Серпень більше ніколи не буде просто серпнем. Сонце буде так само палити землю, так само вростатимуть пузатими боками в чорноземи кавуни й дині, так само наливатиметься насіння у важких голівках соняшників, які вже не крутяться зі сходу на захід, і в прозорому повітрі так само вчуватиметься гарячий шепіт близької осені, але серпень більше ніколи не буде просто серпнем. Тим, що приходив щороку. До війни. До Іловайська.
Улітку 2014-го всі ми ще були іншими. Наскрізь просякнутими патріотизмом ідеалістами, безпорадними та наївними у своїх очікуваннях швидкого завершення війни. Ми ловили поглядом кожен стяг, викинутий з балкона, кожен блакитно-жовтий прапорець на лобовому склі, кожну стрічку на рюкзаку чи зап'ястку, і раділи, що нас багато. А значить – скоро ми переможемо, і ця дика, схожа на страшний сон реальність, зміниться іншою, звичною й мирною.
Коли хтось першим написав, що треба готуватися до зими — першої зими нашої дивної війни — ми не повірили. Одна за одною пройшли всі стадії прийняття неминучого. Заперечення: «Та до якої зими, до холодів усе скінчиться!» Гнів: «Якого чорта ми не звільняємо наші міста!» Торг: «Ну добре, може ще осінь повоюємо, але до нового року вже точно все. Ця війна не може тривати довго». Депресія: «Який сенс щось робити, коли ми нічого не можемо змінити?» Прийняття: «Хтось знає, де купити бушлати й валянки за хорошою ціною?» Серпень котився уперед, як стиглий перегрітий на сонці кавун, а ми думками вже були зимові.
Тоді я саме заприятелювала в соцмережі з бійцем батальйону «Донбас», який щодня писав короткі інформаційні повідомлення і постив фото з іловайської школи.
«Сьогодні по нас знову працював „Град“. Сьогодні вбитих немає, є один поранений. Розміщую фото головного входу в школу. Третє фото — з того місця, де вчора рано вранці впала перша міна з міномета. За два-три метри звідти пацани заварювали чай. У результаті — семеро вбитих, один із нашого батальйону і шестеро гостей з інших підрозділів. Р. S. Публікую не надто радісні фото. При цьому вірю, що ми зможемо зберегти нашу країну і здобути переконливу перемогу над терористами. А ці фото будуть слугувати нагадуванням, якою ціною нам дісталася перемога».
Це було останнє повідомлення. 28 серпня 2014 року. Скільки я не оновлювала сторінку, нових дописів не було.
Натомість на телефон посипалися дзвінки. Дзвонили матері, дружини, волонтерки. Кричали, плакали, погрожували, благали, проклинали. І ми гарячково обривали всі знайдені в інтернеті телефони, не до кінця усвідомлюючи, що відбувається в Іловайську і чому не йде допомога.
У моєму житті було лише кілька моментів, коли зі мною прощалися. Іловайськ — один із них. Важко передати те відчуття безпорадності й безсилої люті, коли за кілька сотень кілометрів від тебе чекає на смерть людина, з якою ти щойно говорив. Я ніколи не зустрічалася з ними, далекими оборонцями маленького, раніше невідомого мені міста, але їхні голоси — це все, що я хотіла чути в кінці серпня три роки тому.
До кінця останнього літного місяця 2014 року війна для мене була чимось абстрактним, що мало своє маленьке конкретне вираження: розпаровані камуфльовані кітель й штани — верх «бундес», низ «дубок», чиїсь бувші у вжитку, але ще міцні берці, десяток чорних хлібин, кілограм підталого масла, дитячі малюнки в жовто-блакитних тонах і сто гривень зверху — «на бензин». Моя війна відбувалася в Харкові, у квартирі, заваленій коробками та пакетами — «радощами волонтера». Лише зрідка та, справжня далека війна, проривалася в ефір незнайомими голосами та свистом «прильотів».
Після Іловайська вона засіла в мені, як старий осколок у тілі, закапсульований від часу. Я вчилася говорити «крайній» замість «останній» і забула фразу «цього не може бути» — бо вже було все, що колись здавалося неможливим. Потім ще будуть донецький аеропорт і Дебальцеве, але саме іловайський серпень приніс усвідомлення того, що ця війна, неждана й очікувана водночас, забере в нас всі сили і всіх кращих.
Цей серпень б'ється у вікно поривчастим вітром спогадів. Про страшні новини, соняшникові та кукурудзяні поля, про смерть та відчай, страх та відвагу. На аватарках у Фейсбуці з'являються підписи «Я пам'ятаю Іловайськ-2014», звідкись вилазять ряджені фейкові герої, які гучніше за всіх кричатимуть про свої вигадані геройства та бити в груди, завішані декоративними медальками. На війні завжди вмирають ідеалісти, а негідники обертають її у вигоду для себе. Наша земля досі втрачає свої синів, але ми не втратили віру в перемогу.
Колись військовий психолог сказав мені, що через багато років після завершення цієї війни колишні вороги, зустрівшись, більше не відчують нічого. Не буде ненависті й бажання вбити того, хто колись дивився на тебе через приціл. Приклад зустрічей ветеранів Другої світової доводить, що, напевно, так воно й буде. Ненависть на війні звична й логічна, вона виникає сама собою – ненависть до тих, хто хоче вбити тебе, хто прийшов на твою землю зі зброєю. Але неможливо жити війною, яка завершилася 20 чи більше років тому, коли за твоїми плечима — і за плечима твого колишнього ворога — стоять діти й онуки. Навіть якщо та війна досі живе в тобі. Проте зараз важко уявити примирення тих, хто йшов по іловайському «зеленому» коридору, і тих, хто їх розстрілював. Війна триває. Рани ще свіжі, вони ще кровоточать і нестерпно болять.
Усі війни закінчуються, і навіть ця війна колись завершиться. Стихнуть вибухи, зникнуть блокпости, розмінують нашпиговану боєприпасами землю сапери. Але щороку приходитимуть наші нові місяці: іловайський серпень, дапівський січень, дебальцевський лютий… Пам'ять не має строку давності. У серпні, після війни, я знову згадаю пости того бійця батальйону «Донбас» — він потрапив у полон, і його обміняли лише через півроку. Згадаю фото іловайської школи і випалені соняшникові поля. Згадаю тих, хто назавжди залишився в іловайському серпні й подякую Всесвіту і Богу за тих, хто з нього повернувся.