Навіть сльоза пробила. Племінника моєї дружини, красеня, спецпризначенця, посмертно нагородили високим званням Героя України.
Він був єдиною дитиною у сім'ї. Залишився синок три роки. Жаль до сліз. Звісно, велика повага до Президента, котрий відзначив відважного хлопця високою нагородою. Він мало розповідав навіть у своїй сім'ї, куди їх закидали на завдання. Лише іноді привозили його пораненим. А він, до кінця не одужавши, знову рвався в бій, до хлопців. І цього разу він уже повертався із чергової операції з тилів ворога в Запорізькій області.
А написати я хочу про нього ось чому. Нагородили посмертно, а за життя? Закінчив спеціальну академію у Франції. Мав і нашу вищу освіту. Коли повернувся з-за кордону, то замість обіцяної йому посади майора залишився на старій. Виявилося, що посада знадобилася якомусь синку. Також як і житло в рідному Хмельницькому. Не дали, сказали що ось у тебе є батьківське, в ньому і живи. І віддали квартиру тому, кому «потрібніше». Зрозуміло, кому.
Я не про негатив, а про те, що про наших героїчних хлопців треба думати сьогодні. Потрібно їх бачити до подвигів, а не після гірких сліз матерів. Бо якщо їх не бачать сьогодні, то яка надія, що про них згадають завтра? Адже не лише високі виплати тягнуть їх до побратимів на передову.
На жаль, я бачив багатьох військових після масових звільнень у 90-ті роки. Невлаштованість, образа на рідну державу. Хоча тоді було незрозуміло – на яку саме державу.
Давайте цінувати наших героїв вже сьогодні. Ще до скоєння ними подвигів. Вони нашій країні ще дуже знадобляться. Слава Україні!
