Тепер серйозно про Дугіну. Взагалі поїбать на неї, вона дрібна шавка і загибель саме її не вплинула взагалі ні на що. Навіть її папашка вже далеко не такий впливовий як колись, тому його страждання мене тішать суто по-людські.

Весь цимес — у реакції російського бомонду, який змішався в єдину тремтячу масу незважаючи на табори і регалії. Справа в тому, що в голові типового російського інтелигента — що імперця, що так званого ліберала — усі ці інтриги, революції, війни, це — така шахова партія, яку вони грають між собою та уявними американськими візаві. Відповідно, ми для них — фігурки на дошці, апріорі позбавлені свободи волі і змушені грати за певними придуманими ними правилами. А вони — це гравці, які сидять за цією дошкою.
Ви можете собі уявити, щоби в реальній шаховій партії кінь замість того, щоби скакати літерою «Г», бив гросмейстера по єбалу? От і вони не можуть. І тому, коли в ході, як вони думали, шахової партії один з відверто посередніх і другорядних гравців раптово був спалений у джипі, це викликало у них такий шок.
Причому, я абсолютно впевнений, що це не був наш кінь, бо, як я вже казав, ціль занадто дрібна і нецікава; якщо вже маєш можливість когось підірвати у Москві, то Дугіни — явно не перший, і навіть не десятий вибір.

Тому палає у них зовсім не через Дугіну. А через усвідомлення того, що це ніякі не шахи, і їх можуть так само вбити, як і рядового Чмоню. І це настільки перегортає весь їхній світ, що я навіть не знаю, як вони це перенесуть. Можу лише порадити скористатися прикладом Єгора Просвірніна. Хоч поржемо.