Збройна агресія Росії, що розпочалась 24 лютого 2022 року з нанесення ударів по мирних Українських містах, призвела до нечуваного гуртування народу України довкола своєї батьківщини. Цей час доречно визначити, як вирішальний у довгій історії українського державотворення.

З сивих давен, народи, що населяли терени, на яких розкинулась сучасна Українська держава, намагались винайти модель суспільного обʼєднання. Умовно цей період можна вважати додержавним пошуком.

Староруські князівства пали в міжусобних війнах. Київ був спалений пошестю зі Сходу – Батиєм в 1240 році. Зникла Тмутаракань на Тамані…

В XIV столітті Галицько-волинське князівство, після переривання княжого роду Данила Галицького потрапило під вплив Польщі, коли король Казимир ІІІ включив терени князівства до складу коронних земель Польщі.

Занепали Чернігівське і Сіверське князівства.

На південь від залишок Києва – розкинувся Дикий Степ.

На самому півдні – Крим, який заселяли васальні до Порти кримські татари.

Так продовжувалось майже до XVI ст.

Люди утікали від своїх пригноблювачів, як з холодної московії, так із західних теренів. Люд утікав у Дикий Степ. Степ, якій був нічий, тож належав усім. Але спокійного життя не було. Нечисельні хутори і села грабували татари, викрадаючи люд в невільники, та нищили завойовники.

На початку XVII ст. почала формуватися українська самоврядна громада – Запоріжська Січ. Червона Русь перебувала в складі Жечі Посполітої. Військова потуга Січі та слабкість її інституціалізму не дозволили в той час сформувати самодостатню Українську державу. На Заході поляки, на півдні кримські татари під Портою, на сході — московське царство (пізніше Російська Імперія зі столицею у новозбудованому Петербурзі). Українським гетьманам приходилось маневрувати, вступаючи в плинні союзи з Кримськими Ханами проти Польщі, з Польщею проти Московії і знову з Московією проти Криму та Польщі.

Європа, після тривалих війн, вступала в обʼєднавчу епоху Вестфальського світоустрою, за яким Європейські князівства закріпляли раніше поділені землі. На історичних УкраїнськихРосійська імператриця Катерина ІІ нищила Запорізьку Січ. В цей час Україна не змогла створити державність. Але були закладені підвалини духу свободи і самоврядування з обиранням свого правителя – гетьмана на козацькій раді. Так започатковувались українська демократія, як виборна влада народу.

Перша світова війна зруйнувала політичний ландшафт Європи. Розпались імперії – Османська, Австро-Угорська, Російська. Землі України, що перебували в складі Австро-Угорщини, Росії, отримали історичну можливість до обʼєднання та створення Української держави.

Голова Української делегації на Версальському конгресі (1918 рік) – Григорій Сидоренко продемонстрував мапу етнічних українських земель, чим вперше заявив про історичні Українські терени, на яких буде відновлюватись Українська держава.

За Ризьким мирним договором 1920 року, Західна Україна була передана в склад відновленої польської держави. Лінія Керзона розділила землі Західної України. Центральна Україна зі столицею в Харкові, а пізніш у Києві була під владою більшовиків, тобто Москви.

Друга світова війна сколихнула Європу. Терени України виявились в центрі бойових дій. Народ ментально розділеної країни боровся за свою незалежність в різних таборах. УПА, Радянська армія – кожен відстоював своє розуміння майбутнього. Після перемоги над німецьким фашизмом, Україна стала республікою в складі СРСР. Але чи отримав народ багатостраждальної України свою незалежність? Звичайно, що ні. Ми потрапили в нову тоталітарну кабалу із чужим центром управління.

Радянська влада, тяжіючи до московського центру, не була в змозі дати українському народу обʼєднавчу ідею. Тож збройна визвольна боротьба на західних теренах продовжувалась до початку 60-х років, а політична боротьба не вщухала до самого кінця СРСР.

Розпад СРСР в 1991 році відкрив перед нами шлях відновлення державності. Ми отримали свою столицю в Києві, а не чужу у Москві. Але почали з'являтись нові проблеми, як економічні, так і державотворчі.

Поряд з вибудовую незалежної економіки, яка би забезпечувала власні замкнуті виробничі цикли, не повʼязані із радянським розподілом праці в межах усього СРСР, повстало питання пошуку оптимальної моделі політичного устрою та загальнонародної обʼєднавчої ідеї.

Радянська ідеологема про створення нової нації – «радянський народ» виявилась примарою. Економічна співпраця в рамках єдиного директивно-зарегульованого господарського комплексу підмінялась ідеологічним конструктом інтернаціональної та класової єдності, повністю відкидаючи націєтворчі устремління народів СРСР.

Створивши свою національну державу, український народ ще перебував у пошуку своєї національної ідеї.

В 1997 році, другий Президент України – Л.Д.Кучма видав книгу «Україна – не Росія», чим, чи не вперше на такому високому рівні констатував, що Українська державність має свій самобутній шлях розвитку, не залежний від Російського імперського проекту.

Вагому проблему ментального розподілу висвітив канадський історик Українського походження – Орест Субтельний, визначив названу його іменем «лінію Субтельного», що, проходячи з північного сходу на південний захід, поділяла Україну на дві приблизно рівні частини. З переважно україномовним та з переважно російськомовним населенням. Одна частина ментально тяжіла до Європи – інша не визначилась між Європою та Росією.

Сепаратистський рух на сході України призвів до створення квазіреспублік – ДНР та ЛНР. Такі дії кримінальне законодавство визначає як «порушення встановленого порядку державного управління», і є тяжким державним злочином. Відповідно, Українська влада почала антитерористичну операцію, яка насправді закінчилась би за декілька тижнів, але на допомогу терористам прийшла військова допомога з Росії. Війна прийняла позиційний характер, лінія бойових дій зупинилась на довгих 8 років. На півдні України, Російський військовий контингент захопив належний Україні Крим. Для формальної легалізації своїх дій, провів під дулами автоматів псевдо референдум. Таким чином, в порушення міжнародного та національного Українського законодавства, Крим був анексований, тобто протиправно включений в склад іншої країни – Росії.

Російська Федерація розвʼязала проти України так звану «гібридну війну». За визначенням начальника ГШ ЗС Росії Герасимова – «гібридна війна – це перманентна війна, як продовження політики», на відміну від відомого вислову Клаузевіца – «війна, як продовження політики військовими методами». Тобто Росія вибрала постійну війну – в політиці, в економіці, в непрямих силових діях «під чужим прапором». Розвиток таких дій Росії закономірно призвів до політики ультиматумів та погроз відкритого застосування військової сили.

24 лютого 2022 року Росія почала наносити ракетно-бомбові удари по мирних Українських містах…

Навіть ті, хто шукав свою ідентичність між Росією та Україною, отримали однозначну та беззаперечну відповідь на споконвічне питання – «хто є хто?». По яку сторону друзі та по яку сторону ворог! Пророчі слова Миколи Хвильового «Геть від Москви» стали реальністью. Відбулось розуміння нашого стратегічно шляху до обʼєднаної Європи. Ми почали розуміти, що наша місія полягає не в протипоставленні до Російського державного проекту. Ми значно вище цієї ідеологеми. Ми довели не тільки право на власну суверенну соборну державу. Наша місія полягає в культуванні найкращих рис словʼян – внутрішній свободі, гуртуванні навколо Української держави. Відсіччю агресору ми довели наш Європейський вибір. Ми довели єдність нашої спільної мети.

З впевненістю можна стверджувати, що створення єдиної самобутньої Української нації відбулось.

Слава Україні!

ЯОО, Львів, 26.03.2022.