Ракети з атомними боєголовками, військові реактори, закидання ядерних відходів у Росію – може, здатися, що український фейсбук накрила хвиля атомного мілітаризму в стилі 50-х років. А все через один абзац із виступу Володимира Зеленського на Мюнхенській безпековій конференції 19 лютого.
Президент висловлювався красиво, афористично і дипломатично, але суть така: Київ спробує зібрати нараду підписантів Будапештського меморандуму, за яким, нагадаємо, ми віддали ядерну зброю. Якщо знову не вийде – тоді Україна матиме повне право вважати, що Будапештський меморандум не працює, і всі пакетні рішення 1994 року поставлені під сумнів.
Втім, за межами України резонансу чомусь не сталося, і навіть CNN не опублікував точну дату, коли Банкова оголосить про старт нової держпрограми «Велике бомбівництво», аби відлякати Росію і показати Байдену, що ми можемо. Усі явно розуміють, що насправді промова Зеленського – не про атомну бомбу.
Річ у тім, що є одна штука, важливіша за Будапештський меморандум. Це документ з довгою назвою «Договір про нерозповсюдження ядерної зброї» (ДНЯЗ), який розробив Комітет з роззброєння ООН ще у 1968 році. Потім його підписали СРСР, США та Британія, а далі, рік за роком, долучилася більшість світу.
І ось що найважливіше для нас: Україна у 1994 році теж приєдналася до ДНЯЗу, тепер ми учасники договору.
Його суть теж проста. Усі, хто підписав, не мають розробляти ядерну зброю, передавати її іншим країнам чи кидатися атомними бомбами в інших учасників (строго кажучи, ні в кого не можна, але це вже тема інших міжнародних документів). Нас це теж стосується.
Тобто Будапештський меморандум – це скоріше не обіцянка України не мати ядерної бомби (для цього є ДНЯЗ). А урочиста відмова від арсеналу, котрий був + пафосні «запевнення» для нас (ціна яких складає приблизно 0 купонокарбованців) + наше приєднання до Договору. Бо з цим виникла колізія: незалежної України у 1968-му не існувало, а ми виявилися ядерною державою поза ДНЯЗ.
Тому по-перше, «вийти» з Будапештського меморандуму взагалі незрозуміло як. По-друге, цей крок все одно не дає Зеленському права створювати атомну бомбу – бо ДНЯЗ. А за його порушення ми залізно отримаємо купу санкцій від ООН, ЄС, США та решти.
Чому? Бо якщо дозволити Україні спокійно забити на ДНЯЗ, то стає незрозуміло, чому не можна Північній Кореї, Ірану чи ще комусь новому.
До речі, Банкова не може не розуміти цього, і Білий Дім та інші явно розуміють, тому доволі спокійно відреагували. Так навіщо гаранту це взагалі треба?
Найімовірніший варіант – Зеленський таки лякав, але не самою бомбою.
Хитрість у тому, що Будапештський меморандум заснований на сучасному міжнародному праві, котре наче як свідчить: країна А не може мати претензій до країни Б, якщо підписала з нею договір і дала гарантії. А коли країна В щось пообіцяла, то теж має допомагати країні А. Напасти взагалі ніхто ні на кого не має права. Це відрізняє наші часи від Середньовіччя, коли можна було порушити кілька угод і присяг, захопити шматок території сусіда, але короля за це ніхто не піддавав загальному міжнародному осуду. Деяким навіть пам'ятники стоять у європейських столицях
Або від ХІХ сторіччя, коли великі держави запросто збиралися разом і ділили Китай/Африку/Єгипет. До речі, свого часу Вінстон Черчилль не розумів, за що судити німців через Першу світову. Ну хто на кого колись не нападав? Зате зараз всі (на папері) рівні та захищені: хоч США, хоч Молдова. Правда ж?
Тобто виходити нам наче і нізвідки, але такими заяви президент України показує всьому світові: зламався ваш хвалений міжнародний порядок. Чим може вдарити по репутації західних політиків (та їхніх наступників у США та Британії), які ці обіцянки давали. Зрештою, ставити у незручне становище державних діячів – саме цим наш гарант займався до 2019-го, чи не так?
До того ж, як слушно підмітили у мережі, коли Зеленський зганьбить Будапештський меморандум, оголосивши, що він не працює, інші країни матимуть привід задуматися про те, що й вони беззахисні, тому пора збагачувати уран.
Наприклад, ядерні амбіції можуть з'явитися у сусідів Китаю, який також чхав на міжнародне право. Туреччина от вважає себе лідером регіону. Саудівська Аравія має гроші та зв'язки з Пакистаном, які допоможуть королівству, якщо що. Ба навіть поляки у 2015-му році дискутували про зброю масового знищення, аби стримати Путіна.
Ну і навіть простіший варіант (все-таки за порушення ДНЯЗ світять санкції, треба ще придумати, як їх уникнути), за якого згадані вище країни «лише» накуплять зброї на десятки мільярдів, все одно спричинить напруження у світі.
Тому можна припустити, що Зе-команда веде дипломатичну гру.
Вдалу чи ні? Дасть вона нам нові поставки зброї, домовленості про санкції та підтримку, якою ті ж США доводитимуть, що вірні своїм зобов'язанням? Чи роздратує партнерів? Зрозуміємо тільки потім.
Хоча критики Зеленського мають іншу версію і звинувачують команду влади у нових спробах зробити винним Захід. Ну, пам'ятаєте, спочатку президент бідкався, що там надто часто обіцяють вторгнення, а від цього падає економіка. Потім очільник СН Давид Арахамія заявляв, що західні медіа нібито гірші за російських пропагандистів. Плюс, згадуємо і попередні претензії, що нас не беруть до НАТО.
За бажання можна вважати це надмірними емоціями (умовно, влада хоче довести, що Україна незалежна і не треба дивитися на неї згори вниз), спробами отримати більше допомоги на правах постраждалих або популізмом (тобто прагненням показати виборцям, яка сильна влада і як вона може грізно говорити зі США). А тут ще й спосіб нагадати, якими лицемірними були наші партнери, коли меморандум укладали.
Для балансу скажемо, що про значення нашої історії у світовій безпеці та проблеми на економічному фронті писав не лише сайт ОП, а й, наприклад, поважне американське видання Foreign Policy. Словом, більше шансів вважати, що це дипломатична гра.
І останнє: чому в українському політичному сегменті фейсбуку далеко не всі захоплені цією заявою. Ну, по-перше, давайте чесно: значна частина активної громадськості принципово не сприймає факт президентства Зеленського. Почасти вони самі були упереджені, а далі теперішня влада робила все можливе, аби відповідати цим очікуванням (просто повторюємо прізвища: Єрмак, Татаров, Шкарлет, Венедиктова, Трухін...)
А по-друге, надто вже двозначно звучать усі заяви про те, що загроза велика, а Захід має нам допомагати. Наприклад, за даними видання Defence Express, влада (увага!) не виділяє гроші на розробку українських зенітно-ракетних комплексів. Хоча це суперактуальна проблема, яка мала б бути на контролі президента, адже ми захищаємо небо старенькими радянськими комплексами, тоді як РФ вкладала мільярди у модернізацію своїх літаків та ракет.
За оцінкою ж міністра оборони Олексія Резнікова, витрати на оборону потрібно збільшувати (увага!) в 10 разів, настільки у нас недофінансована армія. Ті ж турки, наприклад, своїми силами побудували цілком боєздатну систему ППО. Тим часом, в Україні якщо і зростають видатки, то на асфальт. За підрахунками «Наших грошей», у 2021 році на будівництво доріг витратили у 10 разів більше грошей, ніж на армію, не дуже схоже на бюджет для тотальної війни. Може і є переконливе пояснення, чому, але його ніхто не чув.
Додайте до цього регулярні скандали з очільником Спеціальної антикорупційної прокуратури, якого обрали, але досі не призначили. Хоча Зеленський особисто обіцяв це Байдену. Не дивно, що тепер чимало громадян сприймають зовнішньополітичні дії владної команди як спробу відволікти суспільство від власних помилок.