Осіння львівська ранкова вуличка. Змокла бруківка. Вітер діловито згрібає опале листя до облупленої стіни кам'яниці. Тиша. Лише де-не-де сонно порипують заіржавілі флюгери на дахах будинків. І ось раптом тишу розриває цокіт копит та стук кованих коліс, що викресують жваві іскри з, вкритого поволокою вранішнього туману, бруку. Водночас у темній брамі, захаращеній мотлохом, де гостро пахло пліснявою, відбувся якийсь рух і одинока постать, закутана в темний плащ , ховаючи обличчя в тіні крислатого модного капелюха, прослизнула вздовж вулиці на зустріч екіпажу. Цокіт копит майже поглинув сухий тріск револьверного пострілу. «За муки і смерть наших братів, за всі знущання» — стиха промовила тінь та прудко майнула навпростець прилеглими дворами. Ще один кат України навік залишився лежати у калюжі крові на львівській бруківці. Атентат відбувся успішно, про що Проводу відзвітували вранішні газети. Так непримітні тіні бойовиків ОУН здобували Соборну Українську державу.

Борня триває!