site.ua
член клубу

«Кіборги» режисера Ахтема Сеітаблаєва — певно, найбільш очікуваний і обговорюваний фільм за всю історію українського незалежного кіно. Кінострічка у всіх на слуху не лише через болючу тему ДАПу і рекордні для вітчизняного кіно касові збори, а й через нібито присутній у фільмі плагіат з ще одного художнього твору — роману росіянина Сергія Лойка «Аеропорт».

Успіх «Кіборгів» здається фантастичним, але цілком передбачуваним. Країні, де четвертий рік триває війна, конче потрібні герої. Пафосні, патріотичні, але разом із тим — живі, близькі й зрозумілі кожному. Такі, в яких можна впізнати себе, сусіда, колегу по роботі, випадково побаченого у метро хлопця в затертій «піксельці». Пореготати разом із ними з солдатських жартів, відчути гордість за танки під синьо-жовтими прапорами, заплакати і матюкнутися, коли хтось із них загине.

Коли вночі з суботи на неділю я намагалася купити квитки у кіно, майже у всіх кінотеатрах Харкова більшість місць на наступний день вже викупили. Натовп перед сеансом нагадав мені дитинство, коли в сільському клубі вперше показували «Кінг-Конга», і спраглі любителі кіномистецтва, яким не вистачило сидячого місця, дивилися кіно стоячи.

Мушу сказати, що випробування емпатією «Кіборги» пройшли. Десь на середині фільму припинилося хрумкання попкорну й чіпсів і почулося характерне шморгання носами. «Ти що, плачеш? — запитав хлопець дівчину, яка сиділа зліва від мене. — На ось», — він тицьнув їй у руки пачку паперових носовичків.

Фільм бере за живе. Як на мене, одна з причин цього — двомовність. У «Кіборгах» троє бійців-оборонців ДАПу говорять російською — все, як у житті. Після виходу кінострічки в прокат у мережі з’явилися критичні дописи, мовляв, не можуть українські герої в українському кіно говорити мовою окупанта. Можуть. Саме тому вони сприймаються як реальні, а не шароварно-лубочні.

Для декого, хто прийшов у кіно з дітьми, стала сюрпризом наявність у фільмі нецензурної лексики. Але знову ж таки, якраз через неї, як і присутність російськомовних персонажів, історія видається дуже реалістичною. Звісно, фільм про війну на Донбасі, в якому всі герої говорять літературною українською мовою, а замість матюків вживають лише правильні слова, має право на існування. Але він буде геть про іншу війну, не нашу. Бійці на нашій війні матюкаються і говорять суржиком, але точно знають, кого і що вони захищають.

А ось у російського репортера та письменника Сергія Лойка до фільму інші претензії. Він стверджує, що принаймні у двох сценах сценарист фільму Наталія Ворожбит використала його художні знахідки — тіла «сепарів» у морозильній камері та дзвінок мобільного мертвого терориста, що видає «кіборга» перед «денеерівцями». Та й один із головних героїв — боєць із позивним «Мажор», який виявляється талановитим музикантом, що грає на трубі — теж начебто його оригінальна ідея. Однак тут Лойко суперечить сам собі, коли говорить, що його персонаж — флейтист із позивним «Скерцо» — мав реального прототипа, а от персонаж «Мажора» цілком вигаданий. Як у його розумінні виходить так, що реальний кіборг, який надихнув російського репортера на створення героя-музиканта, не може стати прототипом іншого героя, теж музики, Лойко не пояснює.

Як на мене, ця ситуація зі звинуваченнями в плагіаті — не що інше, як спроба приватизації історії. Приватизації героїв. Герої цілого народу не можуть належати одній людині, тим паче, списані з реальних прототипів. Спробу привласнення виключного права писати й говорити про оборону ДАПу не виправдовують навіть колишні заслуги російського журналіста, який єдиним з іноземців побував у оточеному і ще українському аеропорту і першим видав свою «головну книгу про війну».

Хоч як дивно, у романі Сергія Лойка про «кіборгів» мені не вистачило саме їх — «кіборгів». Їхні образи затьмарював образ фотографа, прототипом якого є сам автор. Саме йому і його історії присвячена ця книга, а бійці-«кіборги» та руїни Донецького аеропорту — лише статисти та декорації. Після прочитання у мене залишилось відчуття, ніби мене обманули: очікувала прожити в книзі історії «кіборгів», а натомість довелося ніби підглядати за пригодами (й інтимними в тому числі) фотографа у віці «сивина в бороду, біс у ребро».

За кілька днів після виходу фільму в прокат Сергій Лойко написав на своїй сторінці в соцмережі: «Бажаю фільму «Кіборги» успіху», тим самим знявши раніше озвучені претензії про плагіат. А ще — анонсував, що переговори щодо зйомки художнього фільму за мотивами його роману майже завершено, і майбутня кінострічка зніматиметься в Україні.

Сподіваємось, скоро глядачі матимуть змогу оцінити й порівняти історії оборонців ДАПу, написані та розказані різними людьми. Та головне інше: кожна книга, кожен фільм про війну на Донбасі — це ще одне нагадування «тиловим» українцям, яку ціну платять на фронті бійці за їхнє спокійне життя.

Особисто мене в картині «Кіборги» найбільше вразили слова «Гіда», який, втрачаючи контроль над собою під час обміну полоненими, кинув фразу, що наші бійці вже нікуди ніколи не повернуться. Цей фільм варто дивитися заради них — тих, хто не повернувся з війни, і тих, хто повернувся, не повернувшись.

Юлія Ілюха, День

Коментарі доступні тільки зареєстрованим користувачам

вхід / реєстрація