Аналізуючи мовну істерію для мене очевидним є те, що якась чітко визначена сторона встановила «межі дозволеного» за які українцю «зась» інакше, за версією цієї сторони, він автоматично перетворюється у «вишиватніка», «раскольніка» і «шавініста». Межі дозволеного визначаються тим фактом, що про українізацію медіапростору можна ГОВОРИТИ досхочу, ( бажано у формі «фюче індефініт») і в такому випадку навіть «рускоязічні гражданє» схвально покивають голівками та зімітують одобрямс. Але як тільки в контексті українізації починають називатись конкретні об'єкти, імена та прізвища: телеканали, радіостанції, ведучі та артисти, або ж задаються конкретні питання і визначаються терміни — піднімається буря «правєдного» спротиву та боротьби з «шавінізмам», який, на думку «рускаязічних актвістав», розпалює ненависна їм «вишивата». Я другий день поспіль спостерігаю як якісь МУТНІ ПЕРСОНАЖІ починають накручувати бійців, волонтерів та активістів писати у соц мережах дурнуваті дописи «з передової», та беруть на себе обов'язок «защіщать право байцов і валантьорав разгаварівать толька б нє на тєлячьєм» прикриваючись їх досягненнями та подвигами (зауважте, не власними, а саме привласнюючи інтерес третьої сторони), переконуючи їх, що хитрі «вишиватніки» лише вишукують привід щоб бійців та волонтерів (які, виявляється, всі поголовно рускоязичні) образити та принизити. Причому, ненависні їм «вишиватніки», за версією тих же «„мутних персонажів“, всі як один бризкають ядом на „тєлячьєм язікє“ з диванів і криївок на західній Україні, яка теж чомусь ненависна „мутним пєрсанажам“. Саме прикро, що це все відбувається на фоні абсолютного мовчання україномовних ветеранів війни, волонтерів та бійців, які сумно похитуючи голівоньками вибрали позицію „розсудливості“ (читай крайньої хати) та наче погоджуються з твердженням, що „іх там нєт“, а на фронті „адні нє ані“.

Скажу від себе. Мабуть, я типовий „вишиватнік“, за версією „просунутих“ і „заслужених“, адже в небесну сотню не потрапив, в танку не горів, сєпарів не тєрзав, на фронті бував не там де треба, не в той час, не помер героєм, недовиготовив „качєствєннаго украінскаго прадукта“ і відчуваю щирий дискомфорт від огидної мені русифікації. Навіть волонтер з мене нікудишній бо нашу волонтерську ініціативу яка два роки, мабуть, займалась „сидінням на диванах“ і „размишлєніямі каго б с байцов унізіть“ жоден з бійців (і руско і украінско язичних) навіть не додумався набрати і привітати з днем волонтера. Насправді мені глибоко пофіг ті тони лайна, які виливають на моїх однодумців „мутні персонажі“ з сторінок соцмереж, адже для мене нічого не змінилось з того часу як я усвідомив, що в нас своя правда і нам своє робити. Мене абсолютно не цікавить думка з протилежної сторони парєбріка. Я — українець, їх це завжди буде дратувати, а мені приємно від того, що нас насправді багато і це не може не дратувати „мутних пєрсанажів“.