12.08.17, в суботу ранком спека тільки починала плавити мозок, а я вже повернувся з «сільпо», з профілактичної прогулянки до його кондиціонованої оази на перетині печерських шляхів Суворова й Мазепи. Дозволив собі купити пляшку улюбленого орденоносного хмільного жигулівського українського пива з уманської хасидщини надвечір, яловичини знову не було, тож просто постоявши біля м'ясних полиць забитих спокусами для свиножерів й курячими потрохами, послухав розмову імперською двох маленьких бабць, що, неначе запряжені до величної колесниці, гордо підкотили до того прилавку свого сяючого цинком возика з пачкою маргарину й пачкою артемівської солі з Бахмуту на його глибокому дні й сміливо додали до них зворушливий пакуночок вагою у 325 гр омріяних курячих сердець за двадцять одну гривню сімдесят дві копійки:"Идем отсюда, а то деньги уже заканчиваются", "Только быстро...". "В каморке папы Карло у камина валялся в *опу пьяный Буратино, но вот пришла развратница Мальвина и продалась за пачку маргарина..." — подумав я про себе з пляшкою згадавши пісню, вивчену мною факультативно у піонерському таборі "Супутник" дарницького м'ясокомбінату й колись у 75-му привезену додому разом із своїм привісом від радянського табірного харчування у три кілограми п'ятсот двадцять грам... "А чи буде задоволений ними Рева?" — спитав мене мій сумнів про них їм у слід. "Безлуздий він... — відповів я йому — Бо ж ПДВ 3/62 вони йому з того курвиного потроху сплатили, а ми ще й акциза сплатимо з нашої пляшки гривню двадцять чотири окрім ПДВ 20%, аби той покидьок з гройшманятами не схудли, й рошен їм в рота завжди був".

На виході з "сільпо" приємна жіночка пенсійного віку у б'ютівській символіці активно агітувала ставити підписи за заборону продажу землі, я хоч всередині себе й за її цивілізований обіг, бо ж історично маю десь гектар сумського чорнозему, та все ж підписав, бо всі касти в нашій країні, дякувати богу, рівні, але деякі касти, що тягнуть руки до моєї землі, ще й мають нагородні бюджетним коштом пістолі. Спитав в тієї жіночці — коли вже будуть збирати підписи за право на володіння короткостволом, й куди треба підійти підписати. Жіночка виявилась когнітивно дисонованою зі мною переконаною противницею приватного володіння зброєю взагалі, тож трохи з нею чемно посперечалися, й мені не зрозуміло тепер — чи то така тепер нова миролюбна Юлія Володимирівна, чи жіночка просто не розуміє, що того голодомору геть би не було, якби у кожній селянській хаті була обрізана гвинтівка Мосіна та традиція її застосування до реформаторів, на кожному хуторі й вулиці кулемет, в селі пара гармат, в райцентрі замість будинку культури танковий клуб, що земля зараз то знову ласий шматок для тих самих вічних бандюків — комісарів й без цивілізатора Кольта в кишені, обрізаного калашнікова в рюкзаку та прикрашеного "максимом" тракторця в полі, Бережинці будуть у кожнім селі, яка б заборона не була, й що немає іншої мови зрозумілої дипломованому педагогу глоконосцю Пашинському Сергію Володимировичу з колегами окрім вогнепальної. А ще давно цікаво — чи не збочення то якесь в Арсена Борисовича Авакова, ще неописане так званими психіатрами, чи не партійно-кастова перверсія нагороджувати короткоствольною зброєю педагогів-жінок включно з міністром освіти Лілією Гриневич й повних педагогів на кшалт Пашинського, чи не є те нагородження якоюсь формою делегування ексгібіціонізму, а нагородна зброя багатозарядним фалічним символом покладеним на освіту, право, суспільну мораль, його пенісуальним закликом до нашого згвалтування. Певен, що колись цей сумний медичний випадок назвуть авакізмом.


Отже ще до 11.00 пиво було контрольним набоєм моєї боротьби із полуденною спекою завбачливо заряджено в холодильник, для формування глибокої гармонії серпневої спеки увімкнуто вічність у виконанні ДахиБрахи, сидів у затінку, зкурював з кволим вітерцем останній справжній в світі тютюн з резервації братів Кастро, хотів м'яса та ковбаси, й переконував свій сумнів, що хоч й дійсно маю залежність від кисню, але ж соціальний Рева, здається ще не проти того, й хіба ж то гріх, сидячи в глобальному потеплінні, любити його свіжість? хіба то гріх пам'ятати вітер з дощем в обличчя, як рухався риссю у сідлі в славетній лаві й тримав за гриву свого сильного русого коня? хіба ж то зрада хотіти тієї кінської ковбаси? Бо ж що, разом з тим киснем із створеного рисаком вітру, надихає козака могутньою непереможною силою як не поживність сушеної конини й кінського сала, й що нагадує про ніжність сильним жилавим рукам стомленим шаблею, аби доторкнутися до дитини й жіночих грудей, як не той гривовий кератиновий шовк? Бо конина на противагу свинині то дієтичне, найбільш придатне для людини, найпоживніше, гіпоалергенне м'ясо, що миттєво перетравлюється козаком, має найбільший вміст білку, прогоняє жовч, знижує холестерин, чистить судини, позбавлює атеросклерозу й не має протипоказань, а кінське сало багате чистими кілокалоріями, змащує м'язи, лікує рани, опіки й забої, вивіхи, хребцеві грижі, відновлює волосся й захищає шкіру, слугує основою найдорожчих у світі косметичних кремів й найкраще для массажу.

То ж знаючи у Києві одне рибне місце де продається найкращий в Україні добрий до пива махан з Макіївки, що поруч з Донецьком одразу за Мотелем, знову відчував до нього невпинний потяг, сидів, курив, слухав подруг ДахиБрах про рози Донбасу й свій сумнів:" Бляха-муха, а чи не сепарська та ковбаса? Куди сплачують податок з його продажу у тому рибному маркеті на столичній околиці? Перерахунком в Київ чи кешем в Донецьк? А може й не сплачують зовсім нічого, може то спільне виробництво СБУ зі своїм донецьким вільним від Києва управлінням? Тож не їхати чи не їхати, й брати чи не брати той махан, а як бути аби його забути, й де не свинини купити аби бути — ось про що річ."

Отже логічно поїхав на Лісову на ринок за яловичиною. На вході до станції метро Арсенальна, біля більшовицької недодекомунізованої Вятровичем гармати, зустрівся мені дід висушений старістю, спекою, бідністю та недоїданням із невимовним сумом й відчаєм в очах у запраній вишиванці й чистенькому грубому чорному напрасованому костюмі, що сорок років тому назад був модним символом достатку у радянських колгоспах. Й краще б, аби серце менше боліло, й не питав би я його про чим можу допомогти. Старий бувший інженер-електромеханік, патентований винахідник, добравсь до Києва з Вінничини з батьківщини Гройсмана й мого батька, аби десь роздобути хоч трохи грошей на ліки для бабці, та й вийшов в перший раз на ту площу Героїв Арсеналу жебракувати. Дав я йому трохи гривні аби купив хліба та води, та й згадав собі, як корінна киянка, що має вже 95 років, стовпова дворянка з родоводом з 14-го сторіччя із вцілілими гербовими срібними столовими приладами, що мешкала на початку тридцятих саме на Печерських Липках, доки батько її не був розстріляний тодішніми реформаторами у 37-му, а вона ще не була репресована до кемеровських вугільних копалень на десять років для звільнення квартири на Кірова 34/2 для чекіста, що під час голодомору на Печерську зустрічала вона висохлих від голоду селян із ще живими дитячими скелетами, що якимсь дивом добралися до Києва й мовчки очами вблагали крихти хліба та й вмирали по під'їздах.

На перегонах потягу між Дніпром та Лісовою три рази почув я виконання улюбленої:"Рідна мати моя, ти ночей не доспала..." жебраками пенсіонерами, спочатку чоловіком із гармонню, що таки добрав трохи грошей з пасажирів, потім бідної ясноокої жіночки з синцем під правим оком, що отримала від пасажирів здивованих повтором пісні мовчазне ігнорування, та старезним дідом, що тихенько старанно виводив: "... і на тім рушничкові оживе все знайоме до болю і дитинство й розлука і вірна любов..." у гробовій тиші під стук коліс потягу.

А справжнє м'ясо я таки купив, хоч й не конини звісно, але ж яловича вирізка теж додає сили, змаринувавши її в оливковій оліі, запік у духовці, зробив салата як люблю з помідорів, огірочків з лляною олією, морською сіллю, палючим червоним перцем, синьою цибулею, льняними та кунжутовими зернятками, зачекав щоб він трохи пустив сік, нарізав ніжне м'ясо, відкрив пиво, сидів насолоджувався суботою й мріяв:"А чи не вдавився там той Рева Андрій Олексійович із моєї трапези, чи ще чогось до столу додати аби цю чергову реінкарнацію комісара-реформатора, випускника Ленінградського військово-політичного училища ім. Ю.В.Андропова, заступника командира роти по політичній частині Радянської армії, вінницького педагога, заслуженого працівника соціальної сфери, скоріш за все нагородженого якимсь маузером, правець взяв". Чи знає цей шкільний викладач історії, про той перший холокост єврейських стариків збудувавших Єгипет та названих рабами, винайдений та зчинений пророком Мойсеєм у Синайській пустелі, чи сам з типовим активістом-реформатором Розенком придумав соціальну політику геноциду українських пенсіонерів, збудувавших нашу економіку, для звільнення від них свого бюджету та нашого чорнозему, чи Гройсман з Порошенком підказали?

А вечір був красивим. Коли скресла спека у новому Ботанічному саду над Дніпром, проти сяючого вогнями Лівого Берега, під відкритим небом, між величними смереками, дубами, ясенами й кленами, в цикадах, у пахощах косовиці, хвої й майже осінніх квітів, лежачі на траві й дивлячись на зорі слухав живу джазову оркестрову музику Гленна Міллера, забував день й згадував вічність.

P.S.
1. Застосоване у цій статті слово "субота" знову викликало в мене справжнього язичника внутрішній протест, як і колись, 45 років тому, у другому класі на уроці російської, бо вперше й назавжди здалося воно мені чомусь штучним, нелогічним, а отже й недолугим, фонетично й змістовно відірваним від інших слів. Особливо тоді здивувала жорстка невмотивована вимога вчителя писати дві літери "б" в його російському варіанті. Доклавши нещодавно зусиль до розуміння цього застарілого протесту я збагнув, що з роками слово "субота" засоціювалося у моїй свідомості з "саботажем", з назвою групи "Black Sabbath", з "шабатом", із закликом "шабашити", з розгулом "шабашу" й "шабашниками", та й утворило такий собі шостикутний гештальт. Який треба закривати, адже мала бути якась українська назва шостого дня тижня.
Все виявилось досить просто -
Стерта в українській пам'яті справжня українська назва шостого дня тижня ще присутня у литовській та латиській мовах — šeštadienis та sestdiena відповідно. Шостадень! — доречно, долуго, логічно, без заперечень — після другого вівторка, середньої середи, четвертого четверга, п'ятої п'ятниці, шостий шостадень.
Семантична, фонетична, етимологічна спорідненість "суботи", "шабату", "саботажу" та "шабашу" у нашій свідомості логічно походить з тих часів, коли християнські церкви здавалися в аренду семітськомовним фізичним особам підприємцям. Уявіть собі — приходить козак в шостадень до церкви охрестити дитину, чи до вінця, чи то поминути близьких, а двері церкви зачинені, та висить оголошення "шабат" — вихідний!..

Отож й став той "шабат" головною травмуючою ознакою шостого дня тижня, коли треба йти до іномовця, та платити данину-хабар за ключ від церкви, а поготів той шабаш став і назвою дня в ортодоксальних та католицьких християнських країнах — "суботою". Від Португалії до України...

В протестантських країнах, як і я, мали свій протест до здачі церков в аренду, тож й мають свою назву шостадня з латини — Saturday, день Сатурна.
Михайло Грушевський, "Початок Хмельниччини" — "В кінцї як особливо різкий момент жидівського знущання над Русю вказуєть ся арендованнє Жидами православних церков. Безіменний автор мемуарів з XVII в., осуджуючи поневоленнє козацтва ординацією 1638 р. і добачаючи в тім тільки жадність до більших доходів старостів і дїдичів українних, докоряє їм, що вони "Жидів упровадивши, за для гроша все їм в аренду пустили, навіть церкви, так що Жиди мали від них церкви, і хто хотїв шлюбу, або хрещення, мусїв Жидови арендареви заплатити, аби відчинив церкву, так само в недїлю, або в святий день, і се так докучило хлопству, що вони теж на бунт пішли разом з козаками і змивши шляхецькою кровю свої краї, наповнили Україну несчисленними юрбами хлопства, вирізавши своїх панів 16)".

2. В тій квартирі на Грушевського 34/2, як голодні старики бродять по країні, той комісар так і живе.

От такий суббот, малята...
Чуєш Рева остаточну мораль нашої історії, розказану Грушевським?
Бути чи не бути?
Будьмо!