Якось, багато років тому, у нашому українському Криму, прийшов до мене на особистий прийом бомж. Так і записувався як бомж. Дуже хвилювався і кілька разів приходив уточнювати час мого приїзду.
Дочекався черги. Зайшов. Одяг старенький, але чистий. Абсолютно тверезий. З'ясувалося, що він став жертвою квартирних шахраїв. Хоча і його вина була, так як підписав якісь папери не вдаючись до подробиць.
А жив він за селищем Гурзуфі… у печері. І хотів тільки одного провести туди світло. Інших прохань у нього не було.
Ну, поговорили з ним, він і сам розумів, що за законом зробити це неможливо. А приєднатися самовільно до лінії не хотів. Наприкінці розмови почав мені дякувати за те, що його, бомжа, прийняв і просто з ним поговорив.
Чого я про це згадав? Читаючи про всі шалені спроби схилити суспільство до виборів президента у воєнний час, про корупцію та бездіяльність депутатів усіх рівнів, запитую себе: а ви коли з людьми безпосередньо спілкувалися? Коли їх вислуховували? На останніх виборах?
Відгородилися від людей парканами та особистими кабінетами. Сам не можу вже п'ять років потрапити до Верховної Ради. Спочатку один розумний голова заборонив пропускати депутатів минулих скликань як би через Covid. Ну, а потім війна, і взагалі закрили для відвідувань весь квартал Кабміну та ВР.
З іншого боку, питань у громадян менше не стало. А як їх вирішувати, якщо немає можливості навіть зустрітися з кимось і поговорити? Писати листи?
Ну пишуть, у повітря. Знаю відставного військового, у якого забрали житло. Пройшов усі кола, написав Президенту. Потрапило його звернення до Татарова. Відмахнувся, як від імені Президента. Так усі наші військові повинні знати, що в жодному разі якщо доведеться, не можна, щоб до нього якісь листи потрапляли. Він добре знає лише як можна на питаннях військових заробити.
Або знаю випадок, як потрапило звернення до уповноваженого з прав дитини з приводу грубого порушення саме прав дитини. Теж відмахнувся. Щоправда до нього ніхто не потрапить, так як сам він потрапив в аварію, і слава Богу залишився живим. Але долі дітей не вершить. А скільки буде справ після війни!
І отак сидять люди на високих посадах. Або у депутатських кріслах. А з людьми зустрітися віч-на-віч не хочуть. Простіше займатися якимись глобальними незрозумілими людям проблемами. Ось одна жіночка-депутат навіть армією намагаються керувати. Та чи мало можна вигадати собі занять?
Нехай усіх міністрів та депутатів призначать чи оберуть хоч на 20 років. З однією умовою, щоб із народом зустрічалися не лише через телевізор. Помічників у всіх вистачає. З кожним треба поговорити чи відповісти по суті.
А коли цього немає і не передбачається, ось і виникає ця непотрібна крамола щодо виборів у воєнний час і щодо загальної марності більшості гілок влади. Мовляв, прийдуть нові й спроможуться хоч вислухати або вникнути в лист. Коли таке буде можливе?
