Газета Новий Шлях – Українські Вісті поговорила з оглядачем Денисом Горбачем про міжнародні підходи до створення опорних шкіл і децентралізації загалом.

У статті «Опорні школи: реформувати не можна залишити, або Як європейці шкільну освіту реформували» Ви говорили, що не обов'язково потрібно все навчання в сільській місцевості переводити в опорні школи і закривати маленькі школи, що у Британії і Скандинавії залишають маленькі школи. Який підхід був би оптимальним для України?

У нас прийнято рівнятись на досвід Польщі у децентралізації, зокрема у її шкільній складовій. Але забувається той факт, що в Польщі ця реформа пройшла доволі болісно і майже в кожній громаді, де закривали малі школи, був конфлікт. Отже, якщо ми хочемо проводити таку саму реформу, то треба готуватися до таких самих конфліктів, а не робити вигляд, що там все буде гладко, як виглядає на папері. Крім того, закриття малих шкіл начебто повинно призвести до зменшення нерівності між умовами у сільських і міських школах. Але ж укрупнення шкіл означає укрупнення класів, тоді як, чим менший клас, тим більша увага приділяється учням, тим комфортніше для учнів відбувається навчання. Про це говорить досвід Британії, де залишали такі сільські школи, які адміністративно були складовою частиною великої районної школи, але по факту для учнів нічого не змінювалося, вони продовжували ходити в те саме приміщення, з тою самою пропорцією вчителів до учнів. В Англії довгий час щороку закривались близько 30-ти сільських шкіл. А після 1998 року уряд лейбористів значно знизив ці темпи і почали закривати приблизно 7 шкіл на рік. Станом на 2008 рік 87,5% сільських домогосподарств там проживало на відстані не більше 2 км до початкової школи. У Скандинавії політика укрупнення, створення технічно оснащених шкіл наштовхнулася на велику критику. У Швеції намагаються цей процес розвернути, тому що виявилося, що щоденні кількагодинні автобусні поїздки, це для дітей не дуже добре, не сприяє їхньому навчанню. Крім того, школа це не тільки освіта, це важливий елемент життя сільської громади, це часто єдине місце, де збираються люди увільний час. Закриття школи сприймається мешканцями громади трагічно. Тому зараз вони намагаються зробити так, щоб учні частину днів вчилися в сільських школах, які відкриваються знову, а решту днів у муніципальному центрі.

Міністерство освіти і Мінрегіон, які займаються децентралізацією, в курсі цих тенденцій?

Я там не буваю за закритими дверима, коли вони приймають рішення, але в цілому, на жаль, логіка всіх цих реформ в Україні основується на міркуваннях бюджетної економії. І треба їм пояснювати, що будуть довгострокові наслідки.

Але ж тут є і серйозні короткострокові наслідки. Проблема доріг – дуже болюча для багатьох українських дітей вже зараз. Закривати сільські школи почали давно, а доріг у багатьох районах і досі нема. Фактично, український уряд кинув дітей напризволяще. Багато мешканців сільської місцевості у інтерв'ю для нашої газети називають це політикою знелюднення села перед приватизацією землі.

В межах медичної реформи, яка теж передбачає централізацію, ця проблема ще гостріша, тому що норма для швидкої допомоги за 15 хвилин довезти хворого просто фізично не працює на українських дорогах. Але я вважаю, що тут справа все-таки у некомпетентності, ідеологічній ангажованості урядовців, загальній настанові економити кошти і дивитись напрогресивний західний досвід без урахування локальних умов. Принаймні деякі злюдей, які приймають ці рішення в Україні, цілком щиро вважають, що так буде краще для всіх в умовах обмежених ресурсів. Але, звичайно, хотілося б, щоб вони брали до уваги інші фактори.

Чому ці проблеми дуже мало обговорюються в українському суспільстві і ЗМІ? Адже іде мова про прискорене вимирання багатьох населених пунктів, тектонічні зсуви у географії і демографії країни.

Це дійсно дуже велика проблема, насамперед – зменшення населення. А рецепт подолання цієї тенденції в кращому разі зводиться до того, щоби змусити жінок народжувати більше. З практичної точки зору це просто нереалістично, тому що відбувся демографічний перехід. Говорять, що в 2030-х роках населення України зменшиться до 35 мільйонів. Така ж цифра була на початку 20 століття. Але немає усвідомлення того, що на початку 20 століття ці 35 мільйонів проживали більш-менш рівномірно в селах на території всієї країни, тоді як зараз ця кількість буде проживати у кількох мегаполісах, а між ними будуть бігати вовки. Є люди, які цим переймаються, наприклад в Інституті демографії АН є дослідники, які ставлять цю проблему. Але Ви праві, що в суспільному дискурсі це питання майже не піднімається.

Втім, здається, що це абсолютно природний стан речей, який відповідає піраміді потреб Маслоу: зараз в Україні головні проблеми- бідність і війна (харчування і безпека, які знаходяться на самому низу піраміди потреб людини), отже, народ і обговорює переважно це.

А політки відповідають на це популістичними обіцянками підвищення пенсій напередодні виборів і не включають народ у обговорення якихось більш важливих деталей. Це те, що в суспільних науках називається деполітизація, або вихолощення суспільної дискусії. Тобто важливі рішення приймаються в обмеженому колі десь нагорі, а в суспільстві обговорюються підвищення пенсій та нові зачіски зірок.

Втім, у Канаді теж відбуваються схожі речі. Тут різні уряди намагаються збільшити населення за рахунок імміграції, що призводить здебільшого до розбухання кількох мегаполісів – Торонто, Ванкувера і у якійсь мірі Монреаля. А в багатьох місцевостях в канадській провінції порожніють маленькі містечка, закриваються школи, лікарні і поштові відділення. На цьому тлі те, що робиться в Швеції і Англії задля розвитку малих населених пунктів – позитивна несподіванка.

Нерівномірність розселення – це демографічний дисбаланс, одна з причин структурної кризи глобальної сучасної економіки. Економіка менш ефективна, зокрема і через ці проблеми.

Дивіться інші матеріали Нового Шляху – Українських Вістей на тему опорних шкіл: