Ця історія трапиласи в моєму житті, коли мені було років 17. Так-так, в цій реальності, я одного разу був молодим.
Рішили ми студєнтами, після сесії якраз на зелені свята, піти в горби. По серйозному так: на 4 ночі і з ящиком горівки. Романтика. Всього нас було по моєму вісім — як туди, так і назад.
Як бідні студєнти, їхали ми потягом, йкий до Вижниці прибував вже файно під вечір. А далі пішки за Виженку. В опшем дійшли ми далеко за північ під світом зорів і власним співом пісеньок, би не так страшно було в темрямі. Тоді сяомі ще не випускалии ні тіліфонів, ні фонаріків, ні колонок. По тій простій причині, шо сяомі ще не існувало.
Так от, коли ми дійшли до місця стоянки, проклинаючи совкові рюкзаки, які більше нагадували заспинні авоськи з лямками і цим самим певно вони нас готували до нелегкого майбутнього життя в Чернівцях, май опитні відразу взялиси розкладати палатку, дівчатка збирати гіляччя на вогінь, а мені доручили закопати горівку, шоп вона прохолодною була. Інакше той розведений спіртяк, на який нам вистачило коштів пити, ніяк не можливо було.
Я з відповідальністю віднісся до даної місії і закопав поглибше горівку в кущах, би лосі не стоптали. Чомусь я в той момент боявси саме лосів.
Нагадую, шо це була вже темрява і глупа ніч.
Хтось з горем пополам вклавси спати. Комусь повезло більше і він вклавси з Ірою. Але то таке... чиста вдача.
Зранку попивши чогось схожого на каву і зйївши шось схоже на паштет з хлібом, ми пішли покорювати вершини. Находилиси горбами, надивилиси на природу, перезнайомилиси з майже усіма ящірками і виснажені, але довольні вернулиси в табір смажити папіряні сосиски і пити холодну горівку.
Вроді всьо складалося прекрасно і йшло по плану.
Рівно до того моменту, коли я осознав, шо вдень ніц не можу зорієнтуватиси в яких саме кущах я закопав пійло....
От в упор дивлюси і ні фіга не можу згадати. Щей думка про хитрих лосів, в яких одна мета в житті — це стоптати нашу горівку, організувала мою нічну роботу так акуратно, що я не залишив жодних слідів: ні поламаних гілочок, ні примятої трави, ні свіжовикопаної землі (я акуратно дерн знімав і на місце стелив).
Спочатку було смішно: всі улюлюкали, сміялиси і радувалиси ніби коли тамада заставив старшого дружбу цілувати другого дружбу, а не дружку.
Потім наступили етапи заперечення, гніву і депресії.
Напевне саме тоді, я вперше зрозумів, що таке суспільний осуд, емоційність натовпу і неврівноважена агресія.
*як я красіво завуалював всі матюки і обіцянки влаштувати мені класне проведення часу з лосями.
Власне, історія скінчиласи «позитивно» — годин через 5, коли стемніло, включилиси толі якісь внутрішні неізвєдані властивості Ванги, толі швидконабуті можливості орієнтування на місцевості по зорях, але я найшов той кущ, під яким закопав пійло.
Далі було три веселих доби сприйняття світу через алкогольну інтоксикацію дешевов горівков і нічого цікавого більше не сталоси.
В кінці має бути якась філософська кода. Ну гай най буде:
Не так страшний лось, як копання ями в глупу ніч.
