Пам'яті колеги
ДОЛАЮЧИ НЕБУТТЯ
Фотовиставка Валеріана АНТОНОВИЧА
У стінах Будинку кіно, що по вулиці Саксаганського, 6, розгорнулася меморіальна фотовиставка Валеріана АНТОНОВИЧА «ДОЛАЮЧИ НЕБУТТЯ». Експозиція включає п'ятнадцять знакових світлин автора й триватиме по 28 серпня. Координатор – Валерій ЛЕЩИНСЬКИЙ.
На відкритті все було просто й щиро. Прийшли люди, які знали Валеріана і його фото — близькі, друзі, знайомі й колеги: журналісти, музиканти, педагоги, письменники, фотографи. Згадали його добрим словом. Дружина — Ірина АНТОНОВИЧ провела для нас екскурсію, змістовно розповівши про кожну роботу. Адже все відбувалося на її очах. Кожна мить життя...
На мистецькому заході запали в душу пісні «Белла чао», «Вечірнє місто,"Осіннє безумство», «Тече ріка без берегів» у виконанні Ірини АНТОНОВИЧ. Син Валеріана та Ірини АНТОНОВИЧІВ Андрій змонтував відеофільм на вірш Катерини ТКАЧЕНКО «Саксофон». Його присвячено тим, кого ми втратили, але пам'ять про них жива.
Веселун і справжній професіонал, дуже контактний, прекрасний організатор, енергійний, пунктуальний і надійний у співпраці й особистому житті, чудовий сім'янин — таким запам'ятався мені Валеріан. Його життя обірвалося в розквіті сил. Але свої сорок сім років він прожив яскраво й достойно.
- Своїми світлинами, у яких — душа України, її міцний козацький запал, Валеріан і досі з нами, долаючи небуття… - ділиться думками Ірина АНТОНОВИЧ. - Він був відчайдухом у роботі. Досягав ефекту присутності у «фотографії вирішальної миті». Тепер ці фото мають філософське звучання. Валеріан був масштабною особистістю, організатором, генератором проєктів, справжнім патріотом України. Cум про Валеріана нехай буде світлим...
Фотографії Валеріана АНТОНОВИЧА — жанрові, пейзажні, портретні, репортерські, художні — понад часом, завжди актуальні, інколи навіть містичні або пророчі. Бо розповідають про боротьбу за свободу, віру в краще майбуття, про мальовничу красу рідної України та любов до Життя в широкому значенні слова. І стають дедалі важливішими й ціннішими. Це зафіксовані, неупереджені, реальні фотодокументи новітньої української історії, які мають служити людям.
Приміром, одна з фотокартин, представлених на виставці, має назву «Ворота в нікуди». Одного разу, багато років тому, перебуваючи в Криму, Валеріан натрапив на незвичайні ворота, які вели в нікуди, а над ними сяяло Сонце. Ця світлина стала пророчою, символічною. Адже невдовзі, насправді, Крим попрямував у нікуди. Але оптимізму надає Сонце, яке сприймається як символ української Перемоги. І таких прикладів є чимало.
Валеріан народився 1967 року в Житомирі, у родині військовослужбовців. Коли хлопчикові виповнилося сім років, дідусь-полковник подарував йому перший фотоапарат – ФЕД-2. Невдовзі школяр стає фотокореспондентом місцевої преси, створює аматорські фільми й навіть отримує приз Всесоюзного конкурсу «Зброєю сміху».
Працював відеооператором Житомирської обласної ТРК, де в особі диктора телебачення зустрів свою майбутню дружину Ірину, яка стала другом, однодумцем і вірною помічницею на все життя. У них народився син Андрійко. Він уже дорослий і працює на телебаченні, як колись і його батьки.
Невгамовному Валеріанові АНТОНОВИЧУ було замало чогось одного в професії. Тож досягає великих успіхів у суміжних галузях. Стає не лише теле- й відеооператором, а й фотохудожником. Проводить низку персональних експозицій у найпрестижніших виставкових залах Житомира, Києва, Сум і Чернігова. Організатор і натхненник мистецьких фотопленерів культурного та соціального спрямування, колективних фотовиставок за результатами творчих поїздок, показуючи в такий спосіб красу української природи, популяризуючи пам'ятки архітектури та історії.
Відчуваючи, що може поділитися професійним досвідом із юнню, Валеріан Дмитрович зрештою стає викладачем фотодисциплін технікуму Київського Національного університету технологій і дизайну (тепер — Фаховий коледж мистецтв і дизайну). Згодом ініціює й здійснює проведення тижнів фотомистецтва, численних майстер-класів. Завдяки його зусиллям, навчальний заклад стає учасником міжнародних фотожурналістських проєктів.
Коли розпочалися буремні події Майдану, щодня, як на роботу, репортер Валеріан АНТОНОВИЧ ходив туди, аби якнайповніше фіксувати, ані на мить не випускаючи фотоапарат із рук. Отримавши кульове поранення, ближче знайомиться з роботою Товариства Червоного Хреста України. Тоді ж народжується ідея створити всеукраїнський фотоконкурс та організувати серію фотопроєктів, присвячених волонтерському рухові. Так було проведено експозиції «Волонтери Червоного Хреста» та «Волонтерське покликання».
Співпрацює із Загальнонаціональною програмою «Людина року» з виставкою «Життя заради миру» та соціальниим фотоконкурсом газети «День». Влаштовує благодійні заходи допомоги пораненим воїнам АТО. Остання його прижиттєва фотовиставка, присвячена волонтерському рухові, експонувалася в рідному місті – Житомирі.
Як і кожна яскрава особистість, харизматичний Валеріан АНТОНОВИЧ мав кредо: «Бути очима, диханням і пульсом самого життя. Іти без роздумів у вир подій. Постійно вчитися. Відображаючи світ, бодай на мить вхопити мінливу істину й донести її до людей».
На превеликий жаль, Валеріана АНТОНОВИЧА вже десять років немає серед нас, але його світлини – назавжди в нашому серці. Справжній воїн журналістського фронту. Репортер до останнього дихання. Він і помер 28 липня 2015 року, через серцевий напад, під час роботи над фоторепортажем, присвяченим Дню Хрещення Київської Русі, на території Києво-Печерської Лаври. З фотоапаратом у руках. Йому було лише 47…
Виставка експонується щодня, з 12.00 до 20.00. Вхід — вільний. Тож неодмінно завітайте до Будинку Кіно. Доторкніться до надзвичайно цікавого світу, у якому жив і творив Валеріан АНТОНОВИЧ. До його широкого Виднокругу.
Юлія ОМЕЛЬЧУК