Кандидатів у президенти України поменшало. Андрій Садовий зробив те, про що багато говорили минулого року, але вже мало хто очікував — відкликав свою кандидатуру на користь Анатолія Гриценка. Тепер і Дмитро Гнап хоче зробити те саме.

Ідеальний таймінг

Хоча підтримати найбільш рейтингового «демократичного» кандидата Садовий обіцяв в угоді з Демальянсом, не можна не визнати, що таймінг оголошення є ідеальним. Через день після публікації Bihus.Info розслідування про те, як наближені до Петра Порошенка люди організували контрабандне постачання російських запчастин для українського ОПК.

Це розслідування підриває один з головних стовпів кампанії чинного гаранта — що він є, начебто, єдиним оплотом проти російської агресії. На підтримку цього наративу Тимошенко намагаються змалювати проросійською (наприклад, через газовий контракт 2009 року). Зеленський не лише російськомовний, ба більше: який, мовляв, з «клоуна» головнокомандувач. Бойка ж представляти проросійським і не треба — все і так зрозуміло.

Єдиний з серйозних конкурентів Порошенка, кого проросійським не представиш, — це Гриценко. Тому можна очікувати перехід до нього частини виборців, які хотіли голосувати за Порошенка через «армію». Зняття Садовим своєї кандидатури посприяє переходу саме до полковника.

Не менш вигідним цей крок є і для самого Садового. Як проведена ним уже кампанія, так і підтримка Гриценка допоможе Самопомочі на парламентських виборах. Коли політик відмовляється від своїх амбіцій на користь спільної справи — виборець таке любить. А що у Садового все одно шансів не було, то вже справа десята — навіть така «жертовність» рідко трапляється серед українських політиків. Крім того, низький відсоток на президентських міг би зашкодити на парламентських.

Міф правоцентристської єдності

На оголошення Садового та Гнапа варто поглянути і у ширшому контексті. Усі минулорічні розмови про об'єднання та нинішні зняття кандидатур є черговою серією внутрішніх страждань тієї частини українського політикуму, який називає себе «демократичним». Страждання ці відбуваються під мантрою «Якби ж то ми об'єдналися, то ми би перемогли».

Фактично, це поле патріотичних, націонал-патріотичних, правоцентристських сил, праотцем яких був Народний Рух України за перебудову. Саме той заснований у 1989 році Рух, який постійно розколювався. І який так і не став єдиною політсилою, котра би вмістила в собі усіх правоцентристських політиків. І привид якого досі сидить у підсвідомості правоцентристів.

Практика, однак, демонструє хибність міфу, що об'єднання принесло би перемогу. У 2002 році блок Наша Україна здобув на парламентських виборах перше місце не через те, що об'єднав обидва Рухи та низку інших партій. Причина такого результату була в популярності тоді Віктора Ющенка. Те саме стосується і перемоги Ющенка на президентських виборах 2004.

А у 2014 Самопоміч пройшла до Верховної Ради завдяки популярності Садового та свіжій ідеї формувати партійний список з нових людей. А ось історії, коли б правоцентристські сили здобули гучний успіх завдяки самому лише об'єднанню, за 30 років з часу заснування Руху так і не було.

Сильна рука замість нового обличчя

Тому замість того, щоб просто намагатися об'єднатися, ефективним було би сформувати популярного лідера та програму, яка би відповідала запитам у суспільстві. А з цим у Гриценка є проблеми.

Перша з них — полковник переплутав частини тіла. Капіталізуючи свою роботу ющенківським міністром оборони, Гриценко створює собі імідж сильної руки. Запит на сильну руку і справді був в українському суспільстві, але раніше, на хвилі невдоволення президентством Ющенка. Тепер же, за підсумками президентства Порошенка, запит зовсім інший — на нові обличчя. Бути новим обличчям Гриценко міг би хіба що на тлі Тимошенко та Порошенка. Але аж ніяк не поряд з Зеленським.

Друга проблема — що і цей образ сильної руки Гриценку не вдався. Він завжди говорить рубленими гаслами. Прихильники такого стилю, напевно, теж є, однак казарма-стайл — не для України. Тут військових поважають і цінують лише як захисників країни, а ось пієтету перед погонами ніколи не було.

Заяви Гриценка про користь авторитаризму погано в'яжуться з образом «єдиного демократичного кандидата». Його обіцянки «повідрубати руки» підлеглим, які займатимуться корупцією, також звучать непереконливо. Чому? Так, Гриценко був і кадровим військовим, і міністром оборони, проте в армії він переважно викладав, потім працював аналітиком. Тому його імідж як політика (сильна рука) погано в'яжеться з його особистим образом — пострадянського інтелігента.

Програма Гриценка, як і його стиль говорити, є набором гасел. Серед них є вдалі. «Роби як я» — гармонійно пасує тому, що Гриценка не пов'язують з жодним олігархом. Проте ці гасла — це ще далеко не план розвитку країни. Особистим прикладом президента не зробиш небачених 10% зростання ВВП на рік.

Гриценко обіцяє повернути Донбас низкою засобів, включно з воєнними. І це також звучить порожньо. Можливо Гриценко хоче натякнути, що спробує відвоювати Донбас, але не наважується сказати про це прямо.

Підіб'ємо підсумок. Скандал довкола оборонки та відмова Садового на користь Гриценка додадуть полковнику пару відсотків. Цього може вистачити, аби обійти Бойка. Але навряд чи цього буде достатньо, аби «єдиний демократичний» позбувся своєї слави «першого непрохідного» і зміг претендувати на вихід у другий тур. Задля цього йому треба хоча би представити чіткий і переконливий для виборців план дій, бо свій імідж полковник уже не встигне змінити. Або ж лідери перегонів припустяться серйозних помилок.