Нарешті у вищих ешелонах влади почали торкатися проблем людей з інвалідністю. Хоча слова про це пахнуть лукавством.
Йде війна. На жаль, наші воїни зазнають тяжких поранень, які змінюють весь їхній життєвий уклад. Як їм далі жити? Держава звичайно допоможе. Якою мірою і на який період?
Насамперед, слід чесно сказати, що кількість осіб із документами про наявність інвалідності значно перевищує кількість реальних людей із потребою у захисті. Хто ж не знає, що можна отримати потрібні документи за круглу суму! Тут все просто: досить подивитися на людину, як у неї отримано інвалідність. Порядок передбачав, що якщо у людини цілі руки-ноги, але за станом здоров'я вона може вважатися особою з інвалідністю, їй видають відповідну довідку терміном на один рік. Через рік знов обстеження і довідка ще на рік. Після закінчення другого терміну ще огляд і довідка на два роки. А якщо вже доживе людина та пройде весь цей шлях, то видавали довідку «довічно». І якщо у будь-якої особи «з першого заходу» з'являється довідка про інвалідність «довічно», то це вже привід для підвищеної уваги не лише медичних кіл, а й органів боротьби з корупцією.
Закон України «Про основи соціального захисту осіб з інвалідністю» від 21.03.1991 р. морально застарів. У ньому як велике благо для осіб з інвалідністю вважається ще позачергове встановлення домашнього телефону. Зрозуміло, що це радянський закон. Хоча вже в ньому закладено міну сповільненої дії.
Пронизано цей закон поняттям «забезпечення індивідуальної програми реабілітації осіб з інвалідністю». На практиці це означає, що якщо особі з інвалідністю наприклад треба вставити зуби, що випали від отриманої радіації в Чорнобилі, то потрібна ця програма. Для складання якої потрібно оббігати (якщо людина зможе) масу лікарів, зокрема і МСЕК. І тоді лікар складе йому індивідуальну програму стосовно зубів що випали. Напише у ній якісь суми витрат, які інвалід не може контролювати. А навіщо його допускати до розподілу лікарських грошей!?
Або питання безкоштовних паркувань для осіб із інвалідністю. Місця начебто є, але зайняті незрозуміло ким.
Є в цьому Законі ще багато архаїзмів. Понад 30 років минуло з дня його прийняття. І ось сьогодні наш поранений боєць зіткнеться з цією стіною. Чи витримає ще один бій тепер із бюрократією?
І ніхто не може це подолати. Нема політичної волі. А якщо ні, то й розмови про «турботу» є чистою водою лицемірством. Треба не лише говорити про осіб з інвалідністю, а ще реально робити те, що поки що лише декларується.
