їм вдалось знайти — це трохи трави,» — МакДаніел все ще не може повірити, що це відбулось насправді.
Звинувачення не було єдиним наслідком підвищеної уваги поліції. Гірше було те, що багато друзів та сусідів перестали довіряти МакДаніелу.
Не секрет, що у спільнотах, де багато людей побувало за гратами, погано ставляться до тих, кого вважають «стукачами». Але МакДаніел ні на кого не стучав, його навіть не просили про це. Візитери з поліції просто зайшли глянути на нього та запропонували допомогу. Втім, ніхто з сусідів не повірив у це, особливо після того, як копи стали усюди ходити за МакДаніелом.
Таким чином МакДаніел опинився у найгіршій можливій ситуації: поліція не довіряла йому через включення до списку, а друзі та сусіди перестали довіряти через те, що він нібито мав справи з поліцією — попри те, що реальних доказів співпраці не було.
Усі відхрестились від МакДанієла, друзі перестали з ним розмовляти.
Тим часом, поза межами Чикаго були люди, яких цікавила програма зі створення списків порушників. У 2017 знімальна група з Німеччини запросила МакДаніела взяти участь у створенні документального фільму Pre-Crime. Він погодився, сподіваючись, що це допоможе очистити його ім'я перед спільнотою.
Фільмування проходило перед будинком МакДаніела, а також біля магазину, де він працював. Поява великої кількості знімального обладнання, м'яко кажучи, дуже сильно здивувала мешканців району. Замість очищення ім'я МакДаніела, оператори навпаки ще сильніше закріпили підозри сусідів.
Одного дня після зйомок група чоловіків, які жили по сусідству, підійшла до МакДаніела. Вони прямо в очі запитали, чи є він стукачем.
Особисто МакДаніел не бачив нічого поганого в тому, що його прізвище опинилось у списку небезпечних підозрюваних. Проте, він намагався пояснити, що це зовсім не означає співпрацю з поліцією Чикаго. «Я просто сказав правду, — згадує він, — Хотілося б мені, щоб мене прибрали з того списку, бо я навіть не розумію, чому я туди потрапив.» Розмова закінчилась, нові відвідувачі пішли.
Спробуйте на секунду зупинитись і подумайте, наскільки складну ситуацію намагався пояснити МакДаніел: єдиною причиною візиту копів було те, що науково-фантастичний алгоритм призначив його підозрюваним, проаналізувавши дані, до яких ніхто зі звичайних людей не мав доступу. При цьому навіть не було точного розуміння, чи мав він бути злочинцем, чи жертвою.
Здавалось, його пояснення схожі на божевілля — дивні ідеї конспіролога про життя у державі з Великим Братом. Проте у людей, які жили у перенасиченому поліцією передмісті Чикаго, думки йшли в іншому напрямі, більш небезпечному. Чого б це раптом МакДаніел так багато знає про роботу поліції? Чим більше він говорив, тим більше ставав схожим на інформатора. Однак, все, що йому лишалось робити — це умовляння.
Пару днів потому МакДаніел відпочивав у свого знайомого в сусідньому кварталі, аж раптом отримав дзвінок від «когось, хто є другом.» Невідомий друг сказав, що чекає біля будинку МакДаніела і хоче ще раз почути історію про список, візит поліції та створення фільму.
МакДаніел погодився на зустріч, однак по дорозі додому його перестріло авто. З машини пролунало кілька пострілів, одна з куль влучила у коліно.
Хтось з сусідів почув постріли та викликав швидку. Автомобіль зловмисників швидко зник.
Департамент поліції Чикаго надає звіти про перестрілки лише у тому випадку, коли відоме точне місце та час злочину. МакДаніел не зміг згадати точну дату, тому The Verge не вдалось отримати більше інформації про те, як даний випадок було відображено у документах поліції. Прес-секретар департаменту відмовився коментувати цю справу.
У якості доказів МакДаніел може показати хіба що шрами, що залишились від поранення. Його дядько, Лонні Ньюмен, також переконує нас, що племінник каже правду:”Він хороша людина, йому можна довіряти".
Також МакДаніел згадує, що у госпіталі після поранення він зустрів когось, хто знав стрілка. На запитання "Якого дідька вам було потрібно?" відповіддю було "Багато є мазафакерів, яким не сподобалась твоя історія."
Пізніше МакДаніел сказав мені, що у тій ситуації він відчував себе у пастці, з якої немає виходу.
"Я там прожив 25 років. Знав людей, їх сім'ї, друзів, — згадує він, — Ось тут я заходжу в гості, мама мене пригощає смаколиками, ми чілимо на дивані, граємо в ігри, куримо травку. Аж раптом ця ж сама людина наставляє на мене ствол."
На думку МакДаніела, включення до списку стало причиною шкоди, якої його укладачі намагались уникнути: таким чином передбачили подію, яка б не сталась, якби її не передбачили.
З часом програма по укладанню списків піддавалась нищівній критиці з боку різних дослідників. Наприклад, у 2016 у роботі, опублікованій у Journal of Experimental Criminology, було перелічено ряд негативних наслідків, спричинених списком (на той момент його перейменували у "Список стратегічних цілей" (Strategic Subjects List, SSL). Зокрема, "вважалось, що працівники поліції Чикаго мають надавати особливу увагу особам зі списку" — на практиці наслідком цього стало збільшення обшуків та посилене стеження за МакДаніелом. Також у роботі сказано, що "не існувало практичних вказівок щодо того, як саме поводитись з особами з ССЦ. Вище керівництво не надавало уваги пілотній програмі й не намагалось обговорювати її результати з керівниками відділів."
Що ж, виявилось, що список нічого не передбачував. За ним не було ніякої супертехнології. Копи просто використовували його, щоб переслідувати конкретних людей.
Водночас існували й варті більшої уваги проблеми. Невдовзі після виходу дослідження учених RAND мешканців Чикаго збурила інша подія. У жовтні 2014 офіцер поліції Чикаго Джейсон Ван Дайк (Jason Van Dyke) застрелив Лакуана МакДоналда (Laquan McDonald). Розслідування тривало майже рік, аж потім були опубліковані записи перестрілки. Почались масові заворушення, які тривали кілька місяців. Кількість перестрілок раптом зросла на 46% у порівнянні з 2015-2016 роками, і на 85% у порівнянні з 2013. Всього було зареєстровано 3512 таких злочинів.
Антоні Гагліелмі, колишній співробітник департаменту по зв'язкам з громадськістю, зазначає, що вбивство МакДоналда відволікло поліцію від опрацьовування списку.
Він згадує: "Трапилась історія з Лакуаном МакДоналдом і все змінилось. До того ми думали "Давайте глянемо, що вийде з цієї експериментальної програми", а потім вже стало не до того, головною ідеєю було "Господи Ісусе, як зробити, щоб люди перестали стріляти одне в одного?""
З часом ставлення до програми зі створення списків ставало ще більш негативним. Журналісти та громадські організації критикували недостатню прозорість програми — не було ясно, за якими принципами людей заносили до списків. Дослідники ставили під сумнів ефективність в цілому. Правозахисні групи звертали увагу на те, що включення особи до списку може нанести шкоду її репутації.
У 2018 році під час слухань у Комітеті з охорони здоров'я сенату Іллінойсу державний адвокат Рейчел Мерфі зазначила, що список використовували не лише урядовці та співробітники поліції Чикаго. "Його також брали до уваги працівники імміграційної служби, вирішуючи, чи можна надавати людині притулок. Також його використовували прокурори, приймаючи рішення щодо важкості правопорушень". Таким чином, через наявність у списку людей могли депортувати або засудити до невиправдано важких термінів ув'язнення.
Врешті решт виявилось, що негативні наслідки створення списку не були варті витрачених зусиль поліції Чикаго.
Співробітники поліції Лос-Анджелесу дійшли таких саме висновків.
Звіт цивільної колегії , яка здійснює нагляд за роботою поліції Лос-Анджелесу, містить багато критики щодо програми передбачення злочинів. Там зазначалось, що офіцери на основі непевних даних вважали, щоб вважати людей "хронічними правопорушниками". Звіт був лише невеликою частиною звинувачень, що стосувались програми LASER.
Поліція Лос-Анджелесу зупинила програму з персонального передбачення злочинів у квітні 2020. Що ж до поліції Чикаго, там продовжують використовувати алгоритми передбачення злочинів, але списки потенційних порушників перестали використовувати у 2019.
У серпні 2020 МакДаніела знову підстрелили.
Близько півночі 13 серпня він проходив провулком у сотні метрів від того місця, де відбулась минула перестрілка. Було тихо, він йшов собі додому, перевіряючи повідомлення на телефоні, аж раптом у темряві з'явились двоє стрільців. На відео з камери безпеки, знятому тієї ночі, майже нічого не видно: лише якісь постаті у темряві та спалахи пострілів. Одна з постатей — це МакДаніел — відлітає до цегляної стіни, потім повільно сповзає на землю.
"Вони знову це зробили" — каже МакДаніел.
За його словами, відомо, МакДаніелу відомо, хто це зробив, але він не хоче йти до поліції. Ясно, що причиною нападу стало те, що його все ще вважають стукачем. Однак МакДаніел відмовляється звертатись до поліції — саме через те, що він не є стукачем і ніколи ним не стане.
Іронія ситуації цілком очевидна, але від цього не менш захоплива. Список потенційних порушників створювали для того, щоб зменшити кількість насильства, натомість результатом стало те, що МакДаніел став жертвою нападу. Йому довелось відчути всі негаразди, з якими зазвичай стикаються поліцейські інформатори — і при цьому не отримати можливих переваг.
Йому нікому довіряти. Нікуди подітись. Всюди він зустрічає погрози.
"У мене мішень на спині."
І немає ніякого способу її позбутися.
Минулого літа я знову завітав до МакДаніела у його будинку в Остині. Під час розслідування мені вдалось налагодити контакт з одним з людей, що навідались до МакДаніела у 2013 — під час того самого візиту, з якого все почалось.
Це був Чарлз Перрі — колишній в'язень, якому вдалось успішно реінтегруватись у суспільство після відбування терміну. Тепер він, часто на волонтерьских засадах, проводить значну частину свого часу, зустрічаючись з правопорушниками. Намагається переконати їх піти з вулиці, звернутись за психологічною допомогою, позбутись наркозалежності та знайти стабільну роботу. Перрі на своєму досвіді знає, що відчувають ті, хто опинився на вулиці: у 23 роки його арештували та засудили на 25 років за участь у збуті кокаїну.
Зараз Перрі займає посаду директора по роботі зі спільнотою у Westside Health Authority, спеціалізується на допомозі людям, які опинились у складних обставинах. Йому 55 років, але він все ще може працювати помічником тренера у шкільній футбольній команді. Перрі з радістю погодився, коли я запитав, чи може він спробувати допомогти МакДаніелу.
Зустріч Перрі та МакДаніела стала свого роду об'єднанням.
Спершу МакДаніел не впізнав Перрі, тому довелось заново представитись та розказати про своє життя, проведене за гратами. Потім він запропонував МакДаніелу допомогу у пошуку роботи або освіти.
МакДаніел відмовився від усіх пропозицій.
МакДаніел сприймав як загрозу усе, що було пов'язано зі списком потенційних порушників та системою, яка його створила, включно з офіцерами поліції. Він не хотів мати з ними нічого спільного, адже це могло лише погіршити ситуацію. Тоді Перрі спробував запитати МакДаніела про те, чого вартий потенційний ризик співпраці з системою.
"Уяви собі, десь там лежить $50000; ти можеш спробувати вкрасти їх, але у разі невдачі опинишся у тюрмі до кінця своїх днів", — почав Перрі. "Або інший варіант: приймаєш мою пропозицію та йдеш працювати за $12 на годину".
"Мені такого не треба", — відмовився МакДаніел. На його думку, краще було б спробувати отримати $50000.
"Що ж, значить, такий твій вибір", — відповів Перрі.
"Ні, це не мій вибір", — заперечив МакДаніел. "Глянь, як це все відбувається в реальному житті: я вже зараз маю всі ці проблеми. Твої 12 баксів не допоможуть, якщо мене виженуть з дому, якщо мої діти голодуватимуть, якщо матері не буде, чого їсти, якщо мого батька запроторять до в'язниці."
"Але якщо тобі не пощастить вхопити $50000, всі твої проблеми залишаться з тобою, тому ти помреш або опинишся у тюрмі."
На думку МакДаніела, ризик був того вартий. Перрі не вдалось його переконати, і він залишив будинок, а я лишився ще на кілька слів.
"Може, у його віці я б з ним погодився, але зараз — нізащо", — сказав МакДаніел.
"Чому?", — здивувався я.
"Він уже прожив більшу частину свого життя, був у тюрмі, мав погані часи і добрі часи. Зараз уже відбув своє та поводиться обережно — це нормально, можна зрозуміти. Але ти чув, що він пропонує? Він будує свою систему всередині їхньої системи."
Для МакДаніела "системою" була уся сукупність людей, обставин та технологій, через які він опинився у списку.
"Я не можу прийняти пропозицію, не можу їм довіряти", — каже він.
