Напередодні рішення Єврокомісії, котра має вказати, чи Україна отримає статус кандидата на вступ до ЄС або ж фікцію під назвою «європейської підготовчої зони», українці дискутують: мовляв, чи достатньо наша країна демократична, аби почути «так» від Євросоюзу?
Насправді у нас є чимало проблем, і до членства (яке, втім, настає нескоро, а лише коли кандидат виконає усі умови) ми готові гірше, ніж попередня країна-вступник, Хорватія. Але якщо подивитися, кого Єврокомісія схвалювала раніше, то успіх нам має бути гарантований (особливо якщо докладемо кілька зусиль). Відмова ж точно означатиме, що деякі країни-члени займаються геополітикою і не хочуть сердити росію.
Наприклад, у 2012 році статус кандидата дали Сербії. У цієї країни з демократією і верховенством права все точно не веселіше, ніж у нас. Навіть у 2019-му, після купи євроорієнтованих реформ, там були масові протести у десятках міст проти президента Александара Вучича. Видання Foreign Policy відкрито називає його автократом (диктатором, простіше кажучи). А ще там були скандали з побиттям опозиційного політика і наступом на пресу, плюс корупція.
Причому навіть якщо Сербія стане демократичнішою за Канаду, її все одно не візьмуть до ЄС, бо вона не визнає Косово. А більшість Євросоюзу –визнає. Спочатку серби мають домовитися з косоварами.
А у 2020 році статус кандидатів мали Албанія та Північна Македонія. Обидві країни у Індексі сприйняття корупції від ТІ стоять десь на одному рівні з нами. Албанія ще й здобула сумнівну славу як «ворота» контрабанди до ЄС.
І звісно ж, у 2007 році до Євросоюзу взяли (дали не статус кандидата, а членство!) Румунію та Болгарію. Причому остання не поборола організовану злочинність, там процвітала торгівля людьми, а щодо корупції... ну, у 2020 році тисячі болгар виходили на протести через неї, а журналістські матеріали звідти підозріло нагадували наші «Схеми» та «Бігус.Інфо». Словом, навіть 13 років європокращення не допомогли. А уявіть, що там було на початку 2000-х!
Румунам теж поставили, м'яко кажучи, невисокий бар'єр. Зрештою, якщо знаменита прокурорка Лаура Кевеші сотнями відправляла за грати корупціонерів у останні роки, то вони там непогано збереглися з 2007-го. Зовсім не схоже на сценарій «спочатку країна стає другою Данією, а тільки потім можна проситися до Євросоюзу».
А розгадка тут доволі проста. У випадку Балкан (технічно, румуни теж там) європейська преса не раз писала: їх треба закликати до ЄС, аби у тамтешніх урядів був стимул проводити реформи. Ну, бо от якщо уряду умовної Вейшнорії треба провести жорстку і непопулярну реформу чи воювати з олігархами, то для чого це йому робити? А тут виходить і відповідь: бо тоді візьмуть до Євросоюзу.
Заради цього є сенс працювати і політикам-ідеалістам (увійдеш у історію як великий діяч) і прагматикам (гарантовано переоберуть, адже хто не радітиме вступу до ЄС?). Західноєвропейці бачили тут золотий шанс ненав'язливо демократизувати і реформувати Балкани. Ну і заодно позбавитися ризиків нової війни або появи у себе під боком плацдарму для оргзлочинності / росії / китайців / ще когось.
В Україні спрацює саме така тактика. От пригадайте: створення НАБУ та е-декларування від нас вимагав ЄС, і обидві реформи швиденько втілили. А от перезапустити СБУ, де ще дух КДБ не вивітрився, Євросоюз не попросив. Як результат, ніхто 8 років цим не займався.
І от цей аргумент ми маємо з усіх сил доносити до західноєвропейських столиць. Мовляв, хочете допомогти і боїтеся, що реформи сповільняться? Тоді дайте статус кандидата, відійдіть убік та дивіться.
Звісно ж, в ідеалі влада також має виконати деякі «домашні завдання». Наприклад, нарешті призначити антикорупційного прокурора. Ідеально було б зібрати нормальну групу з судової реформи (а не як зараз), а ще є сенс почати цивілізований конкурс на посаду Уповноваженого ВР з прав людини. Аби у опонентів було якнайменше козирів.