От так – щиро, по-справжньому і навід без взаїмності?
Стоїш тако на стації в умовній Теребовлі і чикаєш свою маршрутку до умовного Цюрюпинська. До відправлення щи дваціть мінут, а тебе шос мучає і крути… Вже вшосте перевірив білєт чи точно на цю маршрутку, обдививси всіх, хто сидит збоку, спереду, ззаді і по діагоналі… Но сірамно шос не хватає…
І тута ти видиш через вікно, шо підійшов песик до автобуса… І тебе осіняє!!! Хот-дог! Вод чего не стає до повних трусів щистя.
Ти пробираєшси через всі сумки на проході, відтручуєш попрошайку, йкого затопило 97го на закарпатті і поспіхом навід не біжиш, а летиш на крилах надії до бліжайшого ларька.
В продащиці ніопрідільонного возрасту ти заказуєш самий дорогий – з двома копченими сосісками. На вальяжний вапрос «горчіцу ставіть?» ти облизуєш спраглі губи і одвічаєш: «но! Лийте побільчє, я люблю гостре!»
І от…. Залишилоси щи трошечки, щи мінуточку і триціть пйєть сікунд почикати. Ти дивишси через шкло мікроволновки як він крутиси… йєк заманює… йєк розпаляє в тобі жагу…
Сказавши «дєкую» богам і продавщиці, ти нарешті получаєш йєго в свої руки. Такого гаречого і неприступного, але такого бажаного. Відтягуючи ту мінуту оргазму, ти облизуєш вначалі пальці від кетчупу з майонезом… обережно начинаєш заголяти сам хот-дог з салхвєтки шоби вкусити райску насолоду.
І тут……
Ти видиш як рушиє твоя маршрутка… Ти з болем в серці і сльозами на очах віддаєш його тому песику, йкий незворушно чикав тебе і біжиш...
Біжиш і розумієш, шо блажене щистя було так близько… і так стає самому себе шкода…
Чи любите ви хот-дог, йєк люблю йєго я….
