НАУКОВИЙ МЕТОД ПІЗНАННЯ ЯК СИСТЕМА ФОРМУВАННЯ ЦІЛІСНОГО СВІТОГЛЯДУ

Науковий метод пізнання як система формування цілісного світогляду

Яременко Олексій Олександрович

Шлях розуму в пошуках істини.

проф. Олексій Ільїч Осіпов

Вступ

Людині притаманне удосконалення. У світі, що швидко змінюється, є лиш два шляхи – розвиток або деградація. Зрозуміло, що тільки розвиток та постійне удосконалення є поступом розвитку людства. Виникає слушне питання – який спосіб вивчення навколишнього світу є достатньо науковим, щоб забезпечити дороговказ для прогресу.

В історичній ретроспективі[1] знаходимо лиш два базових метода пізнання світу – релігійний та філософський. Філософія, як і релігія носять суб'єктивний характер і, фактично є різновидами духовної діяльності

РЕЛІГІЯ (від лат. religio — побожність) — духовний феномен, який виражає віру людини в існування надприродного Начала, і є для неї засобом спілкування з ним та входження в його світ. Особливістю релігії є те, що в ній відображаються не зовнішні, щодо людини, сили, а такий її особистісний стан, що його можна назвати станом самовизначення у світі, здобуття людиною самої себе. Будь-яку релігійну систему характеризує віра в трансцендентне і система зв'язків з ним[2].

ФІЛОСОФІЯ (від грецьк. φιλοσοφία - любов до мудрості) — особливий різновид духовної культури, призначення якого полягає в осмисленні основ природного і соціального світу, формоутворень культури і пізнання, людини та її сутності. Наслідком цього осмислення є формування в сфері суспільної свідомості системи засадничих поглядів і світоглядних переконань, узагальнених уявлень і концептуальних побудов про сутність і граничні проблеми буття, людську присутність у ньому, можливості його осягнення людським розумом[3].

Релігію та середньовічну філософію з певним припущенням вважають спорідненими формами духовної діяльності. Релігія є життям в спілкуванні з Богом, що має на меті задоволення особистої потреби людської душі в порятунку, в пошуку душевного спокою. Філософія є, по суті, абсолютно незалежним від будь-яких особистих інтересів — вищим осягненням буття і життя шляхом розсуду їх абсолютної першооснови. Але ці, по суті, різнорідні форми духовного життя збігались між собою в тому відношенні, що обидві вони здійсненні лише через скерованість свідомості на один той самий об'єкт — на Бога[4].

Наука, як доказовий та повторюваний експеримент тільки починала зароджуватись. Науковці використовували єдиний доступний їм метод дослідження – емпіричний, тобто доступний досліднику особисто через відчуття та узагальнення.

Удосконалення емпіричного методу дослідження призвело до формування емпіричного циклу, який використовується і в теперішні часи.

Емпіричний цикл дослідження включає наступні етапи:

• спостереження (англ. observation) — збір та групування емпіричних фактів, формування гіпотези,
• індукція (англ. induction) — розробка гіпотез,
• дедукція (англ. deduction) — дедукція (виведення) послідовності гіпотез, які перевіряються прогнозуванням,
• перевірка (англ. testing) — перевірка гіпотези з нового емпіричного матеріалу,
• оцінка (англ. ealuation) — оцінка результатів перевірки[5].

Попри свою розповсюдженість, емпіричний метод дослідження не став найбільш поширеним, оскільки його використання не в змозі забезпечити високі вимоги формалізації та методології наукових досліджень.

Виникнення наукового методу

Розвиток продуктивних сил та суспільних відносин ставив задачі, які тогочасна дослідницька діяльність не могла розв'язати. Філософська та наукова думка діяли в обмеженій парадигмі абсолютизації доступних знань, їх тлумачення та намагання пристосувати до реалій оточуючого світу. Аналіз Біблії, священних писань та праць античних філософів не створював нові знання, не міг підняти науку на новий, вищий рівень.

Ірраціональне сприйняття духовної літератури давало дуже просте пояснення – спираючись у всьому на вищу волю – волю Бога. При цьому критичне осмислення, приймаючи божественні лемми, не могло дати пояснення про механізм реалізації вищої волі, не давало відповіді на питання — як і чому діє той чи інший процес.

Таким чином виникла необхідність не просто отримувати знання, але й їх перевірити, формалізувати (описати), зберегти і навчити інших. Тобто повстала необхідність пошуку закономірностей повторюваності явищ та виявити принципи, що її забезпечують. Ще до виникнення сучасної науки, в XIII ст. англійський монах і дослідник Роджер Бекон, критикуючи схоластичний підхід у своєму трактаті "Opus tertium", писав — «Людський інтелект являє собою значну неміч, що відчуває кожен, і про що свідчать святі і філософи. Адже те, що найбільш пізнаване само по собі, найменш пізнаване для нас, і навпаки, як пише філософ в сьомій книзі „Метафізики“ (Аристотель. „Метафізика“). І в зв'язку з цим нашому інтелекту достатньо своєї власної слабкості, щоб ми не давали йому причин і приводів для помилки. І тому я хотів виключити причини людських помилок, адже до тих пір, поки вони вкорінені в серці людини, йому неможливо бачити істину»[6].

Дослідники вважають, що науковий метод почав формуватися в рамках філософії як натуральна філософія, тобто намагань осмислення явищ, що спостерігаються. Дослідження наукового методу в рамках історичного дискурсу прийнято починати з Галілео Галілея (1564 — 1642), якого вважають початківцем експериментальної фізики та Ісака Ньютона (1643 — 1727) — засновника теоретичної фізики[7].

Накопичення знань про всесвіт, стрімкий розвиток мануфактурного виробництва, зумовив прогрес у філософії пізнання, що сформував два основних підходи у парадигмі дослідження – раціоналізм і емпіризм.

Емпіризм (грец. еmpeiria – досвід) — філософський напрям, який визнає чуттєвий досвід основним і єдиним джерелом і змістом знання. Найбільш відомими представниками школи були Ф. Бекон і Т. Гобс

Раціоналізм(лат. rationalis – розум) – сукупність філософських напрямків, що визнають розум основою пізнання. Раціоналізм протистоїть як ірраціоналізму (інтуїтивізм) так і емпіризму. Основоположником раціоналізму є дуаліст Р. Декарт. Продовжили – голландський філософ Б. Спіноза, німецький філософ Г. Лейбніц.

У XVII ст. англійський філософ Френсіс Бекон (1561 — 1626) прийшов до висновку, що не можливо пізнавати світ, виключно через тлумачення древніх знань і з перемінним успіхом намагатись застосовувати їх до опису буття. Слід діяти навпаки — подивитися на реальність, вивчити реальні факти, узагальнити їх, і вже за цими результатами будувати науку. Покладатись виключно на реальні факти, що визначені практично як єдиний критерій істини, а не на авторитети, якими б поважними вони не були. До такого висновку привели дослідження обмеженості схоластичного методу. Догматичній дедукції схоластів він протиставив індуктивний метод — від конкретного до загального, яким узагальнював факти у явища в пошуку повторюваної закономірності.

Р. Декарт вважав природнім, що усі знання людства слід перевіряти силою сумніву, тому наука повинна ґрунтуватись на засадах, незалежних від суб'єктивного досвіду та органів відчуття. "Cōgitō ergō sum" (лат.) – «Я мислю – значить існую» – писав Р. Декарт[8].

Філософський дуалізм між емпіризмом і раціоналізмом призвів до створення нової філософсько-методологічної дисципліни – епістемології (грец. επιστήμη, «знання»; λόγος, «вчення»), яка досліджувала знання (епістеме) як таке; його будову, структуру, функціонування і розвиток.

Дискурс між емпіризмом і раціоналізмом виявився значним набуттям класичної філософії пізнання, але не зміг виробити єдиний підхід у методології наукових досліджень.

Таким чином виникла потреба розробки нового методологічного апарату для раціонального пізнання всесіту.

Розвиток наукового методу

Пізнаючи природу, людство накопичувало знання, але відбувалось це не систематизовано. Кожен дослідник намагався розробити власну методику пізнання. Розбіжності в підході щодо досліджень як правило не могли дати повторюваний результат, а накопиченні знання не узагальнювались, оскільки носили суб'єктивно-пізнавальний характер. Тож повстало слушне запитання – наскільки істинним є знання, наскільки однозначною є тлумачення законів, що сформовані отриманим знанням?

Філософи визначають ЗНАННЯ як особливу форму духовного засвоєння результатів пізнання (процесу відтворення дійсності), що характеризується усвідомленням їх істинності[9], тобто, в розширеному розумінні знання – це відображення реальності суб'єкта у формі розумінь та представлень.

Не завжди набуті знання могли бути повторені та доведені. Дослідникам не вистачало універсального методу, який би дозволив отримувати знання про явища. Щоб ці знання можна було перевірити, зберегти і передати іншим людям, відбулось формування наукового знання, як системи знань про закони природи, суспільства, мислення. Наукове знання стало основою наукової картини всесвіту, оскільки описує закони його розвитку.

Не слід ототожнювати поняття ЗНАННЯ та НАУКА. Якщо знання є результатом пізнання, тобто має статичну ознаку, то наука є соціально-значущою сферою людської діяльності, що спрямована на виробництво та систематизацію знань про закономірності існуючого засобами теоретичного обґрунтування та емпіричного випробування і перевірки пізнавальних результатів для розкриття їх об'єктивного змісту (істинності, достовірності, інтерсуб'єктивності)[10].

Дослідження світу та отримання знань, вимагало універсалізації підходу до їх отримання. Знання повинні бути універсальними, накопичуваними та об'єктивно повторюваними. Таким чином поступово формувалось філософське розуміння науки, як сфери людської діяльності, спрямованої на вироблення і систематизацію об'єктивних знань про дійсність. Ця діяльність здійснюється шляхом збору фактів, їх регулярного оновлення, систематизації та критичного аналізу[11].

Метод, яким здійснюється наука, отримав назву «науковий метод». Це визначення появилось в XIX ст., в часи наукової революції, коли відбувся значний інституціальний розвиток науки, коли дослідницька спільнота отримала не тільки нові уявлення про навколишній світ, але і зміну розуміння вчених, як ці відкриття слід робити.

Таким чином – «науковий метод» можна визначити як процес здійснення науки, з допомогою якого, спираючись на попередні знання, отримуючи нові дані, методом створення нового знання, людство поступово розвиває більш складне розуміння законів оточуючого світу.

Метою наукового методу є забезпечення наукового пізнання шляхом поступового отримання нових знань, які можливо перевірити, описати, зберегти та передати нащадкам.

Складові елементи наукового методу

Одна з основних вимог, яка формує науковий метод пізнання, полягає в об'єктивності процесу дослідження, що повністю виключає суб'єктивне тлумачення отриманих результатів і їх аналіз.

Сам метод доцільно розглянути у формі етапів його реалізації.

1. Спостереження – є скерованим процесом сприйняття дійсності яку можливо описати та зафіксувати як суб'єктивно (без використання сторонніх засобів), так і з допомогою засобів спостереження і контролю.
2. Формулювання гіпотези (від др.-грец. ὑπόθεσις – «підстава», «припущення») є спробою правдоподібно пояснити явище, що спостерігається на базі відомих або передбачуваних знань. Гіпотеза може бути підтверджена або доведена або спростована. Таким чином, гіпотеза стає фактом або відкритою проблемою (припущенням).
3. Доведення гіпотези повинно бути конкретним, фактологічним, однозначним та відповідати так званому «критерію фальсифікації» – тобто відкритим для науково обґрунтованого заперечення. Якщо твердження неможливо доказово спростувати, тоді воно приймається істинним і на підставі його гіпотези формулюється закон.

Головним і найнадійнішим завжди вважається критерій практики. Але навіть і він часто виявляється абсолютно недостатнім.

Відомий філософ і фізик Ф. Франк († 1966) з цього приводу дотепно зауважив: «Наука схожа на детективну розповідь. Всі факти підтверджують певну гіпотезу, але правильної виявляється, врешті-решт, зовсім інша гіпотеза[12]».

1. Формулювання закону. Закон розуміється як вербальне та/або математично виражене твердження, що є доведене (на відміну від аксіоми), яке описує співвідношення, зв'язки між різними науковими поняттями, і визнане на даному етапі науковим співтовариством таким, що узгоджується з іншими науковими законами. Закон, справедливість якого була встановлена не з теоретичних міркувань, а з дослідних даних, називають емпіричним законом. [13].
2. Повторюваність слід розуміти як можливість повторити експеримент незалежним дослідником на підставі відомих вхідних даних з вірним відображенням результату. Цей крок є тісно пов'язаний з критерієм фальсифікації, оскільки, в результаті експерименту або моделювання гіпотеза може бути уточнена.

Аналіз складових етапів наукового методу, дозволяє визначити певні правила.

1. Правило доказовості полягає в тому, що будь-яке наукове твердження повинно бути доведене.
2. Критерій фальсифікації передбачає, що будь-яке наукове твердження можна спробувати спростувати. Відсутність доказового спростування підвищує вірність наукового твердження. Висновком слугує вимога існування принципової можливості перевірки наукового твердження, при відсутності можливості перевірки, твердження втрачає свою науковість.

Критика наукового методу

Головна задача науки полягає у раціональному пошуку істини. Науковий світогляд ґрунтується на переконанні, що усе наукове знання, як істина, носить виключно об'єктивний характер. Тобто такий, який можливо засвідчити спостереженнями та вимірами, які доступні будь-якому сторонньому досліднику. Усе, що виходить за межі об'єктивного спостереження та експерименту, є суб'єктивним, не має відношення до науки та істини, і, відповідно, є антинауковим. Усе, що сучасна наука не може пізнати, що виходить за межі об'єктивного спостереження і експерименту, вважається суб'єктивним і не науковим.

Академік Л.С. Берг пише: «У науці все те, що сприяє її розвитку, є істина, все, що перешкоджає розвитку науки, помилково. В цьому відношенні справжнє аналогічно доцільному ... Отже, істина в науці — це все те, що доцільно, що виправдовується і підтверджується досвідом, здатним служити подальшому прогресу науки. У науці питання про істину вирішується практикою.

Теорія Птолемея свого часу сприяла прогресу знання і стала справжньою, але коли вона перестала служити цій меті, Коперником була запропонована нова теорія світобудови, згідно з якою Сонце нерухоме, а Земля рухається. Але тепер нам відомо, що і цей погляд не відповідає істині, бо рухається не тільки Земля, але і Сонце.

Користь є критерій придатності, а отже, істинності. Іншого способу розрізняти істину людині не дано ... Істина є корисна фікція, оману — шкідлива ... Отже, ми визначили, що таке істина з точки зору науки[14]».

Р. Оппенгеймер († 1967): «Я мав можливість проконсультуватися з сорока фізиками-теоретиками ... Мої колеги, незважаючи на відмінність їх поглядів, дотримуються, принаймні, одного переконання. Всі визнають, що ми не розуміємо природу матерії, законів, які керують нею, мови, яким вона може бути описана[15]».

Науковий метод не розглядає інші способи пізнання світу, наприклад суб'єктивно-містичний. Тому що він носить виключно особистісний характер, який під істиною розуміє щось не конкретизоване, що переживає особистість у власному досвіді. Будучи нерозривно пов'язаною з особистістю, не носить універсального характеру і не відповідає критерію повторюваності.

Релігійний метод пізнання лежить в площині індивідуального одкровення, тому теж не носить універсальний характер.

Таким чином,

якщо людина прагне до пошуку істини через усвідомлення універсальних законів всесвіту, науковий метод пізнання вказує практичний шлях.

Особлива характеристика закону природи полягає в його абсолютності, тобто незалежності від спостерігача та повторюваності. З цього випливає правило, що випадкові та разові події не можуть бути об'єктом наукового дослідження.

Науковий метод надає досліднику методологію пошуку та дозволяє систематизувати не тільки самі знання, але й процес дослідження, тобто отримання та узагальнення знань.

Посилання.