Навряд чи це було б особливо цікавою темою, якби Україна не взяла участь. Але так, наша країна включилася у боротьбу за право прийняти Чемпіонат Світу у 2030 році. Хоча і не весь. Господаря визначать аж у 2024 році, тому часу поки вдосталь.

Боротьба, до слова, серйозна, адже ЧС може дати купу переваг країні-господарці (звісно, за умови, що вона як слід підготується). Її репутація у світі злетить, приїдуть мільйони туристів, котрі залишать там свої гроші і все таке.

Точніше, країнам-господаркам. Бо дуже ймовірно, що на ЧС-2030 буде аж 48 збірних, і це вже серйозний виклик для організаторів. Просто пригадайте, скільки зусиль доклали Україна та Польща на Євро-2012, де було 16 команд, втричі менше. Словом, країни почали гуртуватися.

Серед цих «коаліцій» є і дві дуже навіть футбольні держави: Іспанія та Португалія, котрі подали спільну заявку. А чому б і ні? Топових стадіонів у них вдосталь, футбол люблять, інфраструктура розвинена й так. Далі стався сюрприз, коли 5 жовтня до них приєдналася Україна. Звісно ж, на правах «молодшого партнера», який прийме частину матчів.

До речі, якщо дивитися під цим кутом, то рішення Володимира Зеленського не таке й «зрадне». Нехай навіть в Україні базуватимуться 3-4 групи. Це вже 9-12 команд, їхні вболівальники + нейтральні глядачі. Виходить гарний спосіб ще краще показати нашу країну світові й дати додатковий поштовх туризму, а водночас не треба витрачати десятки мільярдів доларів на проведення турніру. Адже основні заходи будуть на Піренеях. Ще й допоможемо іспанцям з португальцями, а мати друзів у ЄС завжди корисно.

Імовірно, розрахунок був на те, що позитивний образ України допоможе заявці піренейців. Хоча тут є і мінус: наші посадовці зможуть вести серйозну промо-кампанію лише після перемоги. Ну, бо якщо зараз рекламувати Харків чи Одесу – іноземці не дуже зрозуміють.

Звісно, з Барселони до Львова далекувато, але перед тим буде чемпіонат у Канаді, Мексиці та США, а там відстані точно не менші.

А взагалі конкурентів багато. Наприклад, перший в історії ЧС був в Уругваї, якраз за 100 років до майбутнього (у 1930-му). Зараз там хочуть повторити його. Звісно ж, не самі, залучили ще Аргентину, Парагвай та Чилі. Тим більше, Аргентина зараз – найсильніша команда світу: виграли ЧС, кубок Америки, ще й розгромили італійців, чинних чемпіонів Європи. Словом, краса і символізм будуть зашкалювати.

Значно скромніша за масштабами заявка марокканців. Вони претендують самі і шукають партнерів. Наприклад, Туніс і Алжир. Або взагалі зібрати сили всіх північноафриканських країн і провести разом?

Інші країни поки не подавали заявки офіційно. Серед усіх їх найбільше розмов викликають плани Саудівської Аравії. Адже у цих претендентів точно вистачить грошей, аби організувати все на рівні, не гіршому ніж Катар минулого року. Мотивації теж вдосталь, бо у саудитів є велика стратегія, за якою до 2030 року країна має змінити імідж і стати туристично-спортивним центром регіону. І якраз ЧС чудово вкладається у цей план.

До речі, через це в Аргентині сталася зрада-зрадонька. Ліонель Мессі, капітан їхньої збірної і за сумісництвом найкращий футболіст сучасності, ще раніше підписав з Саудівською Аравією контракт, за яким буде «туристичним послом» країни. Умовно, фігуруватиме в рекламних кампаніях і все таке. Тепер у його рідній країні звучать бідкання, що Мессі буде покращувати імідж арабського королівства. А це може допомогти йому виграти право на ЧС… у Аргентини і її сусідів!!!

Щоправда, ФІФА раніше постановила, що азійським країнам зась проводити чемпіонат світу до 2034 року, бо у них уже був той самий ЧС у Катарі. Однак схоже, саудівське королівство хоче обійти цю заборону, запросивши у співорганізатори Єгипет та Грецію (правда ж тепер іспансько-португальсько-українська заявка видається не такою екзотичною?). Технічно, тоді турнір можна буде представити, як європейсько-африкансько-азійський. Весело, чи не так?