Лідер гурту ТІК Віктор Бронюк пригадав в журналі «КРАЇНА», коли він востаннє…
… витрачав мільйон
— У 2010 році, коли купував будинок. Я виріс у приватному будинку, тому завжди мріяв про своє гніздечко. Та й наситився вже орендою квартир! Є така приказка, що два переїзди в рік рівносильні пожежі. Перед покупкою у нас саме так і було: орендуючи житло, в силу різних обставин ми за рік були змушені тричі переїжджати. То був дуже важкий період, бо ще й були з малою дитиною на руках. На щастя, знайшли гарний будиночок у хорошому районі у моїй рідній Вінниці, придбали його і вже далі розбудовували, добудовували на смій смак.
У багатьох будівельних процесах я сам залюбки брав участь. Зокрема, коли оновлював фасад, вирішив прикрасити будинок вишивкою. Розпис хат — незаслужено забута українська традиція. Малюнок обрав класичний — традиційну подільську червоно-чорну вишивку. Але всі майстри, до яких звертався, в один голос почали відмовляти від цієї ідеї. Переконували, що то зробити нереально. Навіть зверталися до німців, які виробляють фасадні фарби, і ті теж почали засипати своїми залізними аргументами проти. Але я був непохитний: в голові собі вже все зробив, тож фрази про «нереальність» просто не сприймав.
Зрештою я згадав свою художню освіту, всі підробітки на будівництві зі студентських часів, і сам включився у процес. Погратися дійсно довелося чимало. Але результат вийшов саме таким, як я очікував — завдяки вишивці на стінах і вікнах будинок ніби ожив. Вийшло дуже стильно! Перехожі постійно зупиняються біля хати, аби детальніше її роздивитися. А майстри, які допомагали, навіть фото німцям потім вислали, аби показати, що українці все-таки змогли зробити те, що вони називали неможливим (посміхається).
Мені це все було дуже цікаво, адже за першою освітою я — вчитель образотворчого мистецтва і художньої праці, художник-дизайнер. Та й хатню чоловічу роботу звик виконувати сам. Покласти плитку чи ламінат, повісити люстру чи замінити сантехніку — для мене не проблема. Коли робиш щось для своєї родини – це завжди в задоволення! У будинку для себе особисто я зробив художню майстерню, про яку завжди мріяв. А оскільки біля будинку є ще невеличка ділянка, маємо красивий фонтан, власний садочок та квітник – посадив вже 100 кущів троянд, різних ягід, рослин, дерев! Радують око усім нам!
… мав справи з поліцією
— Я живу недалеко від Управління патрульної поліції Вінниці, тому поліцію можу бачити вдень і вночі — машини постійно їдуть на патрулювання або вже з нього. Та й багато моїх друзів працюють у Національній поліції. От нещодавно контактував із заступником командира батальйону патрульної поліції міста Києва Максимом Демчиком, який є чоловіком директора нашого гурту Олі Рудніченко.
Максим – дійсно та людина, яка пішла у поліцію з метою щось змінити у державі. Він працював у абсолютно іншій сфері, але коли постало питання, що все-таки щось у країні повинно змінитися, він не побоявся і сам вирішив долучитися до змін. Починав роботу як рядовий співробітник, а сьогодні своїм прикладом доводить: зараз час змін та розвитку себе в державі та держави у собі. У людей є багато різних вражень про нову поліцію, є як позитивні, так і негативні чи незручні моменти. А для мене Максим – якраз гарний приклад цікавої та відповідальної людини, яка ефективно працює у новій поліції.
Під час нашої недавньої зустрічі ми розмовляли про історію, яку обоє дуже любимо. Я — історик за освітою, а Максим довгий час захоплювався і продовжує займатися історичними реконструкціями. У нього є багато зразків форми різних часів і військ. Тож на Покрову, у День захисника України він брав участь у військово-історичній реконструкції часів Симона Петлюри та УНР, що відбулась у центрі Вінниці. Хто ще не знає – у цей день у Вінниці відкрили пам'ятник Петлюрі.
… давав хабаря
— Спочатку треба визначитися, що вважати хабаром! Бо за законами України навіть трохи дорожчий букет, піднесений викладачу чи посадовій особі до Дня народження, може розцінюватись як хабар (посміхається). Востаннє я давав хабара влітку на митниці у Румунії. За те, що у моїй автівці тоновані вікна, заплатив 15 євро. Коли закінчується туристичний сезон, йде великий потік автомобілів, їхні прикордонники знають, що ніхто не хоче довго стояти на митниці, тож на деяких пропускних пунктах приходять і видивляються, у кого тонований автомобіль. Вже кілька разів через це доводилось давати хабар. Хоча є деякі, які взагалі уваги не звертають. Тут все дуже індивідуально.
… давав гроші в борг
— Пару днів тому давав у борг друзям. Я досить часто це роблю. Є багато людей, які кажуть, що принципово не дають, але я завжди дотримуюсь тієї думки, що ніхто не знає, що може трапитися завтра. У житті буває всяке: і раптові непередбачувані витрати, і безвихідь. Люди ж звертаються по допомогу не від хорошого життя! Тому намагаюся допомагати. Хоча, звісно, історії різні трапляються. Є ті, хто гроші повертають, є ті – що ні. То вже на совісті кожного. Я все одно вважаю, що коли є можливість, потрібно робити добро. Пам'ятаєте з мультфільму того єнота, який посміхався, дивлячись у річку? У житті все саме так: все повертається у будь-якому випадку!
… готував
Зранку варив суп із судака. Напередодні у моєї дружини саме був день народження, то зранку прокинулись гості, які мали не дуже здоровий стан організму. От я і наварив їм велику каструлю цілющого й чарівного рибного супу. Коли є можливість, я залюбки куховарю! Кулінарія – моє захоплення, тож знаю чимало смачних рецептів та секретів. Цей рибний суп я називаю саме супом, а не ухою, тому що привіз рецепт із Болгарії.
Найперший крок до його успішного приготування – кинути рибу у холодну воду! Це навчили мене друзі, які часто ходять у походи, і я не раз переконувався: дійсно, саме так риба не розварюється. Далі кидається картопелька, підсмажується морква з цибулькою. Все готується так певний час, потім дістається риба, з неї витягуються кістки, м'ясо ділиться на дрібні порції і закидається назад до каструлі. Наостанок ще можна кинути декілька помідорок, які підсилюють рибний смак, або вичавити трохи лимонного соку. Спеції, зелень за смаком — і ви маєте на столі прекрасний, легко засвоюваний, дієтичний і головне — смачний рибний суп!
… цілувався
— Вчора із дружиною. Після того, як ми приземлилися після польоту на повітряній кулі. Сертифікат на політ над Кам'янець-Подільською фортецею друзі подарували мені ще у березні на день народження. Але от тільки зараз, буквально за пару днів до завершення літного сезону, вдалося з'їздити. З погодою пощастило: якщо у Вінниці весь день лив дощ, то у Кам'янці-Подільському погода була чудовою – теплою й безвітряною. Це був перший політ для всієї нашої родини, тож враження й емоції переповнювали усіх!
У всьому, що стосується хоч мінімального екстриму, будь то перший політ чи перший крок на корабель, хвилювання, як правило, відчуваєш. А тут настільки все швидко відбулось, що й завагатися ніхто не встиг. Сіли й полетіли! Й не помітили, як відірвалися від землі і швидко набрали 250 метрів висоти. Були захоплені чудовими подільськими краєвидами, які відкриваються згори. А ще – багатьма цікавими розповідями, якими ділилися друзі і чудовий пілот нашого теплового аеростата – саме так правильно говорити! Юра є досить знаковою фігурою у цих колах, має чимало здобутків і їздить у якості судді на міжнародні змагання, тож повідав нам всі тонкощі й нюанси керування кулею.
По великому рахунку, це великий вітрильник, при керуванні якого потрібно знати закони фізики, розумітися на метрології. Юра управляв так вправно, що наше приземлення було надзвичайно легким і майже невідчутним. А після польоту нас чекало посвячення у повітроплавці: кожному підпалювали маленький шматочок волосся, який тут же гасили шампанським. Це обов'язкова процедура для всіх, хто вперше літає на повітряній кулі. Ритуал дещо нагадував окультний обряд (посміхається), але хлопці пояснили, що все пов'язано з тим, що перші аеростати надувалися гарячим повітрям після підпалу вовни, яка дає густий, їдкий дим. Вважалося, чим густіший дим, тим він має більшу піднімальну силу.
Щоб відчути запах тієї паленої вовни і підпалюють шматочок волосся. А оскільки колись повітряні кулі були транспортом лише для привілейованих осіб, ще у 18 столітті для подолання дискримінації повітроплавцям було надане право давати дворянські титули пасажирам, що вперше піднялись у небо. Так що додому ми їхали вже з новими титулами (посміхається)! Той день для нас усіх був найцікавішою казкою-пригодою. Повітроплавальна братія – дуже цікаві люди, які люблять підкорювати небо, торкатися хмар і постійно розповідати неймовірні історії. Ми отримали масу задоволення від польоту!
… мав роман
— Головний роман мого життя, що почався 10 років тому, коли я зустрів свою майбутню дружину, триває й досі! Наші стосунки розвиваються, дружину продовжую завойовувати – все як і має бути!
… вдягав фрак/класичний костюм
— Фрак востаннє одягав минулого року на зйомки зимової серії ігор «Що? Де? Коли?». А буквально декілька днів тому саме розмовляв з керівником українського клубу Олександром Андросовим про наступні зйомки. Дуже люблю грати у «Що? Де? Коли?». Обожнюю і саму гру, і ту особливу атмосферу, яка там панує. Її насправді не порівняєш ні з чим! Коли сидиш по той бік телеекрану, думаєш: «Та що ж там складного?!» Але у реальному часі все настільки швидко, динамічно, треба добре сконцентруватися, щоб вчасно дати правильну відповідь. Адреналін на «Що? Де? Коли?» грає ще той! Тож завжди з неабияким нетерпінням чекаю нових ігор!
… їздив у метро
— Ой, давненько вже! Навіть важко пригадати… В Україні ми більше подорожуємо автомобілем або гастрольним автобусом. А за кордоном я люблю туристичні автобуси – двоповерхові або просто з панорамними вікнами. Їдучи у них, можеш роздивитися місто, щось цікаве побачити. Метрополітен же рятує, коли у великому місті потрібно кудись дуже швидко добратися, уникаючи пробок. Востаннє у метро я, напевно, їздив декілька років тому у Парижі, куди «ТІК» їздив на зйомки «Битви націй». І, скажу вам, паризьке метро багато чим відрізняється від нашого (посміхається)! Особливо тим, що коли ми з нашим продюсером Олегом Збаращуком зайшли у вагон, виявили, що ми – єдині світлошкірі пасажирі. Навколо були самі афрофранцузи. Трохи дивно було почуватися білою вороною у серці Європи, але така вже сьогоднішня європейська реальність.
… плакав
— Взимку. Ми дивились фільм. Чесно кажучи, вже й не згадаю який саме, але пам'ятаю, що сюжет так зачепив, що аж сльози підійшли. Я – людина емоційна, але стримана. Втім, є речі, які чіпляють за живе, і тоді дійсно неможливо стриматися.
… випивав
— У компанії друзів випивав у повноцінному розумінні цього слова – років сім тому. Дякувати Богу, в мене з алкоголем проблем ніколи не було, але для себе я прийняв рішення взагалі його не вживати. Станом на зараз алкогольні напої можу спробувати виключно на рівні дегустації, коли щось ну дуже цікаве з'являється. Наприклад, цього року мені презентували декілька пляшок українського коньяку 70-80-х років. Це вже, можна сказати, музейні експонати! Що цікаво, марка одна – «Десна» — але коньяки випущені у різні роки на Сімферопольському, Одеському і Херсонському заводах, тож смак мають абсолютно різний. Смак і аромат дійсно дуже цікавий та неповторний.
… писав заповіт
— Ще не писав взагалі. І думок таких не маю. Ще ж пожити хочеться (посміхається)!
… чув про себе плітки
— За плітками я не слідкую. От треба людям про щось поговорити – ну що поробиш?! Хай собі говорять (посміхається)! Хоча перли інколи ще які доводиться чути! Часто приїжджаєш під час гастролей, а місцева журналістка починає: «Я знаю, що ви були мером Вінниці…» Кажу: «А звідки ви знаєте?» — «Ну як? Це ж не секрет. Всі знають!» Я не знаю, а вони знають (посміхається)… Чи от коли у нас був спільний тур з Іриною Білик, то знайомі переказували: «Слухай, на роботі прийшла знайома, каже, чула, що Бронюк покинув жінку з двома дітьми і поїхав з Біличкою в тур»…
А декілька років тому у мене був ще й такий кумедний випадок. Мій двоюрідний брат затіяв ремонт і попросив допомогти замінити ламінат у кімнаті. Я взяв інструменти і почав працювати. У кожного з нас є сусід, який ходить і цікавиться всім, що відбувається. От саме такий зайшов у гості до брата. Як побачив мене, одразу почав розпитувати, чи я — не той самий, що співає про оленів. Брат вирішив над ним пожартувати, сказав: «Я й сам дивлюся, що ніби він. Та я просто в газеті побачив номер майстра, викликав і от він приїхав. Сам не знаю, як так вийшло». То той сусід потів декілька років усім ходив розказував, що лідер «ТІК» працює за викликом і ламінат кладе, як звичайний майстер. І лише потім, коли дізнався, що то я братові допомагав, зрозумів, чого над ним усі завжди сміялися.
… робив тату
— Тату ніколи не робив, бо поки що немає такої потреби. Я часто ставав свідком, коли люди робили необдумані вчинки, про які потім довго шкодували. Пам'ятаю ще з дитинства, як товариш набив своє ім'я. А йому накололи ще синьою фарбою, як у тюрмі! То батько коли побачив, заволав: «Ти що? Забув, як тебе звати?!» — і змусив його наждачкою те тату стирати… Чи, траплялося, хлопці набивали ім'я дівчини, з якою зустрічалися, а потім розходилися і та «Маша» так на руці й залишалася. Так що у цьому ділі я – пас, не маю жодного бажання так страждати від тату.
… був у нічному клубі
— Я — не тусовщик. Клуби, де шумно, накурено – точно не моє. Якщо стоїть питання кудись піти, то це буде ресторан чи паб, але вже точно не нічний клуб. Причому, клуби я не любив навіть у веселі студентські часи. Мені завжди більше подобалося десь вийти з гітарою на природу чи просто посидіти у невеликій компанії приємних мені людей, з якими є про що поговорити.
… бігав зранку/ходив у спортклуб
— У моєму житті був період, коли протягом півроку я кожного ранку займався зарядкою і невеличкими пробіжками. Бігав без фанатизму — кілометр. Але потім перестав. У спортклуб також не ходжу – поки що не знайшов нормального тренера, та й реальної потреби не відчуваю. Похід у спортклуб – це не просто модна фішка, яка сьогодні полонила всіх, це система. Справа, якою потрібно займатися систематично! У мене є багато знайомих, які за віянням моди гордо розповідають, що ходять у зал, але щовечора такі гулянки собі дозволяють, що після всього краще б вони взагалі зранку не випробовували свій організм. Але це особиста справа кожного. Я, напевно, не доріс до цього.
… танцював
— З дружиною на її дні народження. А так, постійно танцюю на гастролях і концертах! Така в мене професія – співаю, танцюю! І ще хрестиком можу вишивати (посміхається)!
… бачив віщий сон
— Віщий сон мав перед сумними подіями у Калинівці. Я вже потім те все проаналізував, до чого була та безсонну ніч і картинка, коли я дивився на небо, яке лупотіло від вибухів… Нам часто приходять знаки. Не варто на них зациклюватись, але й не можна ні в якому випадку їх залишати без уваги. Особисто мені віщі сни досить часто сняться. У дитинстві мені постійно снилось, що я стою на сцені. А потім мені снилась одна й та ж дівчина. Коли на гастролях у Івано-Франківську я вперше побачив свою майбутню дружину Таню, яка організовувала концерт «ТІК», я одразу її пізнав – вона була тією самою незнайомкою з моїх снів.
… давав милостиню
— І не пригадаю. Зараз так багато порозводилося шарлатанів, що не завжди розумієш: ти даєш милостиню чи просто допомагаєш комусь у їхньому темному бізнесі. Дуже важко зрозуміти, хто та людина, одягнена у брудний одяг, яка підходить на перехресті, показує фото і щось швидко й незрозуміло каже. На жаль, вже неодноразово проводились розслідування, коли викривали людей великої вуличної бізнес-індустрії, верхівка якої таким чином здобуває чималі прибутки. Хоч опосередковано ставати частиною цього — не хочеться. Тому мій вибір: якщо є змога допомогти, краще це робити через перевірені фонди та волонтерські організації, у яких незаплямована репутація. У Вінниці ми, наприклад, плідно працюємо у рамках благодійного фонду «Подільська громада», де я вже багато років є головою наглядової ради. Надаємо допомогу тим, хто реально цього потребує. І головне – ми та наші однодумці точно знаємо, що допомога реально дійде до адресата, а не затримається у чиїйсь чужій кишені.
… сміявся
— Сьогодні, вчора, позавчора – сміюся щодня, тому що, як справжній оптиміст по життю, я завжди дружив із гумором. Зі всіх найсмішніших моментів за останній час мене найбільше потішило, як на дні народження дружини нас забавляв танцями з акробатичними елементами наш син Данило. Він так увійшов у азарт, що потім сказав: «Ти знаєш, тато, я навіть сам не думав, що я так вмію!» (посміхається) А ще один кумедний випадок стався, коли нещодавно на ринку у Вінниці я купував фрукти для дітей. Побачивши мене, два продавці між собою почали перешіптуватись: «А ти знаєш, хто це такий?..» «Звичайно, знаю! Це ж цей… Відомий футболіст!» (посміхається) Було дуже смішно, бо у нас у Вінниці немає професійної команди і з футболістами туго. Але нічого! Людям когось все-таки нагадав і так неочікувано став відомим футболістом!
… розчаровувався
— Я не розчаровуюсь, тому що це почуття позбавлене сенсу. Якщо дивитися у глобальному сенсі на те, у чому ми розчарувалися, коріння того всього відходить до моменту розуміння: якщо не хочеш розчаровуватись, ніколи не «очаровуйся». Я не хочу акцентуватись на політичних моментах, соціально-економічній ситуації у державі, але у цьому теж є певна закономірність і все одно коріння, відповідь цього всього лежить у нас самих. Наскільки б ми не хотіли, були готові чи ні сприймати, але якщо копнути глибше, відповідь все одно криється у нас самих.
… був дуже голодним
— Я не страждаю від того, що дуже хочеться їсти. Зараз, навіть якщо знаходишся у дорозі і дуже захотілось поїсти, є заправки й заклади громадського харчування, де можна щось перекусити. Я вважаю, якщо є бажання поїсти, то не треба доводити себе до стану голодного сказу. Все у житті потрібно робити вчасно. Тому, якщо хочеш їсти – стань і перекуси.
… боявся
— Почуття справжнього страху охопило, коли 26 вересня почали горіти військові склади боєприпасів у Калинівці. Про всі події я дізнався буквально з перших хвилин. Друзі, які там живуть, одразу почали скидати відео, телефонували на вайбер. Досить швидко і соціальні мережі підключилися. Це була важка ніч для жителів усієї Вінницької області. Дійсно був страх за себе, родину, людей, які там, і нерозуміння того, як далі будуть розвиватися події… Слава Богу, обійшлося без людських жертв.
… втомлювався
— Якщо чесно, я ніколи не зациклююсь над тим, наскільки сильно я втомився. Наприклад, вчора ми їздили у Кам'янець-Подільський літати на повітряній кулі. Дорога туди й назад фізично, може, і втомила, але було стільки вражень та емоцій, що вони одразу все компенсували. Аналогічна ситуація на гастролях: коли долаєш тисячі кілометрів, відпрацьовуєш один-два концерти — ніби фізично втомився, але морально й емоційно настільки зарядився енергетикою від позитивних глядачів, тих людей, які прийшли на концерти, що втому не відчуваєш.
… мріяв
— Я завжди мрію. Мені здається, коли ми перестаємо мріяти, перестаємо жити. Інша справа, що потрібно щось робити, докладати зусиль, щоб твої мрії здійснювались. Можна все життя сидіти і мріяти про щось, але так і не поворухнути пальцем. Хоча насправді часто виявляється, що досить було всього одного кроку. Дуже важливо, але й найбільш складно – зробити цей перший крок. У нашому світі все починається з першого кроку: і велика дорога, і велика справа, і велика мета. Тому важливо мати мужність і рішучість його зробити. Але часто наші лінь, страхи, сумніви цьому перешкоджають, людина так і не наважується на конкретні дії, а потім усе життя шкодує, що все склалося не так, як хотілося.
… сперечався
— Я чітко розділяю поняття «суперечка» і «дискусія». Коли у обох сторін є бажання вислухати один одного і знайти здорове рішення ситуації – це продуктивна дискусія, яку я люблю. А коли немає бажання слухати один одного, а просто хочеться будь-що посперечатися – це марна витрата дорогоцінного часу. Сьогодні, відвідуючи станцію техобслуговування для підготовки автомобілю до холодної пори року, у мене з майстрами зав'язалася нормальна дискусія. Всі висловили свої побажання, привели аргументи і прийшли до найкращого вирішення. От це по-моєму!
… говорив неправду
— Вчора. Ми саме мали виїжджати у Кам'янець, коли всі вже попили кави і спитали мене, чи я попив. Я сказав, що «так», бо не хотів усіх затримувати.
… заздрив
— Заздрість – чуже мені почуття. Порадіти за людину – можу, а заздрити комусь – який сенс? Все, що в людини є — плід її діяльності або бездіяльності. Кожен завжди отримує те, що заслуговує. Тому заздрити безглуздо.
… був за кордоном
— Буквально місяць тому. Я досить часто буваю за кордоном. З дальньої поїздки – нещодавні гастролі «ТІК» у Канаді. З більш ближньої – з сім'єю відпочивали у Болгарії. У Канаді «ТІК» був хедлайнером Канадсько-Українського національного фестивалю, що визнаний найдавнішим у всій Канаді. Щоб там заспівати, ми здійснили найдовшу подорож в історії гурту!
Подолали 12 тисяч кілометрів із трьома пересадками у аеропортах Варшави, Торонто й Вінніпега, а потім ще 300 кілометрів їхали автобусом до містечка Дофін у провінції Манітоба. Цю подорож точно не забудемо! Адже курйозні пригоди почалися з самого початку… Спершу через грозу ми дві години не могли приземлитися у Торонто. Стільки кружляли в небі, що й з ліку збилися, скільки кругів намотали. А оскільки потім всі графіки позбивалися, виявилося, що наш багаж… загубився. На щастя, навчені попереднім гірким досвідом перельотів, цього разу найдорогоцінніше — музичні інструменти — ми взяли із собою. А через десять годин нам і решту багажу доставили у готель.
Наступним випробуванням стала потреба швидко адаптуватись до різкої зміни часових поясів. Коли в Україні день, у Канаді – розпал ночі. Тому коли канадське містечко мирно спало, ми, як вурдалаки, блукали місцевими вулицями у пошуках кави, бо ніхто не міг заснути. Коли вже більш-менш призвичаїлися, до концерту встигли насолодитися гарними живописними канадськими краєвидами і зустрітися з багатьма друзями. Серед них – мій давній приятель, а нині — Посол України у Канаді Андрій Шевченко. Ми давненько не бачилися, тож зустрілися напередодні концерту, аби мати час поспілкуватися. Нам дозволили розпалити барбекю і під зоряним канадським небом ми зі сміхом згадували спільно пережиті пригоди, дізналися багато нового з історії Канади та українців, які першими приїхали у Канаду.
Українців у Канаді дуже поважають, називають «будівничими», адже саме вони будували чимало міст. А завершенням тієї дивовижної ночі «ТІК» у Канаді став світловий сюрприз від природи – перед самим світанком на небі раптово з'явилося північне сяйво. Коли небо осяяло північне сяйво – це було схоче на казку! Ці відчуття ні з цим не порівняти! Унікальної краси природне явище для цього регіону нетипове, тому навіть українці, які вже 15-20 років живуть у Дофіні, зізнавалися, що бачили його тут вперше. Так що нам неабияк пощастило! Що ж до самого виступу, то приймали нас надзвичайно гаряче. Концерт та спілкування з публікою були настільки енергійними, динамічними й цікавими, що дорога назад в Україну для нас промайнула, як мить!
