Європу сколихнули фермерські протести, апофеозом яких стало блокування кордонів. Спробуємо розглянути причини цих явищ.
Спочатку Євросоюз сформували декілька країн, переважно Західної та Північної Європи. Серед них були такі як Франція, з великою часткою сільського населення, але були і Нідерланди, з невеликим населенням взагалі та сільським ще менше. Тому виробництво сільськогосподарської продукції лягало на малу частину населення. І для часткового покриття витрат на її виробництво, вирішили перерозподіляти доходи держбюджетів у вигляді дотацій за рахунок промислової частки цих країн.
І тут, у 2000-ті, до Євросоюзу влився ще десяток країн Східної Європи. Традицію у вигляді прямих дотацій виробникам було збережено. Цього не було в радянському способі сільгоспвиробництва, а в нашій країні немає й досі. Природно, цьому дуже раділи пострадянські сільгоспвиробники. Десь у Польщі, Румунії чи Болгарії власник корови, або землероб, стали отримувати прямі гроші на ведення свого господарства.
Але якщо в Нідерландах чи Швеції культура тваринництва була високою, як і сільське виробництво у Франції, то в пострадянських країнах фермерам можна було особливо не напружуватися, щоб отримувати пристойний прибуток. Вони й не напружувалися. Якість продукції досить відставала. Ми бачимо це за польськими продуктами у наших супермаркетах. Нічого кращого і не могло статися, якщо поляки не привчені до конкуренції у сільському господарстві.
З десяток років тому економісти почали прогнозувати продовольчі проблеми у наступні роки. Але Євросоюз продовжував використовувати загальні засади дотацій для всіх своїх членів. Головна мета цих дій – не допустити зростання цін на продовольство.
Але з іншого боку це була лише спроба обмежити ціни, але не поліпшити якість продукції. Було порушено головний принцип ринкової економіки: ринок конкурентно саморегулюється попитом і пропозицією, і навіть якістю продукції.
До того ж, навколо розподілу дотацій фермерам у країнах, що дотуються, сформувався стійкий бюрократичний апарат, що лише тиснуло на ціну сільгосппродукції.
Кризу сільгоспвідносин прискорила війна. І хоча останні 70 років у Європі було все спокійно, але людська пам'ять про голод ще жива в умах європейців, не говорячи про народи нових членів Євросоюзу.
Ну і як завжди, за відсутності ринкових механізмів виробництво стикається з проблемами собівартості, яка лише зростає. Доходів хочеться, а працювати – не дуже. Виросло ціле покоління сільгоспвиробників, які звикли безбідно жити за рахунок дотацій. То ж й увійшли в кризу. Себе винним ніхто вважати не хоче. Отже, шукають винного на стороні. Україну звинувачують, наприклад. Та нашому селянинові такі умови як у Євросоюзі, так половина населення переїхала б із міст назад. Але бачимо, як по суті радянські принципи сільгоспвиробництва в Європі, дають свої наслідки.
Євросоюз змушений продовжувати політику зменшення дотацій. Ціни на сільгосппродукцію, безперечно, зростуть. А польські фермери нехай і надалі вирощують неконкурентну продукцію. І якщо їм у відповідь ще хтось перекриє експорт, то хто буде кому Рабинович?
Ці процеси позитивно вплинуть на розвиток сільгоспвиробництва нашій країні після війни. А те, що відбувається зараз, треба пережити як випробування. Як війну. Ми віримо в Україну!
