Мені давно вже здається, що ми всередині якоїсь гігантської арени. Не як глядачі, а як гладіатори. А глядачі не лише дивляться, а й беруть активну участь у дійстві. Іноді й самі приймають участь у виставі.
Цими днями один серйозний глядач зіграв нам на гітарі. Про що пісня? Про те, що його країна дала нам страшного залізного звіра, який одного разу переміг усіх верблюдів у пустелі. Та нам немає діла до верблюдів. Нам потрібні залізні птахи, які допоможуть перебити сусідських шалених ведмедів. Ні! Зачекайте. Колись дамо. Але потім. Ви ще не подякували за знищувачів верблюдів. Що? У ваших умовах вони є малоефективними? Але глядачі дивляться!
Утрирую, звичайно. Але думаю що три танки Леопард краще за один Абрамс за ту ж ціну. І так у всьому. Відомо, що виробники зброї уважно спостерігають за нашою ареною. Дивляться на дію своєї продукції. З'ясовують недоробки, щоб виправити та продавати дорожче. Не звертаючи уваги на море крові навколо нібито подарованої техніки. А це все вартує дуже дорого. Витрачають копійки.
Тому й не дають всього необхідного для перемоги. Як переходити до третього відділення, коли не закінчилося друге? Треба додивитись.
З іншого боку, вони що, досі не зрозуміли суть країни скажених ведмедів? Що на них вже жодна вакцина не діє. Тільки умертвіння. Ні, не можна так радикально. Це не гуманно. Та й їх правилам демократії не дуже відповідає. Краще звіра нагодувати. І він сам спати піде. Але ж прокинеться і почне далі бешкетувати. Ну, ще йому дамо жратви!
Отак і живемо на арені. Та ще глядачі роздають незрозумілі команди. По лігву звіра бити не можна! А що сталося? Чому не можна? Так звірюга розлютиться, і треба буде йому давати більше жратви, а через це вона у світі подорожчає.
Ці глядачі зі своєю жратвою вигодували комуністичних звірів. Врятували їх, коли вони були на межі вимирання. А навіщо врятували? Знову ж таки повертаємося до початку. Окрім жратви є зброя. І декому потрібно щоб вона дорожчала.
А ми тут розмірковуємо, що стали жертвою агресії. І весь світ має зрозуміти ситуацію. Але зрозуміють лише ті, хто хоче зрозуміти. А хто не хоче, то буде глядачем вистави на арені. І спробуйте довести йому, що так заробляти недобре.
А ще мене вбивають розмови про мирний договір, як в одній країні з людьми з вузькими очима. Ось мовляв, там живуть у мирі вже 70 років. Жити пліч-о-пліч з бандитом? А для мене особисто це ще означає, що ніколи більше не побачу могилки всієї рідні, похованої на Ялтинському цвинтарі. Сумно це все. Повертаємось на арену! Щоб звір не взявся за глядачів.
