Я вчилася в «кульку». Так трохи зневажливо й фамільярно культурні виші називають навіть їхні студенти.
Харківська академія культури — це вам не інститут Поплавського, який гримів на всю країну на межі 1990-х і 2000-х. Вчитися тут вважалося непрестижним. Здавалося, наш старий триповерховий корпус на Бурсацькому узвозі не знав ремонту з часу будівництва й був схожий на шолудивого пса — нещасного, обдертого й нікому не потрібного. Здебільшого так само непотрібними виявлялися й ми, випускники «кулька»: культурологи, бібліотекарі та менеджери соціокультурної діяльності. Проте навіть у такому безцільному й безперспективному навчанні був один плюс: студенти академії культури могли безплатно ходити в театри за студентським квитком.
Ми дивилися вистави часто, особливо на останніх курсах, принаймні раз на тиждень. Нині я вже навряд чи згадаю зміст більшості застряглих у совку й абсолютно відірваних від практики курсів, прослуханих в академії, але досі пам'ятаю калейдоскоп абсурдних картинок, побачених у різних театрах Харкова.
Зимовий вечір, Харківський державний академічний російський драматичний театр імені А. С. Пушкіна. На сцені підстаркуваті актори молодяться в ролях юних «баришень» і «баринів». А в холодному залі прямісінько перед нами парочка гріється, смакуючи пиво з таранькою. Тоді я вперше зрозуміла зміст вислову «культурний шок».
У НАШИХ ТЕАТРАХ МИ Й ДАЛІ БОРСАЄМОСЯ В РАДЯНСЬКОМУ МИНУЛОМУ ЗІ СТАРШИМИ Й МОЛОДШИМИ БРАТАМИ, РОСІЙСЬКОЮ ЯК МОВОЮ МІЖБРАТНЬОГО СПІЛКУВАННЯ ТА СТАРИМИ ГЕРОЯМИ, ЯКИХ ВЖЕ НЕ ЗНАЮТЬ СУЧАСНІ ДІТИ
Або ж Харківський державний академічний драматичний театр ім. Т. Г. Шевченка часів Андрія Жолдака. Місто гуде, як розворушене осине гніздо, — такого воно ще не бачило. Глядачі сидять на сцені на своєрідних помостах. Посеред вистави з одного з них із гуркотом падає жінка. Ні, їй не стало зле й вона навіть не заснула. Просто була так здивована змістом і формою спектаклю, що втратила рівновагу. Ось вона, сила мистецтва, що вибиває сидіння з-під ніг.
За роки навчання було ще багато чого: нетверезі жіночі голоси, які обговорюють анатомію соліста балету, збиваючись на хихотіння, чи чоловічі, що намагаються підспівувати оперним солістам, гучне хропіння, що заглушує слова акторів на сцені, приступи епілепсії, алкогольні з'ясунки й несподівані зізнання. Я бачила, як у театрах знайомляться й розлучаються, миряться й сваряться.
Після закінчення «кулька» моє театральне життя стало менш насиченим, а з народженням дитини й геть зійшло на пси. Лише коли син підріс, я згадала про своє культурне минуле й узялася вивчати репертуар харківських театрів для дітей. Проживши в російськомовному Харкові більше як 17 років, уже перестаєш дивуватися будь-яким неприємним відкриттям щодо мови. Але навіть я не очікувала, що майже всі дитячі вистави ставитимуться російською. Звикнувши до українського дубляжу в кіно, цілком закономірно шукала те саме в театрі. А дзуськи.
Мій син розуміє обидві мови: і українську, і російську. Удома ми спілкуємося з ним українською, але російськомовний садок і вулиця творять із дитячою мовою ефект суржика, коли «лізеш по лєстніце, а падаєш із драбини». Подивитися один раз «Червону шапочку» чи «День народження кота Леопольда» російською не проблема. Питання в тому, що альтернативи немає, адже українською мовою ставлять лише кілька спектаклів останніх років. А мені хотілося б, аби їх було принаймні порівну, щоб на сценах українського Харкова лунала українська, щоб у ТЮГу й театрі ляльок ставили українські казки, а не лише світову й російську дитячу класику. Інакше ми й далі культивуватимемо статус Харкова як «русского города», прищеплюючи цю інформацію з дитинства, вирощуючи нове покоління, яке, як і їхні батьки, буде переконане, що українська мова зайва й непотрібна в їхньому житті.
Недавно ми вкотре відвідали харківський ТЮГ. Якщо відволіктися від мовних питань, усе було чудово: і добрий кіт Леопольд, і підступні шкідники-миші, і веселий лікар-собака. Діти сміялися й плескали. Але коли герої почали співати пісеньки зі старих радянських мультфільмів, малеча цього не зрозуміла. Вистава для дошкільнят, звідки ж їм знати «Чунга-чангу», яку намалювали, зняли й заспівали 47 років тому? Це ціле доросле життя, а їм лише по п'ять років, що наповнені переважно іншими мультиками й іншими героями.
Навіть у наших театрах ми й далі борсаємося в радянському минулому зі старшими й молодшими братами, російською як мовою міжбратнього спілкування та старими героями, яких вже не знають сучасні діти, хоча пора вже давно вирости з нього, як виростають немовлята зі своїх перших одежин.
Попит породжує пропозицію. Упевнена, що частина харків'ян не повела б свою дитину на виставу українською. Так само як не віддала б в українську школу. Але є й інша частина. Та, яка планує жити в Україні, радіє українському дубляжу в кіно й дивується, що в Харкові досі немає приватної школи, де навчання велося б державною мовою. Тим часом на Салтівському ринку, через який я майже щодня йду до метро, продавчиня кутається в сірий пуховик і розповідає якійсь Ніні, як її знайома в Португалії складає мовний іспит, щоб отримати роботу: «И вот так везде, Нин, в любой стране государственный язык надо знать обязательно. Почему же только у нас не так?».
Справді, Ніно, чому?