Дуже зручно у Франції: отримав громадянство — і ти одразу француз. Громадянство дає національність. А ось у США під національністю розуміють і етнос.
У нас із цим питанням все набагато складніше. І річ не в тому, хто кого ким вважає. Немає поки що однозначного механізму у російськомовного українця самому офіційно визнати себе просто українцем. Без терміну «російськомовний».
Ось читаю інтерв'ю спікера Верховної Ради Руслана Стефанчука агенції Інтерфакс-Україна від 20.11.23р. в якому він заявив, що «Закон про національні меншини (спільноти) України не поширюються на національності, які представляють країну-агресору». І задумався. А хто я? Громадянин України і як можу у всьому підтримую свою державу. Категорично противлюся російській агресії. Якби не поважний вік та маса хвороб, то як відставний військовий із потрібною спеціальністю став би на захист своєї країни, як це роблять десятки тисяч «представників національності країни-агресора» (за словами спікера).
Потрібно, звичайно, представникам влади, особливо першим особам країни, глибше ознайомитися з термінами «етнос», «народ», «національність» і бути з ними дуже обережними у висловлюваннях.
І головне. Я впевнений, що більшість «представників національності країни-агресора» в Україні, якби існував реальний механізм підтвердження національної ідентичності, стали б українцями.
Є дослідження вчених у галузі етносів, які кажуть, що при ослабленні національної ідентичності зміцнюються інші: кланові, релігійні тощо. Як наслідок збільшується корупція, а місцеві еліти прагнуть автономності. Все це слід знати шановному спікеру.
А я маю до себе питання: наскільки глибоко має нести хрест комплексу провини «представник національності країни-агресора»? Хоча це вже було і з кримськими татарами, і з німцями Поволжя.
