Уяви собі, найдивніше відкриття про сучасну людину — це не новий орган і не чип у мозку. А те, що в нашому організмі вже є пластик. Реально. Не образно.
Уяви: пластик не зникає. Він просто кришиться.
Спочатку на мікрочастинки, потім на наночастинки — настільки дрібні, що проходять крізь усе. Через легені, кишечник, кров. Доходять до органів. До мозку.
І от тут момент, який мене просто добив:
у мозку сучасної людини вже знаходять грами пластику. Не метафора. Реально — пластик.
Як чайна ложка, тільки не в шухляді, а в голові.
Найжахливіше навіть не це.
А те, що він там робить.
Наш організм — це, по суті, електрична система.
Мозок думає електрикою. Серце б'ється завдяки електричним імпульсам. Нерви, імунітет, навіть емоції — усе це робота тонких електричних сигналів між клітинами.
А мікропластик на мікро- й нано-рівні поводиться як заряджений матеріал.
Він втручається в ці сигнали. Як перешкоди в мережі.
Уяви місто, де електрика починає «скакати»:
світло блимає, зв'язок зникає, ліфти застрягають.
От приблизно це він робить із клітинами.
Через це:
– клітини швидше старіють,
– гірше виробляють енергію,
– запускають запалення,
– іноді просто починають самознищуватися.
І так, звідси — хвороби, які «раптом» стали молодими:
рак у тридцятирічних, проблеми з пам'яттю, тривожність, аутоімунні збої, дивні порушення роботи серця.
Найогидніше — ти не можеш від цього сховатися.
Ти його не «переїв» — ти його вдихаєш.
Він у повітрі, у воді, в їжі, в одязі, в домі.
Навіть якщо ти супервідомий, з багаторазовою пляшкою й без пакетів — ти все одно всередині цього.
І от тут ключовий момент, який мене реально злить:
нам і далі продають це як «екологію», мовляв, «врятуємо черепашок».
Хоча насправді це питання виживання людини як біологічного виду.
Чи вистачить нам ясності й волі визнати проблему, поки вона ще зворотна?
