Президент України Володимир Зеленський якось сказав, що кожен з нас — президент. Проте я не згодний із нашим гарантом.

Кожен з нас — Сергій Стерненко, якого намагаються звинуватити в умисному вбивстві. Не дивлячись на те, що це Сергія хотіли вбити і він захищав власне життя й здоров'я.

Кожен з нас — Андрій Антоненко, Юлія Кузьменко та Яна Дугарь, яких звинувачують у вбивстві Павла Шеремета. Антоненка і Кузьменко досі тримають під вартою, не зважаючи на те, що прямих доказів їх провини немає і в кожного з них є алібі.

Кожен з нас — Тетяна Чорновол, на яку намагаються повісити незрозумілу загибель підопічного Януковича в офісі Партії Регіонів під час Революції Гідності.

Кожен з нас — Маруся Звіробій та Софія Федина, яких кошмарять через «погрози президенту».

Кожен з нас — Кирило Тлявов, якого застрелили п'яні мусора. Або дівчина, яку катували й ґвалтували у відділку поліції в Кагарлику. Чи інші потерпілі від мусорського свавілля українці.

Кожен з нас — Катерина Гандзюк, яку облили кислотою посеред білого дня. І яка померла від несумісних з життям опіків. А замовників вбивства так і не знайшли.

Не тому, що не можуть, а тому, що не хочуть. Або «какая разніца?». Або вбивці примазані й мусора їх покривають. Або ж самі мусора це організували і буде тупо, коли вони вийдуть самі на себе.

І кожен з нас в жодному разі не президент. Адже нікого з нас не призначать на ключові державні посади, адже ми не працювали / не товаришували / не дружили з Зеленським. Тому що ми не «95-го кварталу».

І ніхто з нас не Аваков та не Венедіктова, яким плювати на закони, порядки, докази, логіку й здоровий глузд.

Тому питання «Кому дзвонити, коли вбиває поліція (чи інші правоохоронні органи)?» — лишається відкритим.