Знаєте, у туризмі є таке поняття, як «переоцінена пам'ятка», коли люди їдуть кудись та очікують вражаючого видовища, а виходить так собі, і вони розчаровуються. Наприклад, у таких списках часто фігурує Стоунхендж: стоять собі каменюки та й усе.

Так от, те саме, схоже, сталося із (не всіма) західними медіа. Після 24 лютого вони багато пишуть про Україну, тому ми стали більше їх читати… І виявилося, що видання, на які наші журналісти мали б рівнятися як на неймовірний взірець, видають, м'яко кажучи, дивні матеріали.

Наприклад, можуть розповісти, що «хтось обстріляв Запорізьку АЕС, росія каже, що це Україна, Україна каже, що це росія, журналісти перевірити не можуть». Крапка. «Вчора росія заявила, а ми не можемо перевірити», «путін звинуватив, а Україна заперечує», «джерело стверджує, що західну зброю в Україні розкрадають„, і такого багато.

У наших якісних медіа («Ліга“, „Бабель“, „Тексти“, „Радіо Свобода“, „Новинарня“ та багато інших) за подібний матеріал, думаю, журналісту влетіло б. І навіть якби матеріал стосувався не війни, а цін на картоплю.

Чому? А тому, що в ідеалі медіа повинні не переказувати заяви прес-служб різних сторін, а намагатися встановити правду. Особливо коли йдеться про серйозні теми.

Якщо проводити паралелі з футбольною журналістикою, то кому цікаво читати про те, як „гравці Динамо вважають, що пенальті був, гравці Шахтаря – що не було, а анонімне джерело  зуб дає, що суддю купили, але подробиць не назве“? Ні, журналіст має власноруч передивитися 20 повторів, якщо треба – спитати колишнього арбітра чи самому пригадати, чи ставили за такий епізод пенальті. І нарешті сказати читачам: так мав він бути чи ні?

Але (деякі) західні медіа вперто роблять інакше. Бо з невідомої науці причини, тамтешні журналісти часто саме так бачать стандарт збалансованості: дати обом сторонам висловитися і відійти убік. Тобто хтось каже, що українці продають західну зброю за кордон, а Олексій Резніков заперечує. Вчений каже, що Земля кругла, прихильник теорії пласкої землі має іншу думку. Дати виступи обох у матеріал – і здобули!

Інший стандарт забороняє журналістам висловлювати власну думку, тому коментувати жодну цитату теж наче не можна.

Але в ідеалі ці стандарти працюють взагалі не так. Справді, якщо ви пишете про справу НАБУ (візьмемо простіший приклад), треба дати слово як Бюро, так і депутату, котрого судять за хабар. Інакше у вас буде незбалансована ода НАБУ або ж навпаки – виступ на захист нардепа, котрому ці гроші, звісно ж, підкинула родина позняківських бобрів.

От тільки зробити матеріал лише із двох цитат не можна, бо який толк від цієї збалансованості читачу? Він все одно не знатиме, яка частка правди у обох заявах.

Журналісту доведеться почитати матеріали справи, розпитати інших учасників, довідатися думку експертів, самому аналізувати події. Цю роботу за автора означені вище бобри не виконають. І вже тоді у нього буде матеріал з фактами і коментарями, де обидві сторони висловилися, але є 5 абзаців, які показують читачу: це дійсно розслідування з класними шансами на успіх чи абияк склепана справа, від якої пахне політичним замовленням?

І так, журналіст дійсно не може давати власні оцінки. Але це лише означає, що у статті не має бути речень на зразок „Та ну, у депутата такі чесні очі, він не міг взяти хабар!“. А от „мало шансів, що депутат пов'язаний з цим олігархом, бо він подає і просуває невигідні тому закони“  – це вже висновок, заснований на фактах.

До речі, про факти: це дуже страшно, але журналіст не має просто довіряти інформатору, котрий сказав „гей, мені сказали, що тут зброю продають“. Це буде рівень анонімного телеграм-каналу „Підслухано в туалеті ВРУ“. Як мінімум, треба просити якісь докази, документи, конкретні факти.

А тепер уявіть собі:  коли пишуть про війну, усе має працювати так само! Це означає не просто заявити, що хтось когось обстріляв. А дуже навіть копатися у соцмережах, телефонувати експертам і OSINT-фахівцям, зіставляти факти і все таке, аби дати читачам якусь конкретику.

Варіант „дві позиції і абзац довідки“ – не окей. І дуже небезпечний „не окей“, адже він урівнює обидві сторони. Українці кажуть, що людей депортують тисячами, росіяни – що ті самі виїздять, словом, хто його зна?

Для західного читача може вийти меседж, що обидві країни наввипередки обмовляють одна одну. А от якби журналіст копнув глибше і поспілкувався з людьми, він би дізнався багато про фільтраційні табори та інші речі – й зміг би викрити у своїй статті воєнні злочини рашистів.

Та сама історія і з матеріалами про розкрадання НАТОвського озброєння в Україні, котра взагалі схожа на російську спецоперацію, і байдуже, що там бере участь Financial Times, котра наче як респектабельне британське видання (вже ні). Тобто беруться три цитати анонімів і заперечення нашого Міноборони.

Але оскільки автор не змусив „інформаторів“ навести якісь докази, а просто дав їм платформу, то він показав читачам картину, в якій українців впевнено звинувачують, а ті виправдовуються. Порушуючи, до речі, власні ж стандарти неупередженості, хай не їхню букву, але дух.

Для балансу зазначимо, що далеко не всі американські та європейські медіа такі. Там є чимало гарних видань, крутих матеріалів і журналістів, котрі ризикують життям, аби самим побувати на місці події та все дізнатися. Або реально аналізують ситуацію, починаючи з радянських часів, як у знаменитому матеріалі WSJ про українську мову.

Без закордонних журналістів, які говорять правду, ми навіть близько не мали б такої міжнародної підтримки. Просто „західне видання“ – це не 100% гарантія якості.

До речі, а нашим лідерам думок варто було б самим активно писати матеріали для англомовних медіа і дискутувати з західними політиками та журналістами у твіттері. Повірте, це значно краще наближає перемогу, ніж суперечки у фейсбуку про те, чи винен Володимир Зеленський у тому, що долар був по 40.