За попередні тижні блогери та експерти не раз просили не критикувати НАТО надто сильно. Мовляв, ми самі завищили очікування, Альянс не зобов'язаний нас захищати. Треба бути вдячними і за ту допомогу, яка є. Одразу скажемо, що це так. Наприклад, постачання зброї з купи різних країн координується сам на платформі НАТО.

Однак зараз виявилося, що у НАТО вистачає проблем і без наших претензій. Наприклад, турецький президент Ердоган відкрито шантажує Швецію і Фінляндію, погрожуючи не пустити їх до Альянсу, якщо не виконають список його хотілок. Притому що дві північні країни є демократичнішими і відданішими ідеям НАТО, ніж Туреччина. А зараз з'явилися навіть підозри, що Анкара бере участь у торгівлі краденим українським зерном –технічно, територію Альянсу використовують для злочинів, круто, правда?

Ще є Німеччина, котра у НАТО займається явним саботажем. Ось дивіться: блок на офіційному рівні підтримує Україну і обіцяє робити це до певної перемоги. Тим часом у Берліні відмовляються передавати нам танки, пояснюючи, що у такому разі ЗСУ почнуть вигравати. Німці, виходить, прекрасно обійдуться без успіху України? До речі, саме Меркель у минулому році блокувала навіть символічну військову допомогу нашій країні.

А ще члени НАТО Німеччина та інші буквально витискали з члена НАТО США обіцянку не накладати санкції на «Північний потік – 2», хоча члени НАТО Польща і Литва казали, що вважають його небезпечним. Член НАТО Туреччина погрожує члену НАТО Греції, але член НАТО Франція готова греків захищати. Член НАТО Угорщина намагался відтягнути запровадження санкцій проти росії, яку більшість членів НАТО називають загрозою. Питається: як блок до такого докотився?

Якщо коротко, то проблема в тому, що сьогоднішнє НАТО – донедавна було першим у історії воєнним блоком без чіткої мети. От Антанта мала на меті стримувати Німецьку Імперію. Антифранцузькі коаліції – розбити Наполеона, а в ідеалі ще й скинути його і повернути Бурбонів. А Північноатлантичний Альянс?

У 1949-1991 роках мета була однозначна: захищати Європу від СРСР, і спільна загроза чудово об'єднувала блок. Бо німці могли розповідати про радянський газ, а французи мріяти про дружбу Парижа і Москви, але де було взяти гарантію, що у якийсь момент Політбюро не відправить танки у бік Ла-Маншу? А радянській армії було під силу пробитися до Атлантики. Тодішні письменники цілком серйозно видавали книги про Третю світову у Європі, бо ще не забулася Друга.

Тому країни НАТО тихо сварилися (як Франція зі США, або німці зі Штатами через бажання купувати газ у СРСР), греки з турками навіть повоювали між собою, але надовго затримувати якісь вирішальні кроки Альянсу – на таке зазвичай ніхто не йшов. А тим більше годі уявити, як країна НАТО блокує допомогу для ворога СРСР. Бо страшно було.

Але у 1991-му Союз зник, і тут з Альянсом сталася проблема. По-перше, для держав на передній план вийшла власна вигода (яка у кожного своя), а не спільна безпека (ворога-то немає, страх побачити, як твій кордон переходять тисячі танків, зник). Ті ж німці можуть йти проти політики НАТО. Все одно ніхто не загрожує загрожувати Берліну, просто подивіться на карту.

Тому Меркель могла блокувати Україні та Грузії шлях до Альянсу. З погляду геополітики це було невигідно (берете дві країни, маєте гарантований мир у Європі на багато десятиліть), зате добре для німецьких гаманців. Адже москва була задоволена, погодилася будувати «Північний потік», давати дешевий газ німецькій промисловості, розвивати торгівлю і все таке. Як бачимо, ця дружба і зараз нікуди не поділася.

І турки мають свободу дій. Можна пошантажувати НАТО або сусідів, купити зброю у рф чи вторгатися до Сирії. Все одно ніхто не нападе і не доведеться, в разі чого, іти на килим до Байдена та просити про допомогу. У 70-х Анкара навряд чи наважилася б до такої міри сваритися з партнерами, аби не лишитися на самоті з СРСР. Інші країни теж почувають себе вільно.