Так, було це давно, в іншому житті, коли бензин на заправці
коштував сім з половиною копійок за літр, а якщо зливати
його з вантажівок, то взагалі
карбованець за каністру 20 л. Дешеві бензин, вино «Біле
міцне» і море гару в нашому індустріальному монстрові на
великій річці породили вино — човновий бум. І в літню спеку
ні що так не згуртовувало городян, як бажання вибратися з
промислового пекла на природу, насолодитися прохолодою
у води, змити втому трудових буднів пивом з дешевим
портвейном.
Ми з моїм другом Павлом тоді тільки, тільки  
«дембельнулись». Потрясли кишені предків за два года
спокою і купили, на двох, не дорогий, але дуже спритний
човен з 25 — сильним мотором.
В середині липня в Запоріжжі завжди з великою помпою
відмічали Свято металургів. Велика компанія з нашого
причалу теж вирішила відмітити це дійство. Напередодні
нього, ми приплили декількома човнами на ночівлю на один
з острівців. Прокинувшись рано вранці, вирішили з Павлом,
що після вчорашніх шашликів з «Ркацителі», було б
непогано випити холодного пива. Благо, навпроти на березі
ріки знаходилася база відпочинку якогось металургійного
комбіната. Повільно підплили під мотором до пляжу, де з
ранку вже було повно відпочивальників, та пішли за пивом
у буфет. Задовольнивши свою спрагу, ми зібралися
повертатися назад до нашої компанії. Павло, стоячи по
коліно у воді, тримав човен. Я заліз в нього і почав смикати
шнур стартера, щоб запусти підвісний мотор, забувши при
цьому поставити його на «нейтралку». Човен так швидко
рвонув з місця, що я разом з сидінням катапультувався у
воду. Це сталося миттєво,  я просто устряв на мілководді
головою в мулкий пісок, а порожній човен полетів на
протилежний від нас берег. Ми з другом стояли, трохи
перелякані, та спостерігали за тим, що відбувається. Човен
промчав до середини річки, розгорнувся на 180 градусів. О
боже !!! Ми почали кричати та махати руками, щоб
притягнути увагу пляжників, що були у воді. Наші крики
швидко подіяли. Чесно кажучи, я ніколи не бачив, щоб
люди так швидко плавали. Тому на той час, коли порожній
човен на божевільній швидкості врізався в пляж, поряд з
ним, до нашого щастя, нікого не було.
Ми підбігли до нашої торпеди, яка за інерцією просунулася
углиб пляжу метрів на десять, і заглушили гучній мотор. Нас
обступили вже неабияк підхмелені металурги. «Зараз
битимуть» — подумав я.
Від самосуду нас врятував начальник бази Микола
Михайлович, маленька, щупла та пропита особа. Він
конфісковав човен з мотором та документи  до нього. Стали
чекати приїзду міліції.Чекали довго, але   марно. Свято було
у розпалі.
.
До вечора пляжні металурги остаточно захмеліли і
розійшлися по своїх номерах.Тоді начальник назвав ціну
питання — п'ять пляшок горілки. Друзі, що приплили на наш
порятунок, швидко розв'язали цю проблему. І через пару
годин ми з Павлом вже мчали на своїй «ластівці» додому, по
місячній доріжці, по шаленої краси річищу Старого Дніпра,
обрамленого стародавніми скелями правого берега та
благословенного острова Хортиця. Свято металургів
добігало кінця.

P.S.
Коли через місяць ми вирішили відвідати свого «рятівника»,
його на місці не застали, а замість бази лежали обгорілі
уламки житлового корпусу.