До Верховної Ради України внесли 26 березня законопроект №7213, який передбачає заборону діяльності так званої Української православної церкви Московського патріархату (УПЦ-МП). Ініціаторами законопроекту стали сім народних детутаток і депутатів: шестеро від партії «Голос» і один від «Слуги народу». Станом на сьогодні, 28 червня, парламентарі все ще ознайомлюються із текстом, вірогідно читають його уважно з олівцем і по складах.

Між іншим, ініціатор законопроекту № 7213 від «Слуги народу» в 2020  році підтримав скандальновідомого нардепа-однопартійця  Бужанського стосовно скасування штрафів за відмову працівників у сфері обслуговування виконувати професійні обов'язки державною мовою. Тепер, під час агресії й тероризму Московії, світогляд сина славного Буковинського краю ймовірно змінився.

У проекті закону №7213 передбачено, що до закону України «Про свободу совісті та релігійних організацій» необхідно внести поправку, яка заборонить діяльність релігійних організацій (об'єднань), які «безпосередньо або як складові іншої релігійної організації входять до структури (є частинами) релігійної організації, керівний центр (управління) яких знаходиться за межами України в державі, яка законом визнана такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України».

У законопроекті передбачено, що після набуття його законності Кабінет Міністрів у місячний строк зобов'язаний здійснити необхідні заходи «щодо розпорядження об'єктами рухомого та нерухомого майна, що знаходяться у власності, оренді або на інших підставах у розпорядженні організацій (об'єднань), діяльність яких забороняється».

Києво-Печерська лавра, Почаївська лавра та інші архітектурні пам'ятки державного значення, що перебувають у власності або користуванні Московії, перейдуть у власність України. Водночас і всю тимчасову культову власність Московії в Україні Кабінет Міністрів буде зобов'язаний інвентаризувати та націоналізувати впродовж 48 годин після ухвалення закону.

Заразом ініціатори законопроекту з невідомого дива вирішити додати до українського меду ложку москвинського дьогтю. Депутати пропонують: «Релігійні громади, монастирі і духовні навчальні заклади московського патріархату можуть змінити свою підлеглість впродовж 14 днів».

А навіщо? Нахіба, як каже відомий громадський діяч Сергій Стерненко, Православній Церкві в Україні потрібні ці промосковські штрейкбрехери? Від дня проголошення незалежності України в них було достатньо часу, щоби визначитись із релігійним світоглядом. Якщо вони цього не зробили до війни, до 2014 року, то в структурі Православної Церкви в Україні й надалі будуть займатись духовною і політичною диверсією.

Орест Березовський, вожак промосковської релігійної організації, якого називають митрополитом Онуфрієм, навіть під час московської агресії й надалі проголошує олжу: священну вітчизняну війну проти московських загарбників він назвав «братовбивчим конфліктом». Відколи це слов'яни-українці стали братами для неслов'янського і вороже налаштованого до слов'янства мутантського симбіозу, який склався із угро-фінів, монголів і тюрків?

У цій статті представимо тезисно ідеологічний базис для шляхетних парламентських ініціаторів ліквідації в Україні рудименту лжеіменного московитського псевдоправослав'я.

Історичні передумови

У межах V століття Християнської ери відбулось велике переселення народів, яке в історії Старого світу стало драматичним етапом, оскільки століттями усталений рабовласницький лад зазнав соціального переформатування. 

Для східних слов'ян, тобто і предків українців,  ці події теж мали істотне значення. Гунська навала не зачепила основний ареал проживання наших предків. Навпаки, саме на післягуннський історичний період припало піднесення Антського царства, до складу якого входили такі племена: уличі, тиверці, поляни, древляни і сіверяни.

Після третьої навали азійських номадів та затяжних воєн із аварами (568-635 pp.) Антське царство розпалось, проте на його руїнах орієнтовно в 30-ті роки VII століття почало формуватись нове, могутніше і значно ширше політичне об'єднання – Русь. Саме Русь, а не Київська Русь, не Біла Русь, не Новгородська Русь, не Червлена Русь, а тим паче не Московська Русь. У давніх грецьких і латинських історичних джерелах нашу країну називали Рос (Ῥος) або (Rus чи Ruthenia). Це вже коли мутовані угро-фіни (див. міністр РФ Мединський: у населєнія є зайва хромосома – прим.авт.) вкрали українську автохтонну назву, то дописали собі ще одну букву «с», щоби відрізнятись від історичної української Русі, але із претензіями на українську історію.

Прокопій Кесарійський, візантійський пізньоантичний історик, пишучи про наших предків, наголосив: «Вони вважають, що один тільки Бог, Творець блискавиць, є володарем над усіма, і йому приносять в офіру биків та виконують інші священні обряди». Отже, на відміну від інших народів, наші предки не визнавали передпрезначення долі для людини (фатуму), не культивували язичництво (багатобожжя), а сповідували якийсь етнічний монотеїзм в образі єдиного божества Громовержця.

Засновник столиці України – християнин

У літописному творі «Повість минулих літ» є згадка про князя Кия, засновника Києва. Це історичний, а не вигаданий персонаж. Непересічний ерудит і знаний український історик Михайло Брайчевський у своєму ґрунтовному дослідженні «Історія християнства на Русі» навів писемні згадки пізньоантичних авторів про Кия.

Візантійські джерела зафіксували деякі надзвичайно важливі для нас відомості, які стосуються перебування давньоукраїнського правителя у Константинополі в молоді роки, його навчання там, особистого приятелювання з імператором Іраклієм-молодшим, а також прийняття християнства. Автор VII століття (сучасник описуваних подій) єпископ Йоан Нікіуський  у своїй «Хроніці» написав про Кия: «Куврат, князь гунів і небіж Орхана, в юності був хрещений і виховувався в Константинополі в осередку християнства. Він виріс при царському дворі. Він був тісно пов'язаний дружбою з Іраклієм, а після його смерті, як осипаний царськими милостями, виявляв віддану вдячність його дітям та дружині Мартині. Силою святого і животворного хрещення, яке прийняв, він перемагав усіх варварів та язичників».

Тут треба зазначити, що давні історики іноді називали слов'ян гунами, тому що слов'яни брали участь у поваленні Римської імперії у складі війська Аттіли. А правителів слов'ян, відповідно, називали каганами або ханами. Тобто був правитель хорватського племені слов'ян Орхан (Ор-хан), який мав племінника Кия (Куврата).

На Дунаю Кий збудував фортецю Києвець, проте після смерті Іраклія та спровокованого конфлікту з боку візантійської адміністрації зібрав своїх одноплемінників і переселився на територію України, де заснував місто Київ як християнський правитель.

Хрещення України

Михайло Брайчевський зазначив, що відома теза про запровадження другого християнства на Русі у період правління Володимира Великого наприкінці X століття, освячена авторитетом Православної Церкви, набула значення догмату, який не підлягав ані обговоренню, ані сумнівам. Натомість перша християнізація Русі за часів Київського князя Аскольда і патріарха Фотія й досі є завуальованою, відсунутою на задній план історичного процесу. В кращому випадку недостатньо компетентні й анонімні автори Вікіпедії наполягають, що хрещення України у 860 році було «першою спробою охрестити Русь». А далі вказують причину кривавого язичницького ренесансу – недбальство князя Аскольда стосовно утвердження прийнятого християнства.

Насправді ж недбальство задекларували автори Вікіпедії, які не завдали собі труду ознайомитись із архівними дослідженнями Федора Фортинського, а бездумно попливли услід за антиукраїнською історичною течією співзасновника Партії політики Путіна, недолугого  «академіка» Петра Толочка.

Із нагоди святкування 900-річчя Хрещення Русі, в Російській імперії влітку 1888 року відбулись величаві церковно-державні заходи, а найурочистіші – в Києві, Санкт-Петербурзі та Москві. Центром урочистостей став Київ, де святкування тривало з 11 до 17 липня.

У контексті такої історичної нагоди Федір Фортинський, український науковець, історик-медієвіст і ректор Київського університету, здійснив спеціальне дослідження, відшукуючи найменші сліди і натяки в європейських хроніках і документах стосовно хрещення України у 988 році. Отримані результати цього дослідження ошелешили ректора та його наукове оточення: у жодних архівних документах другої половини X століття не занотовано ніяких відомостей стосовно хрещення України під час правління Володимира Великого.

У тогочасних польських, чеських, німецьких, візантійських, італійських, французьких та англійських  хроніках нема згадки про таку небуденну подію як хрещення цілої держави, причому держави знаної, другої за впливовістю після Візантії. Єдиний виняток – про так зване Володимирове хрещення згадав побіжно лише єпископ Титмар Мерзебургзький. Однак цю подію він назвав «особистим хрещенням великого князя у зв'язку з його одруженням».

Під час правління візантійського імператора Василія ІІ та його брата Костянтина виникло дуже потужне і загрозливе для Візантії повстання Варда Фоки. Візантійські базилевси звернулись до князя Володимира по допомогу, обіцяючи щедро розрахуватись. Коли український експедиційний корпус розбив повстанців, базилевси вирішили «кинути» Володимира. Тоді Володимир захопив грецьку кримську факторію Корсунь (Херсонес) і пригрозив, що знищить і Константинополь, якщо базилевси не віддадуть йому їхню сестру Анну для довгострокових сексуальних утіх. І як тільки візантійські базилевси не викручувались, як тільки Анна не заламувала руки, їй таки довелось податись у гарем велелюбного київського князя. Щоправда з однією умовою: перед сексом Володимир повинен охреститись. Така вимога добряче розвеселила Київського князя, він залюбки  й нетерпеливо погодився охреститись відразу ще в Херсонесі.

А прибувши до Києва з упокореною Анною Багрянородною та сонмом візантійських попів-авантюристів, князь Володимир нагнав у Дніпро плебеїв із Подолу, скинув у воду дерев'яного Перуна і влаштував шоу повторного хрещення Русі.

Уявімо резонанс цієї події: син рабині, незаконно народжений, став на чолі потужної української держави, став таким же християнином як і візантійські імператори,а поклавши їхню сестру в своє ложе – став навіть їхнім родичем. Можна навіть сказати, що утворився родинний візантійсько-український тріумвірат: Василій ІІ, Костянтин і Володимир.

Між іншим, хто бачив Віктора Януковича, той може собі уявити і Володимира Великого. Вони між собою схожі наче єдиноутробні брати, і обоє наробили для України чимало пакостей, поклавши у наріжний фундамент держави власне его.

Київська Церква

А куди поділась церковна структура після Аскольдового хрещення? В літописах згадки про неї ретельно зачищені, немовби її ніколи й не було.

Після язичницького заколоту в Києві, Київське архиєпископство прогнали зі столиці, отож архиєпископ і клир перебрались у Переяслав, що за 85 км від Києва.

Коли князь Володимир після тріумфального походу в Крим прибув до Києва із багрянородною візантійською наложницею та когортою «попів корсунських», в Україні утворилось церковне двовладдя: легальний клир від часів Аскольдового хрещення і загарбницький клир, який не канонічно вломився на територію вже існуючої архиєпархії.

Маючи підтримку князя-язичника, який формально став християнином, а також маючи сприяння з боку  Константинопольського патріархату, корсунські аферисти почали витісняти переяславський клир із церковного життя України, тобто займались рейдерством. А здійснювали це рейдерство, тому що Константинопольський патріархат не мав безпосереднього стосунку до впровадження християнства на Русі. Такий висновок можна зробити із двох візантійських історичних джерел.

Перше джерело. Енцикліка лжепатріарха Фотія, який написав про Хрещення Русі: «Вони прийняли пастиря і з великою ретельністю виконують християнські обряди». Якого пастиря? Від кого прийшов цей пастир? Про це Фотій нічого не повідомив. Якби пастиря відрядив Константинопольський патріархат, то Фотій приписав би собі цю заслугу й нахвалявся би нею на увесь світ.

Друге джерело. Костянтин Багрянородний написав: «І народ росів [...] вони прийняли архиєпископа, який дістав рукопокладення від патріарха Ігнатія. Архиєпископ, прибувши в країну названого народу для згаданої справи, був зустрінутий прихильно».

Із  історії Візантії знаємо, що 857 року, за розпорядженням імператора Михайла III П'яниці, патріарха Ігнатія усунули з патріаршого престолу  та заслали на острів у Мармуровому морі. Новим патріархом став Фотій І Великий, громадський викладач у Константинопольському університеті, який фактично був єресіархом. Під час синоду в Римі його відлучили від Церкви.

Аскольдовий похід на Константинополь відбувся 860 року. У цей час Фотій був визнаний єретиком, а законний патріарх Ігнатій перебував на засланні до 867 року. Від єретика Русь не стала би приймати християнство, а від законного ув'язненого патріарха прийняти не могла. Так хто прислав архиєпископа у Київ? Залишається тільки один ініціатор – Микола І, єпископ Риму. Цей папа активно займався поширенням християнства серед германців і слов'ян. Отож є припущення, що за розпорядженням Папи Римського Миколи І архиєпископ для Русі був призначений і висвячений із клиру Охридської (болгарської) архиєпархії, яка на той час перебувала в сопричасті (єдності) з Римським апостольським престолом. Якщо так і було, тоді це і є поясненням ворожості корсунських церковних рейдерів до канонічної ієрархії Київської Церкви – до Переяславської архиєпархії.

Золотоординська навала

Після монгольської навали 1240 року Київ і далі залишився традиційним церковним центром Русі. Водночас після захоплення Києва орієнтовно майже десятиліття в столиці України не було і рейдерської візантійської ієрархії. Також монголи знищили і канонічну Переяславську архиєпархію в 1239 році.

У 1247 році патріарх Константинополя висвятив Кирила ІІ, печатника Данила Галицького, на митрополита Київського. Нововисячений ієрарх у Києві не жив, а відразу перебрався на територію угро-фінів і здебільшого перебував у Володимирі-на-Клязьмі. Продовжуючи традицію антиримської ворожнечі Константинопольського патріархату, Кирило на практиці здійснював візантійсько-сарайське зближення проти католицизму. Із ініціативи монгольського васала Алєксандра Невського та з дозволу правителя Золотої Орди хана Берке, у 1261 році Кирило ІІ неканонічно переніс Переяславську архиєпархію у ставку  Золотої Орди, в Сарай-Бату, та перейменував її в Сарайську єпархію, де так звані угро-фінські псевдохристияни молились за здоров'я і процвітання роду золотоординських Чингізів.

Московський улус Золотої Орди

Москва і Московія є продуктом державної діяльності татаро-монгольської імперії і особистим здобутком Менгу-Тимура, хана Золотої Орди. На території Залісся (територія на північ від Києва за Брянськими лісами), яке монголи назвали Північним Улусом (раніше ця територія мала назву земля Моксель, а ще раніше, як писав Геродот, це була земля Андрофагів, тобто земля людоїдів), у 1272 році Менгу-Тимур заснував факторію Москва. А коли Даниїлу, синові золотоординського васала Алєксандра Невського, сповнилось 16 років, тоді хан Менгу-Тимур видав у 1277 році Даниїлу ярлик (указ) на заснування Улусу Московського або Улусу Північного. Ця дата і є  початком заснування «стольного града» Москви. А справжня розбудова монгольського улусу розпочалась у 1339 році, коли на території московської золотоординської факторії заклали перші підвалини для фортеці – сучасного Кремля.

Суть московської факторії полягала у тому, що це була кінцева точка, куди із земель Північного улусу звозили данину (сплачену і награбовану). У цій факторії, у присутності монгольських баскаків, данину ділили для ставки Золотої Орди, і для місцевих улусників за їхні грабіжницькі послуги. А далі монгольську частину данини річковими шляхами везли  у ставку Золотої Орди, у місто Сарай-Берке (поблизу нинішнього Волгограда).

Падіння і роздроблення Золотої  Орди

Тамерлан, засновник імперії Тимуридів, із перших днів свого правління взявся за приборкання Золотої Орди, яка займалась бандитизмом і грабіжницькими походами на сусідів.

Черговий грабіжницький напад хана Золотої Орди Тохтамиша на землі Закавказзя зумовив каральну експедицію Тамерлана. У 1395 році Тамерлан розбив війська Тохтамиша на ріці Терек і переслідував його аж до меж Московського улусу, проте був змушений повернутись назад внаслідок бунтів на території Тимуридів.

Унаслідок перемоги Тамерлана північна гілка Великого шовкового шляху, що проходила через землі Золотої Орди і територію Сарай-Берке, занепала. Торгівельні каравани проклали собі новий шлях через землі імперії Тамерлана. Поступово політичне значення столиці Сарай-Берке занепало,  а сама Золота Орда роздробилась на ряд менших ординських утворень.

У процесі цього розпаду зі складу Золотої Орди виокремились Велика Орда, Астраханське ханство, Кримське ханство, Ногайська орда, Казанське ханство, Сибірське ханство, Казахське ханство, Узбецьке ханство і найбільш упосліджений або другосортний Московський улус.

У 1453-1454 роках від Великої Орди, столиця якої Сарай-Берке втратила політичне й економічне значення внаслідок зміни північного Шовкового шляху,  відокремилась частина впливових баскаків і перебралась у Московський улус. Услід на бунтівними баскаками в Москву перебрався і єресіарх Васіан зі своєю Сарайською єпархією (колишньою українською Переяславською) та поселився недалеко Москви, у тогочасному селі Крутиці.

Єресіархи Московського улусу

За часів московського єресіарха Йони (1448-1461), єресіарх Васіан був його радником і наставником, повчав, як московське релігійне угрупування повинно прославляти й молитись на процвітання московських потомків роду Чингізидів. Із 1551 року єресіархи Крутицького подвір'я здобули собі право керувати головною кафедрою, якщо з якихось причин  вона була вакантною.

У 1448 році, під час сходки московських попів, на митрополичий престол Московського улусу самовільно, без згоди Константинопольського патріарха, возвели самосвята Йону Одноушева. Впродовж 141 року релігійні самосвяти Московського улусу офіційно перебували у схизмі, аж поки продажний константинопольський патріарх Єремія II «врегулював» це питання за чималу мзду. Це формально. А фактично, з точки зору церковного канонічного права, московські попи і сьогодні є схизматиками.

Після революції 1917 року Сталін винищив майже всіх так званих єпископів-єресіархів. На території СРСР станом на 1941 рік залишилось четверо ієрархів зі сумнівними свяченнями. У 1943 році Сталін викликав до себе так званих митрополита Ленінградського Алексія та митрополита Київського Миколая і доручив їм відновити московську релігійну структуру під патронатом НКДБ СРСР. Від того часу московські попи набули статусу подвійних схизматиків, вони добровільно стали частиною державного атеїстичного апарату.

У Новоросійську Господнє Провидіння, коли єресіарх Гундяй лицемірними устами промовляв «Господи, помилуй», гепнуло ним об підлогу храму. Це був видимий знак, що Всевишній не помилує ні неблагодатного Гундяя, ні всю його богоборчу зграю.

Головною причиною всіх нещасть Московії, а водночас і всіх її сусідів, була, є і буде антихристиянська релігія. Московські попи – отці пітьми – самопроголошеної так званої церкви, яка не має Господнього благословення та апостольського спадкоємства, і стали тими антагоністичними суб'єктами, які назавжди утвердили антихристиянський вектор розвитку цієї території,  перетворивши її на антагоніста Заходу – супротивника всього правильного, логічного й усвідомленого. Улус Моксель перетворив зайвохромосомних нащадків локального людоїдства у глобальних, послідовних і агресивних супротивників цивілізаційного шляху розвитку прогресивного людства.